Рік тому помер відомий український журналіст Борис Клименко – один із грона провідних журналістів-міжнародників незалежної України, що в різний час працював для іспанської інформаційної агенції EFE, Російської служби Radio France International, Gazeta Wyborczа, «Русская мысль» (Франція), іспанської газети “La Vanguardia”, Української служби Бі-Бі-Сі, газети “Ukrainian Weekly”. У 2011 році Борис Клименко заснував видавництво «Київ-Париж-Даккар», у якому й готується книжка спогадів про цього непересічного чоловіка з грецькими коренями, філфаком Московського університету і аспірантурою Інституту літератури НАН України за плечима, з оберемком друзів, приятелів, колег по всьому світу і життєвою філософією «допомагати 24/7».
Спогади – це завжди і про конкретну людину в різних обставинах, і про час, в якому вона жила. П’ятеро людей різних професій і з різних кінців світу написали свої історії, пов’язані з Борисом Клименком, і вони – не про ідеального (вигаданого) персонажа, а про живу людину, яку кожному хотілося б мати за друга.
ТРИ БАЖАННЯ
Йоханан Петровський-Штерн
Бувають у житті ситуації, коли кричиш сам до себе «Ґвалт, рятуйте!», проте ніхто тебе не чує, ніхто тобі не допоможе, хіба що…
Але давайте по черзі. Навесні 1988-го року я захистив дисертацію з латиноамериканської літератури у Московському державному університеті, отримав дві пропозиції щодо роботи, кожна з яких дорівнювала підписаному контракту із сатаною (про це згодом), відмовився від обох та безробітним повернувся до Києва, до дружини та доньки. До того часу я встиг відіслати до літературних часописів з десяток своїх публікацій та перекладів, отже, на якийсь час гонорарні гроші у мене – потенційно – були. А от нормальних стосунків із батьками та свояками ані у мене, ані у моєї дружини не було жодних.
Радянський побут – це суцільна громадянська війна, де лінія фронту змінюється щодня, і де протягом доби артилерійський калібр домашньої вербальної стрілянини невпинно зростає. Не кажучи вже про грошовий еквівалент побутових скандалів, особливо якщо взяти до уваги двох безробітних батьків, яким потрібен час, щоб пробитися на роботу. А безробітний, який очікує роботи тільки через півроку, якщо, звичайно, спрацює радянська бюрократична машина і ніщо не стане на перешкоді, такий безробітний не найкращій взірець самоконтролю, витримки і терпіння. Вибухнуло майже одразу у двох домах – спочатку мене і дружину з немовлям випровадили з хати мого тестя, трішечки пізніше – з хати моїх батьків. Ультиматум був безапеляційний: «Йдіть, шукайте собі житло». А я у той же час веду розлогі розмови про працевлаштування, не педалюючи, щоб не злякати своїх благодійників, очікую на гонорари….
Отже – ґвалт, рятуйте! За добу мені треба знайти, для «молодої сім’ї з двох фахівців з вищою освітою і маленькою дитиною», по-перше, дах над головою; по-друге, дах над головою принаймні на три літні місяці; по-третє, дах над головою за символічну ціну, бо соцреалістичну нам не підняти. Куди дзвонити? До кого звернутись? У той час ще існували паперові телефонні книжки: я сидів і тупо гортав сторінки. Ця – ні, до цього? – ні, до цих – незручно, ці – не зможуть, ні, ні, ні. Дійшов до літери «К». На тій сторінці було чимало хороших друзів, але й вони мешкали з батьками, а житлове питання, я вже на той час знав, спаплюжило не тільки москалів, як писав Булгаков, але також і киян. Камінців багато, але з них хату не збудуєш. Клименко. Може, Боря Клименко… Я скептично посміхнувся.
З Борею мене познайомили на якийсь київський тусовці, у великій квартирі на Кловському узвозі, що на Печерську. Це було само по собі дивно, бо тусовок я уникав завжди і уникаю зараз, це не мій жанр. Але був, здається, якийсь іспанський літературний вечір, і компанія іспаністів взяла першою облогою цю саму печерську квартиру – чию, вбийте, не пам’ятаю. Про Бориса я знав хіба що декілька анекдотів, які мені розповідали наші спільні друзі, московські перекладачі з іспанської та каталонської, з якими Борис навчався у далекі часи нашої юності. Мовляв, коли тільки Борис почав вчити іспанську, він якось потрапив на спектакль Театру на Таганці – а що таке потрапити на Таганку, з її постійними аншлагами, я знав дуже добре – і от, у коридорі старого приміщення театру, хтось із перекладачів іспанської поезії вирішив познайомити Бориса з Рафаелем Альберті, знаменитим іспанським поетом покоління 1927 року, який зі своїх помірних соціалістичних переконань мешкав у еміґрації. Бориса, молодого фахівця з іспанської філології (Борис Клименко закінчив факультет російської філології, іспанську вчив у МДУ як іноземну – ред.), підвели до Альберті. Обмінялись типовими формулами ввічливості. «Encantado de haberle conocido», «Дуже приємно з Вами познайомитись», – сказав Альберті. «Por supuesto, el gusto es tuyo», «Звичайно, тобі дуже приємно», відповів Борис, переплутавши «mío» та «tuyo» (правильно було б «El gusto es mío», «мені дуже приємно»), себто вийшов якийсь гоголівський конфуз.
