ОПОВІДАННЯ
У дворі п’ятиповерхівки зацвів бузок, висаджений свого часу Мироном Шпаком.
Тепер мало хто пам’ятав, що кущі, які займали чималу частину дитячого майданчика, розрослися з кількох прутиків.
Від самого майданчика залишилися струхлявілі дерев’яні борти з почорнілим усередині піском та облущена гойдалка, за яку неоднораз сварилася, а то й колошматилася дітвора. А ще там бовванів столик, по якому з весни до осені лупили кістками доміно. Працівники ЖЕКу попервах підмальовували металеві опори гойдалки та змінювали в пісочниці пісок, але з початком дев’яностих і комунальникам, і мешканцям було не до майданчика.
Мирон помер від цирозу печінки, й кущ, попервах потуживши за господарем, з неабиякою силою почав розростатися.
Як тільки бузок розквітав, його нещадно ламали. Діти – від дитячої дурості, а дорослі – для букетів. Коли важке гілля надто низько нахилялося над столиком, то й гравці відламували цвіт разом з гілками. А далі прибиті весняними дощами і втоптані в траву прив’ялі китиці зникали, як і все в цьому світі. Єдиним, з чим ніхто не міг впоратися, був запах. Була в тому задушливому запахові бузку відчайдушна впертість, зрідні завзятій боротьбі – як би не ламали цвіт, він все одно розливався в дворі. У такі дні хтось, вдихаючи бузкове повітря, та й згадував Мирона.
Шпаки мешкали на першому поверсі, й протягом багатьох років навпроти їхнього кухонного вікна розростався бузок і хирів дитячий майданчик. Залишивши сорокарічною вдовою дружину Лесю та напівсиротами сина Юрка і доньку Іванку, Мирон перетворився на бузковий кущ і не відпускав зі свого поля зору ні дружину, ні дітей.
Так пахло, коли Юрка Шпак, син отого Мирона, йшов до війська, коли одружувався і тепер, коли помер, – тобто на початку травня.
За столиком в оточенні рясних бузкових китиць троє чоловіків – Санька Димохід, Вітя Селєзньов і Валєра Жеребний – поминали Юрку. З одного боку їх прикривала білизна, розвішана на шворках поміж двома вкопаними металевими стовбами, з іншого – буйні кущі. Пили Селєзньов і Димохід, натомість Жеребний сидів задля компанії. Сусіди звиклися з думкою, що ця пропаща четвірка допропивала свої останні дні. Першим звалився з копит від інфаркту Валєрка Жеребний, а вчора Юрка віддав Богові душу. Вони жили в цьому будинку протягом сорока років. Юрка, щоправда, заїхав з батьками у сьомому класі, коли Димохід, Селєзньов і Жеребний тут верховодили. Відтоді хлопці здружилися і до вчорашнього дня трималися купи. І хоча Юрка протягом кількох днів не виходив на «зв’язок» – так вони називали столик, до якого сходилися ближче обіду, – але він міг їх бачити з вікна кухні. Селєзньов, як знавець фізіології пияцтва, пояснював нездужання Шпака тимчасовою перебудовою організму.
Санька, Вітя і Валєра як могли трималися своїх дружин, а Юрка був сам як палець. Усім перевалило за п’ятдесят. Санькою трохи покидало, він як водій, завербувавшись до Нижнєвартовська, пропрацював на нафтових промислах, але в дев'яностих згоріли його заощадження, і він як побитий пес повернувся до батьків. Коли батьки повмирали, привів собі з базару Маньку. З того часу з Манькою приторговував, будучи охоронцем і постачальником: принеси-подай. Санька змирився з таким станом. Головне – що Манька не перечила йому зустрічалися з кентами. У неї був принцип: «Пий – хоч залийся».
Вітька Селезньов, з рідкими пшеничними вусиками і різаним шрамом на підборідді, відкалатав два тюремні терміни: один – за бійку, а другий – за злодійство. У дев’яності тусувався з кооператорами, потім трохи з братвою. Коли його бригаду почали відстрілювати, він зник з міста й відсидівся в Молдові. Жив зі Шпаковою племінницею Любкою, молодшою від нього на двадцять років. Любка – інвалід з дитинства, в неї від народження ліва нога коротша за праву. Вона виявилася доброю господинею, і на її інвалідську пенсію можна було якось калатати. Ні, Вітька не халявив – він обілечував на платній парковці біля ринку й гострим, як різак, поглядом вичисляв клієнтів, з яких можна було що-небудь здерти. Відсидки давалися взнаки – у нього виявили туберкульоз і бухати лікарі категорично заборонили. Але Вітька не зважав. Мовляв, шо вони там, ті хабарники, знають!
Валєрка – єдиний з компанії – боявся своєї огрядної Таїсії. Був, як кажуть, під спідницею. Та пильнувала за його кожним кроком і після кожної зустрічі з цими ханигами – інакше Валєрчине шобло не називала – у Жеребних літали по кухні миски. Однак не допильнувала: Валєрку за рік до Юрчиної смерті схопив інфаркт. Він втихомирився, схуд і дивився на світ великими зеленими очима. Оформив пенсію внаслідок непрацездатності й годинами сидів на лавці біля під’їзду, поки Таїсія не кликана на обід чи вечерю. Тепер вона не забороняла чоловікові зустрічатися з тим шоблом, бо знала, що з бухлом він зав’язав.
Юрка помер просто на порозі власної хати. Це Жеребний, посланий товариством по Юрку, бо зачекалися, побачив Шпака, лежачого лицем вдолину на площадці першого поверху. Двері до Шпакової квартири були відчинені.
Валєрка вийшов з під’їзду й слабим голосом, бо тремтіла нижня губа, гукнув: «Сааня! Вітьоок».
Селезньов із Димоходом занесли Юрку до кімнати і поклали на пропалений сигаретами місцями диванчик. За ними увійшов Жеребний. Він не допомагав товаришам, бо після інфаркту нічого важкого до рук не брав. Поки Димохід клацав у телефоні, щоби викликати «швидку», Жеребний упіймав себе на думці, що в Юрчиній квартирі він не був з часу його весілля. Юрка особливо нікого до себе не запрошував, а кентам вистарчало столика у дворику.
Відколи Юрка породичався з Селезньовим, Любка часто, шкутильгаючи, навідувалася до дядька. Перебігти – ну крок землі, з першого до четвертого під’їзду. До Селезньова вона мешкала в гуртожитку на Об’їзній біля тролейбусного парку. Вітька зустрів її у Шпака, коли Любка, одного разу навідавшись, застала обох на кухні. Вони пили й розглядали Юрчин дембельський альбом. З роками Шпак зробився сентиментальним. Випивши, він витягував з шафи обшитий сукном солдатської шинелі великий альбом, на якому красувалися вирізані з фольги літери ДМБ-1984.
Селезньов тоді ні з того ні з сього – видно, горілка його почала розбирати – поцікавився в Любки:
«Ну шо, мала? Як воно нічо?»
«Відстань, Вітьок, – відповів за Любку Юрка й, обхопивши дружка, притягнув до себе. – Дивись, во служба була».
Любка заглянула через плече Селезньова й побачила молодого дядька в парадній формі, що зачитує присягу. Їй з дитинства була знайома кожна сторінка, бо демобілізувавшись, дядько неоднораз привозив до їхнього дому цей альбом. Любчина мама, Маруся, доводилася Юрці двоюрідною сестрою. Майже ровесники, вони виростали поруч і зберегли теплі стосунки. Нечасто таке трапляється, але так було. Тому Любка також звикла до дядька Юрки. Любчин батько втопився в річці, в’їхавши туди трактором, і Юрка з часом опікувався племінницею, як міг.
Шпаки переїхали до міста, коли Юрка перейшов до сьомого класу. Вони отримали двокімнатну квартирку на першому поверсі. Будинок Юрці сподобався, і він швидко знайшов спільну мову з ровесниками. Звідси навесні 1982 року він пішов до війська. Любка проводів не пам’ятала – ще пішки ходила під столом. А от дядькове весілля пригадувала як в тумані, їй вже було тоді п’ять років. Пригадувала музику, що лунала з колонки, виставленої з кухонного вікна, і танці.
Закінчивши у своєму смт восьмий клас, Любка подалася в обласний центр навчатися в ПТУ на кравчиню. Можна було залишитися при мамі, але однокласниці розлетілися хто куди, та й особливої дружби у неї, кульгавої, ні з ким не було. Заглядалася на Любку шоферня, що зупинялася перекусити в буфеті. Любчина мама працювала там посудомийкою. Коли Любка, похитуючись, йшла поміж столами на кухню до мами, то її проводжали млосні погляди. Любка була невисока, але добре скроєна. Її округлі сідниці й міцні груди, якби не кульгавість, мали великий шанс сподобатися ровесникам, але тільки старші чоловіки прицмокували, даючи зрозуміти молодій і недосвідченій дівчині, що вони б з великою охотою затягли її в кабіну своєї вантажівки. Зрештою, одного разу так і трапилося. Добрий Марусин знайомий-шофер підкликав Любку, стоячи при дорозі, – мовляв, щось маю передати твоїй мамі. Це був сивуватий з тяжким поглядом чоловік, що часто зупинявся в буфеті. Любчина мама й справді його знала, бо разом зі своїм експедитором він привозив якийсь дефіцит. Того липневого дня Любка йшла вздовж дороги. Шофер щось марудив під мотором. Здалеку, лежачи на спині, він побачив квітчасте плаття-кльош, в яке з якоїсь радості Любка вирядилася. Вітер заголяв до половини засмаглі Любчині литки. Шофер виліз з-під машини – порівнявшись з ним, Любка упізнала маминого знайомого й привіталася. Поки вони розмовляли, уздовж траси проїжджали вантажні автомобілі. Водії при відкритих вікнах, сидячи в майках, посигналювали. Любка поверталася з річки додому. Річка їхня була вузька, що й курка ногу не замочить, але Любка знала одне місце серед верболозів, де, роздягнувшись, насолоджувалася літнім теплом. Вона соромилася своєї кульгавості. Шофер запропонував її підвезти, і вона, мить подумавши, погодилася. Додому повернулася під вечір з якимось переполоханим поглядом, який спіймала Маруся. На щастя, наслідків не було. В останній момент той шофер вилив сперму на улоговину її пупця, заляпавши поділ задертого до голови квітчастого плаття. А потім в одній компанії він розпатякав, що Любка – блядь. Ось з того часу, перед виїздом до ПТУ, про неї плескали язиками всяке.