Не знаю, наскільки цей анекдот відповідав реальний дійсності, чи наскільки мої тодішні колеги посміювалися над усіма провінціалами, особливо над нами, малоросами, проте на мене це справило враження. Ще не знаючи Бориса, я ставився до нього дещо стримано, навіть іронічно. Саме тому, з-посеред того тусовочного натовпу Борис несподівано мене вразив своїм внутрішнім спокоєм і якимось тихим здоровим ґлуздом. Виявилось, що у нас чимало спільних знайомих у літературних колах, деякі уже на той час перетворились у персонажів одіозних. Про примхи, людську незрілість та нездорові комплекси одного з них Борис під час нашої розмови сказав: «З такими дівчатами, як його дружина, можна мати стосунки, проте боронь Боже з ними одружуватись». Я подумав: «Хм!» Потім ми говорили про фахові речі, і Борис сказав щось на кшталт «Іспаністика – цікава екзотика, а нам жити в іншій реальності, і непогано було б нею займатись». Такий підхід йшов всупереч моїм фаховим планaм, але мене це вразило, бо така думка натякала на непересічну життєву позицію, і я вдруге сказав собі: «Хм!». Врешті-решт під час розмови у джазовому стилі з імпровізаціями і без сюжетної лінії, як у будь-якому філологічному середовищі, дійшло до марксистського літературознавства, з яким я абсолютно не товаришував. А Борис каже, мовляв, треба ще з’ясувати, чим той марксизм насправді є, і як його методологію можна використовувати за лаштунками суто ідеологічними. «Треба демонополізувати герменевтику», – сказав Борис.
У перекладі на мову простих смертних, герменевтикою Борис позначав інтерпретації «священних джерел» радянської філологічної науки. Звичайно, монополію на таку інтерпретацію мали виключно партійні інституції, починаючи з академії суспільних Наук при ЦК КПРС (куди я відмовився працевлаштовуватись, бо вимагали членство у партії), і закінчуючи, скажімо, Інститутом літератури Академії Наук України. Демонополізувати герменевтику – значило йти шляхом Івана Дзюби, який у своїй, на той час дисидентській класичній роботі, довів, що радянська політика щодо національних меншин не мала нічого спільного з постулатами класиків марксизму. Це значило – показати, що так звані радянські марксисти – невігласи, які не вміють читати тексти, на які вони, буцімто, спираються. І тоді я втретє сказав: «Хм». Згадалося, між іншим, що сам я плів таку ж нісенітницю, коли мене у київському клубі кінолюбителів вперше попросили продублювати фільм англійською – то був фільм Фріца Ланґа «Лють» (Fury) кінця тридцятих років – я їм там такого наперекладав, що бенефіс Бориса в театрі на Таганці у порівнянні з моїми перлами виглядав взірцем вишуканої стилістики.
Тому, майже у повному відчаї, я вирішив подзвонити Борису. Я також згадав, що колега з Інституту літератури нещодавно передав мені вітання від Бориса. «А де він?», – запитав я. «Знімає на все літо хату в Ірпені». «Ірпень – это память о людях, о лете», –декламував я, набираючи телефон колеги. «Так, він в Ірпені, – підтвердив колега, – вулиця Восьмого Марта, номер такий-то». Я поклав слухавку і побіг на вокзал. Тих півгодини, протягом яких мене трясло в останньому вагоні напівпорожньої Тетерівської електрички, я думав, що сказати Борису. І як просити про допомогу – адже майже абсолютно чужа людина. Та ще й такий собі демонополізатор герменевтики.
Я швидко знайшов вулицю й хату. За хвірткою був сад зі старими деревами – недоглянутий, що створювало враження англійського паркового стилю. Ліворуч стояв типовий, із різьбленими віконцями господарський будинок, а праворуч, за якимсь сарайчиком – стара мазанка. Біля неї сиділа жінка і різала овочі. З внутрішньої прохолоди хати на подвір’я вийшов Борис. Я вперше дивився на нього з відстані – середнього зросту, проте неймовірно міцної конституції, з біцепсами розміром з мою голову і зі щелепою, якою можна, мені здавалося, розтрощити цегляну стіну. Його тіло випромінювало добру неагресивну силу. Він вислухав мою передмову. «Далі не треба. Пішли».
Спочатку він завів мене до сарайчика. Це було приміщення метрів із вісімнадцять, з електричною плиткою, сіткою від комах на вікнах, столом, стільцем, ліжком i – дахом. Я потупцював по сарайчику, перевірив стіл – друкарську машинку та сервіз на двох персон витримає, – подивився на дах, який хоч і викликав певні сумніви, але ж таки височів над головою. «Розкіш!» – сказав я. Тоді Борис повів мене до господаря садиби, будівлі та хати, показав йому на мене, назвав своїм братом або племінником (людина пізньої зрілості, я у 26 виглядав на всі 19), і за п’ять хвилин переконав хазяїв здати мені з дружиною і дитиною той сарайчик на три місяці по двадцять рублів на місяць. Це якби вам запропонували Президент-Палац за два долари на тиждень. Із правом продовження. «У меня есть три желанья, нету рыбки золотой» – співала якась попсова співачка тієї пори. Борис став моєю золотою рибкою. Усі мої три бажання здійснилися протягом кількох хвилин завдяки нашій зустрічі.
Під вечір, сторгувавшись із київським таксистом, я влаштував сім’ю у тій хібарі біля Борисової хати. Хіба ж я знав, що разом із цим ірпенським сарайчиком на вулиці Восьмого Марта я отримав нечуваний package deal? Мама Бориса – він, здається, називав її на Ви, – щодня пригощала нас борщем і радо проводила час із моєю донькою Сонькою, якій тільки-но виповнилося вісім місяців. Борис виявився знавцем всіх ірпенських точок – дитячої кухні, бані, спортивних майданчиків, крамнички, де у певні часи тижня можна почастуватися добрим, на розлив, «Золотим колосом». Останній пункт виявився особливо важливим, коли почали приходити мої гонорари, зокрема шалені гроші – 600 із гаком рублів за переклад двох розділів із книги спогадів Володі Тейтельбойма, другого після Луїса Корвалана голови компартії Чилі, який мешкав у своєму радянському вигнанні. (Колеги не встигали перекласти книгу до якоїсь річниці чилійської компартії, мене попросили – звісно, анонімно – зробити два розділи, сторінок на 50). Отже, ми з Борисом не тільки ходили на майданчик, де він мене вчив «ходити на руках», себто висіти на перекладинах-сходинках і пересуватися ними метрів на 5-7, але й радіти життю за допомогою ірпенської бані та пива.
На жаль, спілкувалися ми не дуже часто. Борис майже щодня їздив у місто. Дружина (яка згодом виявилася моєю першою, але не останньою) почала тимчасову роботу у консерваторії. Мої благодійники з кафедри іспанської філології тодішнього романо-германського факультету КДУ отримали мою заяву і документи для працевлаштування, плюс мій свіжоспечений диплом кандидата філологічних наук, – і замовкли. Що буде з роботою – абсолютно незрозуміло. То було справжнє кіно у жанрі suspense, в якому «висів» я. Я залишався на довгі літні дні сам-на сам зі своєю маленькою донечкою та друкарською машинкою.
Те літо було нервовим, принизливим, із невдалими спробами зняти житло у Києві, з брехунами-квартирними агентами, з гнітючою, образливою поведінкою усіх учасників сімейної сварки з різних боків, із підвішеним безробітним станом, із дахом, який виявився геть дірявим – під час дощу треба було пересувати дитячий манеж і ставити посеред хати миску, щоб збирати воду, що капала через дірки толевого даху. Проте всупереч обставинам, те літо виявилося для мене одним із найпродуктивніших у житті. На щодень залишаючись в Ірпенській халабуді зі своєю портативною друкарською машинкою «Ятрань» (слава робітничій Югославії!), позичивши у Бориса його словники, я спромігся підготувати до друку п’ять-сім статей для таких часописів як «Иностранная литература», «Вопросы литературы» та «Наукa и религия»; переклав сторінок двісті п’ятдесят Хорхе Луїса Борхеса, включаючи цикли його релігієзнавчих лекцій «Сім вечорів», а також підготував безліч коментарів до борхесівських есеїв та оповідань. Власне «Письмена Бога» (М., «Республіка» 1992), книга, що вийшла трьома виданнями одразу ж після розвалу СРСР, яку потім упродовж тридцяти років перевидавали у різних варіантах і порозсмикували на окремі видання (скажімо, «От некто к никто») – більшість із цього було зроблено того пам’ятного літа під добрим крилом Бориса та завдяки його доброті та людськості.