На третьому році навчання Любка завагітніла від завгоспа училища. Маруся, дізнавшись про доччину біду, довго допитувалася про батька майбутньої дитини. Вона материнським чуттям розуміла, що ніхто не захоче одружуватися з Любкою, навіть якщо його притиснуть до стіни. З цієї прикрої нагоди навіть Юрка був посвячений в родинні справи і ходив до директора училища. Директор сказав прямо – мовляв, кінці вивести не вдасться, і пригрозив, що якщо мама з Любкою не заспокояться, то вижене Любку з училища за аморальну поведінку. Ні Любка, ні її мама та, звісно, і Юрка не підозрювали, що завгосп доводиться далеким родичем директоровій дружині. Справу вирішили потиху зам’яти. Любка трохи потужила та в призначений природою термін народила здорову дівчинку Олесю, руки й ноги якої були симетричні, що вельми тішило бабцю Марусю та маму Любу. Коли Любка зійшлася з Селезньовим, то Олесі було дванадцять років і жила вона з бабцею Марусею в тому смт. Селезньов Любку не ображав і по-батьківськи – звідки у нього це пробилося? – ставився до Олесі. Інакше бути не могло – Юрка точно б натовк писок Вітьку, якби племінниця поскаржилася.
Першою з усього будинку про Шпакову смерть дізналася Димоходова Манька. Вона поверталася з магазину і побачила в кухонному вікні Шпакової квартири свого Саньку.
«От гад, – подумала. – Обіцяв же принести води з джерела». Більшість мешканців цього мікрорайону ходили з пластиковими бутлями по воду до парку.
Вона поставила два пакети на лавку й увійшла в під’їзд.
З непричинених дверей Шпакової квартири доносилися голоси.
Увійшовши в коридор, наткнулася на спину Жеребного. Той, відчувши Маньчин подих, полохливо розвернувся і жаб’ячим поглядом, інакшого слова для нього у неї не було, сиротливо поглянув. Манька, побачивши його змокрілі очі, не відразу зрозуміла, що й до чого. У кухні було порожньо.
Манька відіпхнула Жеребного й стала в дверях кімнати – на дивані лежав посинілий Шпак, а скраю поруч нього сидів Селезньов, дивлячись на Саньку Димохода, який голосно, навіть не помітивши Маньки, з кимось розмовляв по телефону.
«Допилися, дружки ханижні?» – сказала Манька і пішла відбирати у Саньки телефон.
Вона подумала, що Шпак просто відключився.
Поки Селезньов із Жеребним спостерігали, як Манька накинулася на Саньку, синя рука мертвого Шпака зсунулася з дивана.
«Ти що, Мань, – відбиваючись від Маньчиного нападу, встиг сказати Санька. – Юрка тойво... небіжчик».
«Санька твій якраз “швидку” викликає», – пояснив розпашілій Маньці Селезньов.
Жеребний, скориставшись перемир’ям, почав оповідати, як він знайшов бездиханного Юрку на порозі квартири, і по його щоці покотилася аж до вусів брудна сльоза.
Потрібно була якась мить, щоби Манька зрозуміла, що трапилося.
«Дзвони», – владно наказала Саньці, а сама підійшла до покійника, піднесла звисаючу руку й обережно поклала на живіт. Перехрестилася і, звертаючись до Селезньова, запитала:
«Любка знає?»
«Та то, – виправдовувався Селезньов, – пів години як...»
Манька вискочила з під’їзду і, схопивши свої торби, погнала до Любки.
За який час пришкутильгала Любка. За нею пришкандибало кілька дворових псів на чолі з рудою сукою. Пси покрутилися біля лавки й розбіглися. Очевидно, занюхали людську смерть.