Ми ніколи не були близькими до цього часу, і ми якось швидко розійшлися oпісля. Я почав працювати на двох кафедрах в університеті, Борис розпочав свою блискучу кар’єру журналіста провідних іспанських газет, акредитованих в Україні. Ми перетнулися, здається, один раз: я побачив його у кулуарах Верховної ради, де я перекладав для канадського журналіста Шелдона Кіршнера інтерв’ю з Дмитром Павличком, тодішнім віце-прем’єром. Борис хотів підійти, але мені треба було зберегти інкоґніто (Павличко не знав, хто я), я зробив Борису знак – він зрозумів і не підійшов. А потім я зник з українського виднокола, і ми з Борисом так і не зустрілися, щоб сісти і за жартами та пивом обговорити, що ж то в нас було за життя влітку 1988-го.
Проте кожного разу, коли я згадую, картаючи себе за оте своє первинне, безпідставно зверхнє ставлення до Бориса, про мою телефонну книжку, з якою я так і не порозумівся, я думаю про Ірпінь, про Борисову безвідмовну й блискавичну поміч, про його непоказну щирість і доброту, і про мої три бажання. Отже, як кажуть нам класичні тексти, «каміння, яке відкинули будівельники, виявилося наріжним».
Борис Клименко із мамою, Катериною Матвіївною Гаргала у Сартані.
НАШІ З НИМ СІРТАКИ
Олексій Зотиков,
кандидат історичних наук, документаліст
З Борисовою мамою я познайомився у Києві на Подолі, на Іллінський, на другому поверсі традиційного середземноморського будиночка із заїздом, у кімнатці, що виходить на її «румейську галерею», – такі я бачив у Царгороді, що його обійшов від руїни й до руїни, та у маріупільському передмісті Сартана, де 1995 року сфотографував навесні, між іншими «фамільними ґрафіті» домовласників на номерах будинків, – також і її прізвище – Гаргала.
Через Сартану ми з Борисом свого часу й перечепилися міцно – що у далекій від моїх пенат Урлівській берлозі подружжя Клименків, а що на ближній Іллінській. Іллінська – це як двічі повернути праворуч зі Спаської, де народилася моя мама. Коли ми казали одне одному – чи то у телефонному режимі, а чи зіткнувшися ніс до носа – «Калімера! – Каліспера!», – ми одночасно, «у риму», відчували себе членами «етерії», колективної змови, значення якої уповні навіть самі не розуміли.
Ну, так, «підіб’ємо бабки»:
я до Московського університету тільки збирався, – а Борис його закінчив.
Я французьку з іспанською вчив-перевчив, та все одно заледве читаю, – Боря ж став довершеним іспаністом, і з «Радіо Франс» у нього були складні, а все ж плідні стосунки.
Я усе життя підглядав за поточним суспільством з-за рогу, – Клименко ж існував за простим принципом: «де я, там і центр Всесвіту».
Це був органічний ритор афінської агори та природний симпосіарх, – або ж, на наш звично-статарщений кшталт, тамада.
Тільки зараз намагаюся наздогнати Бориса у його шедевральних кулінарних проявах – але мені до нього ще як до неба рачки.
І все ж таки, де тільки ставив ногу цей шахтарський син луганської землі, – там була не тільки уся освічена Європа, – там були: вільна еллінська простота, візантійска/румейська хитромудрість та приазовська пристрасна щирість.
«Будьте як діти – і будьте мудрими, як змії!» – це про нього.
Філолог з Божої ласки, хто, як не він знав ціну слову, випробовував його на зуб, на смак, використовував для його вживання усі двадцять непізнаних людських почуттів? «Закінчуй своє шпигунство», – кидав я Борисові, вбачаючи, як він другу годину поспіль пише на диктофон наш «затрапезний» діалог (де, до речі, тепер ці записи?..). «Не хочу втрачати», – буркотів він мені скрізь свою грецьку рослинність.
Як ентомолог із сачком, гасав він за кожним експромтом, каламбуром. Складав їх десь собі, миттєво забував, де поклав, але знав: вже лежить! – та заспокоювався.
У цьому була його сутність, що поєднувала робочого коня – «гановера» та співочого дрозда. Підступало враження, що це вагоме та кремезне створіння насправді легше за повітря, в якому воно літає, «всюди є та усе виконує».
Мабуть, десь, поза нашою спільною долею, він вмів бувати майстром двірцевої інтриги. Проте тішуся, що інтриги тої в нього вистачало аж на два-три місяці, – а далі вискакував із-під пахви чи пак із кишені нормальний собі співучий дроздець, миттєво ламав усе попередньо нашаманене, – і, нарешті, видихав вільно.
Борис зрозумів мене – як і я вирозумів його спадкову сутність, коли ми разом передивилися криво-косий фільмець, знятий на зниклу вже систему S-VHS, «Румеї готуються до весни» 1995 року.
Екраном гуляли персонажі, що склали плетиво дитинства та юності його мами: 90-річний вже тоді чабан Іван Махсма («Як Ви ріжете вівцю?» – «Хрещу її, сердешну, кажу «Христос із тобою» – та й ріжу»), баби, що печуть традиційний румейський хліб флуто, місцевий Гомер та Гесіод в одному флаконі Кір’яков, що переклав «Слово о полку Ігоревім» румейською…
Того літа довелося повертатися до Києва, аби дати порядок камері, – бо добрі сартанці покропили її «матрицю» домашнім вином….
У цьому творчому хаосі (хто ж знав, що грецька столиця Донбасу Сартана тривалий час житиме згодом на лініі вогню?!) образ Бориса Клименка склався для мене раніше, аніж ми добре знюхалися, як дві дружніх сутності на вузькій стежці долі.
І все ж таки Борисовим найправдивішим архетипом видається, все ж таки, – Зорба.
Той будував міст – а міст завалився. Той поривався до світу – а світ давав, раз по раз, йому відкоша.
Що лишалося?
Лишалася, лишається та лишатиметься – гідність. Це сухий залишок чоловічої душі (вибачте, наші навіки рівні, авторський сексизм), це його недоторканий запас.
Це коли на попелі надій, у маминій галереї, що над нею вже звелася залізна п’ята олігархії, чи на приреченому, останньому на Подолі подвір’ячку, – тебе зненацька тягне танцювати сіртакі.
Калімера, Теодоракіс! – Каліспера, Борисе Гаргала!..
….Іллінський храм вже існував під час угоди русів із румеями 944 року і топонімічно визначався в Нестора «наприкінці Пасинчої бесіди».
Ми з Борисом обоє – пасинки зовнішньої всесвітньої історії та геополітики.
Хвала Господу, що Боря лишив гарного й доброго сина (зрештою, усе, що ми робимо за землі – задля дітей.)
Роман Борисович Клименко проходить власну «метанойю», до нього ще має надійти відчуття повної відповідальності за спадщину його батьків. Жити з таким усвідомленням – нелегкий тягар, але так жили усі цивілізовані народи й покоління, освячені еллінською та слов’янською мудрістю, поза усіма соціальними сітками та пастками сьогодення, офісними злетами та цифровими проваллями.
Лишися, Ромцю, людиною до кінця: це не я, – це тобі батько каже.
Твій персональний Зорба.
*****
Борис Клименко та Ева Фігель.
ВУЛКАН ЕНЕРГІЇ Й ГУМОРУ
Ева Фігель
Директор Польського Інституту у Києві, радник Польської амбасади у Києві
У моїй пам'яті Борис залишиться насамперед людиною, яка випромінює оптимізм і надію! Людиною, очі якої – всупереч усім випробуванням долі, завжди світилися радістю життя та спалахували гумором. Людиною, яка усім своїм єством кидала виклик оточуючій дійсності, понурості й зневірі, та усім тим, хто заперечував людські можливості, передусім силу розуму людини та її волю до дії. Із Борисом неможливо було нудьгувати. Він був тим, з ким тобі хотілося бути, хто умів слухати інших і протягував помічну руку у потребі. Борис найвище за все цінував щирість і чесність, умів дарувати радість і віру в людей. Володіючи високим рівнем професіоналізму у журналістській діяльності, він ніколи не ставив себе понад спільноту колег-журналістів. Він мав особливий талант громадити довкола себе цікавих людей та залучати їх до ідей і проєктів, які в нього народжувались повсякчас. Невичерпна енергія Бориса і його оптимізм назавжди будуть у нашій пам'яті. Ніхто не зможе замінити цю втрату.
Щирий і добрий, вулкан енергії й гумору, людина-душа компанії, що вміє безкорисливо допомагати, особистість із неймовірною інтелектуальною ерудицією, яка на льоту розсипає дотепні коментарі і анекдоти… За цим радісним лицем Бориса водночас жила душа вразливого чоловіка, інтелектуала, який не терпить лицемірства і фальшу та відрізняє найменше зло – душа громадянина, який любить свою країну та живо заперечує всьому, що можна діагностувати як «русский мир». Борис умів бути справжнім другом, а в нинішні часи це рідкісна річ.
Перша моя зустріч із Борисом відбулася у 1994 році, на одному з брифінгів для преси в МЗС України. Після заходу я підійшла до Бориса, який стояв у колі журналістів і якого я знала тільки з фотографії. Я переказала йому вітання від свого брата Кшиштофа, з яким вони познaйомилися у Києві, коли той на кілька днів приїжджав в Україну. І так народилася наша дружба з Борисом – тривала, цікава й заразом виняткова... Борис, неймовірно відкрита людина, швидко і легко заводив знайомства, не виставляв штучних рамок, не хизувався і не грав когось особливого: він просто був самим собою, з усіма вадами і перевагами, притаманними кожному з нас. Він приваблював своїм стилем життя, зичливістю, посмішкою, якою міг заряджати своє оточення. Завдяки Борисові я познайомилася із багатьма цікавими людьми і збагатилася низкою дружніх контактів. Саме завдяки Борисові я познайомилася також із Тетяною Фроловою, яка занурила мене у світ української мови і якій я завдячую швидке опанування мови.
У наших бесідах із Борисом він терпляче слухав мої недоладні висловлювання по-українськи, поправляв, радив, заохочував до подальшого вивчення української. Він умів глибоко й цікаво розповідати про безліч нюансів, з яких складається українська дійсність, а це допомагало людині ззовні краще розуміти навколишній світ і події.
Із властивим йому гумором Борис згадував історії зі свого дитинства і молодих років, пригоди з часів університетського навчання, служби в армії, робочі моменти життя.
Це він був „отцем” ідеї створення у Києві неформального клубу прес-секретарів акредитованих в Україні посольств та організації у дружній і менш формальній атмосфері зустрічей із дипломатами, журналістами і співробітниками українського МЗС. У ході цих зустрічей народжувалося чимало цінних і цікавих ініціатив. Крім того, на цих зустрічах ми принагідно побачили, якими кулінарними здібностями і запалом володів Борис.
Хоча й кажуть, що не буває людей, яких не можна замінити, проте я стверджую – це неправда: Є ЛЮДИ, які залишають собою настільки глибокий слід і дошкульне відчуття втрати, що ніхто і ніщо не може і не в змозі її замінити.
Прощавай, Друже Борисе!
*****
Ранок 28 червня 1996 року. На сходах Верховної Ради після прийняття Конституції. На знімку: Борис Клименко у другому ряду, праворуч від Георгія Гонгадзе, Юлія Мостова, Сергій Набока, Олександр Мартиненко, Юрій Луканов, Ігор Гаврилов, Микола Вересень, Антон Крюков та інші.
БОСХ У ПОМІЧ
Вікторія Кулакова
Убийте мене, – не можу згадати момента знайомства з Борисом. Здавалося, що знали одне одного все життя. Але ж ні, лише років із тридцять.
На початку буремних 1990-х сталося так, що майже вся газетна журналістика пішла шкереберть. Якісь газети закривались, інші відкривалися – на кілька місяців. Натомість, з'явився революційний для більшості з нас жанр: новини самі по собі, в чистому вигляді.
УНІАН існував лише у проектах, Укрінформ, який постав на місці РАТАУ, переживав нелегкі часи. Тому закордонні інформаційні агенції шукали і знаходили кореспондентів – фрілансерів серед «перепрофільованих» газетярів. Нас було небагато, осіб, мабуть, 10–15, які взялися задовольняти попит на інформацію з України. Інтерес до нашої держави зашкалював, а інтернет-видань, великої кількості справжніх прес-служб, де можна надибати щось важливе і цікаве, ще не з’явилося. Тож ми ділилися зв'язками, телефонами без особливої конкуренції. Хіба що намагалися добігти до стаціонарного телефону (про мобілки ще мови не було!) і надиктувати новину "своїм" першим, а потім поділитися з колегою. На кілька років ми стали доволі специфічною, але родиною. Та й часу разом – у Раді, Кабміні, Міноборони, МЗС, на мітингах та акціях протесту – проводили набагато більше, аніж удома. Я працювала фрілансером, власкором по Україні для московської аґенції «Постфактум», і трохи для газети «Комерсант». А Борис у цій новинній родині, без сумніву, виступав центром професійного драйву і веселих пригод.
Одна із найфеєричніших історій – як ми зустрічали моїх колег із Москви. Боря через своїх безкінечних знайомих знайшов для них житло, бо росіяни як іноземці платили б у готелі шалені гроші. На залізничному вокзалі ми вистояли величезну чергу, доки взяли таксі, завантажили трьох москвичів із купою багажу, бо у Київ на тиждень вони їхали не стільки працювати, скільки відпочити. Так рвалися на київське весняне сонце після дощової холодної Москви, що навіть шампанське «За прієзд!» випили під під'їздом, не заходячи у квартиру. Ми їх розуміли, пообіцяли, що валізи занесемо самі.
Гості подякували, тормознули якогось «грача» і щезли. А ми вирішили перевірити, чи все в порядку в орендованій квартирі. Не знаю, де були наші голови, але у порожній хаті ми з жахом усвідомили: речі гостей так і залишилися у багажнику таксі… Я, мабуть, із відчаю заплакала б, але з Борисом завжди все було інакше: спочатку ми істерично сміялися над безглуздістю ситуації, потім повернулися на вокзал, у диспетчерську. Дві, а то й три години (нагадую, ніяких мобільних) таксисти по черзі слухали переконливі розповіді Бориса про важливість операції повернення речей знаменитих журналістів і передавали їх по ланцюжку. Він жартував з усіма і був упевнений, що таксистське, чи то пак, водійське братство – бо майже всі вони були таксистами-«нелегалами» – допоможе. Так і трапилося – приїхало наше приватне (!!!!) "таксі" з речами. Це було диво, про яке ми москвичам, звісно, не розповіли.
Інше диво за допомогою Бориса спіткало мене в Севастополі. Ми прибули туди з Києва журналістською групою, мали потрапити на військове летовище: у Севастополі саме відбувалися перемовини щодо поділу військової техніки Чорноморського флоту між Росією і Україною. Планувалася і прес-конференція, як мені здається, за участю тодішнього Президента України Леоніда Кравчука. Перед поїздкою до Бельбека наші автобуси довго стояли перед штабом ВМС України. Переговори йшли напружені, могли вкотре зірватися. Нагальна потреба змусила мене залишити автобус на хвилинку. Уявіть жах, коли я повертаюся, а автобусів немає! Те, що ніхто не зачекав, цілком зрозуміло – семеро одного не чекають, тим більше, на події такого рівня журналіст має бути готовим до екстріму. Але ж не з порожніми кишенями, як у моєму випадку, і навіть без посвідчення. Та я не встигла впасти у розпач, як із-за рогу з'явився Борис. Він, так само, як і я, "відлучився на хвилинку". Чи треба казати, що у Бориса і у Севастополі, на хвилиночку, у штабі ВМС України, знайшовся знайомий його знайомого, який міг посприяти нашій «телепортаціі» в потрібне місце? Ми ще й чекали разом з усіма у Бельбеку початку прес-конференції.
А на завершення – про незавершене за Борисового життя парі. У часи Леоніда Кравчука дуже чекали на приїзд до Києва Бориса Єльцина. Кожного разу перед його ймовірним візитом з'являвся дипломатичний десант із Москви, який очолював дипломат високого рангу Юрій Дубінін. Щоразу він обіцяв, що Єльцин точно незабаром відвідає столицю незалежної України. Якось ми "перехопили" Дубініна просто на вулиці, і вчепилися з питаннями на кшталт "доколє?!".
В процесі позапланового інтерв’ю з'ясувалося, що Дубінін чудово володіє іспанською, тож вони з Борисом просто душевно розмовляли, а я намагалася бодай щось зрозуміти. Тоді й народилося парі: я закладалася, що Єльцин вкотре не приїде, Борис разом із Дубініним наполягали – візит відбудеться! У разі поразки я обіцяла їм обом по "Київському" торту і пляшці "Перцевої". Мені ж було обіцяно ленінградський шоколад – від Дубініна, Борис же сказав, що я отримаю альбом ілюстрацій Босха, яким на той час марила.
Дубінін не обдурив. У черговий неприїзд президента Росії подарував набір шоколадок із промовистою назвою "Сказки Пушкина", умів дипломат старої школи тонко жартувати. А Борис довго-довго відбувався жартами. Настільки довго, що сама згадка про альбом перетворилася на уособлення химерних україно-російських політичних стосунків. А Борису легше було ориґінал картини Босха мені подарувати, ніж шукати альбом. І таки б подарував би, я впевнена, бо ніколи не траплялося такого, щоб Борис пообіцяв і Борис не зробив. Просто часу не вистачило…
Як і в мене свого часу не вистачило, щоби провідати в останні роки життя його маму, яку ми всі називали тьотя Катя. Незвичайна жінка, з такою всеосяжною доброю енергетикою, що кожен хто приходив до Бориса, навіть за його відсутності, почував себе як удома. Обдарована цікавістю до життя, вона з легкістю приймала численних Борисових друзів і просто знайомих. У їхній сім'ї я, мабуть, вперше побачила не лише прекрасні стосунки матері і сина, а відносини справжніх друзів: ніжні, іронічні, іноді навіть саркастичні, але завжди сповнені любові.
Найбільш складне у моїх спробах розказати про Бориса не те, що спогадів надзвичайно багато, а слова занадто бідні, щоб передати почуття. Найважче – змиритися з думкою, що з людиною такої сили я зустрілась уперше в житті. І точно знаю, що востаннє. Бо таких, як Борис, більше немає.
*****
Лондон. 2010
ЗАВЖДИ З ВАМИ
Олена Габріелян,
журналістка Міжнародного французького радіо RFI (Париж)
Відкриваю електронну скриньку, а в чаті – досі повідомлення : "Завжди з Вами. Борис Клименко". Він дійсно завжди зі мною. В 2011 році я познайомилася з Борею, а точніше, спочатку з його оксамитовим голосом. Він був українським голосом RFI із Києва. В березні 2013 року я приїхала у відрядження на свою другу батьківщину. Тоді ми і зустрілися. Мені здалося, що з Борею ми були знайомі вічність. На дворі був страшний холод, землю покрила така ожеледиця, що поки ми повільним кроком йшли на фестиваль у Будинок кіно, встигли один одному багато що розказати. Боря дбайливо тримав мене під руку, щоб я не послизнулася. Дбав він і про те, щоб я не послизнулася й у своїх текстах.
Він залюбки погоджувався редагувати мої рідкісні українські тексти із Парижа, на написання яких сам і надихав. Тексти червоніли, а мені було соромно... Боря все заспокоював, що “червоного кольору не так багато”, але я завжди вибачалась, що стільки зайвої роботи створювала Борі, а він завжди казав: "Оленко, мені в радість !"
Одного разу Боря сказав, що в моїх українських літерах криється вірменська душа і французький смак, а пізніше з не менш присутнім йому благородним натяком подарував мені, “справжній українці”, видану в Україні книгу про Сергія Параджанова! В його повідомленнях завжди було стільки тепла і щирості. Він був тим другом і вчителем, який не давав мені забувати українську мову, яка в його устах і голосі була неймовірно співуча і бездоганна.
"Завжди чекаю в Києві". Так Боря завершував кожну нашу телефонну розмову. Дійсно. Ми кожного разу зустрічалися. Боря давав журналістські та життєві поради, щиро ділився думками, цікавими ідеями і проектами. Пам’ятаю, як разом були на Майдані, ходили на конференції, виставки і фестивалі, навіть на виборчі дільниці! (Ми завжди робили однаковий вибір).
З початком війни ми спілкувались ще частіше. Тексти Борі ставали гострішими. Але, як завжди, стиль був неповторний. “Навіщо російський бойовий слон роздуває натовську муху до своїх розмірів?” – писав він в одній зі своїх останніх статтях на RFI. Нам було дуже боляче… І ми говорили про цей колективний біль. Говорили і про книги… Борі завжди вдавалося знайти рідкісні книги. У 2017-му він написав мені, що знайшов чудовий путівник польською мовою "Katedra ormianska i jej otoczenie" (Львів, 1930).
Хотів перевидати цей раритет факсимільно у супроводі перекладу текстів польською і латиною на вірменську, українську і російську мови. Та якось не вийшло… Але ідей у Борі ніколи не бракували. Він був великим скарбом благородних дій і думок.
За три тисячі кілометрів я відчувала шалену доброту і тепло, яке він випромінював. Коли Борі не стало, навіть Париж для мене спорожнів. Безумовно, в цей день на RFI статтю про Бориса Клименко написала я: «Ти не продав ні перо, ні душу”. А ще я написала, що він нас залишив, коли квітнуть абрикоси. В день прощання з Борею, 7 квітня я поставила мелодію у виконанні вірменського дудука, який в народі називають "душею абрикосового дерева".
Валентині Клименко пообіцяла написати спогади для книги. А потім почалась війна… Війна на моїй першій батьківщині. І усюди пролунали звуки дудука… Я так хотіла тоді з Борею поговорити, знову про той біль втрати, яку пережити можна тільки разом… Відкривала скриньку, бачила в чаті "Завжди з Вами" від Борі і ставало легше. Я вірила, якщо є горе, то має бути і радість. Радість настала, я стала мамою… Війна і батьківство на певний час відірвали мене від пера... І я не змогла виконати дану Валентині обіцянку. Сьогодні день народження Борі, і я хочу її виконати. Дякую тобі, Боря, за все, і вибач за помилки!
12.05.2021