За якийсь час навідалася й огрядна Таїсія.
До вечора увесь будинок знав про смерть Юрки.
Медики забрали тіло на розтин, а міліція, поговоривши з Димоходом, Жеребним і Селезньовим, записала їхні свідчення й усіх відпустила на всі чотири сторони. З Селезньовим як колишнім зеком говорили найдовше. Ну, випитували то те, то се. Не вірили йому, ментяри.
Наступного дня із довідкою з патологоанатомічного відділу обласної лікарні та довідкою про дядькову смерть Любка подалася до будинку ритуальних послуг.
Похорон влаштували скромний – півтора десятка людей прийшло, коли труну виносили з хати, а на цвинтар поїхали Жеребні, Димоходи та Любка з Селезньовим.
Два дні будинок обговорював Юрку Шпака. Найбільше говорили про змарноване ним життя, що колишній велосипедист, кандидат в майстри спорту, допився до ручки й прожив самотою. Згадували його дембельський альбом, службу в Петрозаводську, молоду дружину, яку він привіз здалека, і весілля, яке відгуляли у тій же квартирі. Поговорили, позітхали – й забули, наче такого-от Юрки ніколи на цьому світі й не було.
Юрка Шпак, дембельнувшись, їхав у загальному вагоні з Петрозаводська додому. Прослуживши два роки, він закинув на горішню полицю свій дипломат і опинився в товаристві закарпатців, які поверталися з лісозаготовок. На одній зі станцій ледь не втратив потяга, але назагал майже без пригод дістався до рідного міста. Потяг прибув зранку. Юрка вискочив у травневий світанок із закислими від перепою очима – від Ленінграда він непробудно пив з дембелями і просто попутниками, які уважали за честь пригостити захисника Батьківщини.
Зсунувши на потилицю військовий кашкет і розстебнувши кітель, пройшов мимо циган, що дрімали в халабуді, й подався на тролейбусну зупинку.
Перші тролейбуси тільки прокладали свої вранішні маршрути.
Юрка жадібно вдивлявся в обличчя перехожих та привокзальні будинки, ловлячи себе на думці, що за два роки відсутності наче нічого не змінилося.
Вдома Юрці, звичайно, зраділи. Сестра-семикласниця з такої нагоди до школи не пішла. Мама – на пошті, де, працюючи по змінах, сортувала кореспонденцію. Іванка злітала на пошту, щоби поділитися новиною.
Під вечір Юрка, не знімаючи форми, виходив покурити. Сусіди то впізнавали його, то ні. Ті, що впізнавали, – віталися й розпитували.
У спальні лежав мамин тато, паралізований дідо Іван. Мама привезла його за кілька днів до Юрчиної появи. Звісно, що місця у двокімнатній хрущовці тепер бракуватиме, але що поробиш.
Увечері, коли мама Леся, Юрка та Іванка сіли за кухонний стіл, щоби відзначити прибуття з війська сина та брата, Юрка й виклав усе про майбутнє весілля.
Мама печально подивилася у бік спальні, в якій нерухомо лежав її батько, але синові перечити не посміла.
«Кароче, днєвальний, – звернувся він по-військовому до мами, – весілля влаштуємо, коли з Петрозаводська зможуть приїхати її батьки».
«А гості?» – поцікавилася мама.
«Може, й гості. Не знаю».
Мама з Іванкою з відкритими ротами слухали Юрчині розповіді про службу, медсестру Таню з Петрозаводська, майбутнє весілля. Вони сиділи до опівночі, аж поки Юрка не взяв до рук баян і не прогорланив улюблену пісню «А льон цвіте». Він був захмелілий і збуджений. Від нього тхнуло військовою формою і загальним вагоном, а зі слів віяло упевненістю, якої, як відзначила про себе мама, до війська не було.
Шпачиха, дізнавшись про майбутнє весілля і незнайому невістку, знайшла в шухляді ощадну книжку, на якій зберігалося вісімдесят сім рублів і сорок копійок. Вона покрутила книжкою і заховала. Весілля робити ні з чого. Замовити сяку-таку залу, справити костюм молодому, запросити гостей, наїдки, напої, плюс непередбачені витрати були не під силу сортувальниці з пошти, на руках якої неповнолітня дочка, хворий батько, а тепер ще й демобілізований син.
«Юр, – сказала вона за сніданком, коли Іванка побігла до школи, – а за що будемо робити весілля? Грошей у нас нема».
«А дідова пенсія?»
«Сімдесят сім рублів».
«Не густо».
«У нас роботі є каса взаємодопомоги, – несміливо продовжила мама, – але я вже позичала два місяці тому...» За три місяці до дембеля Юрка проїбав штик-ніж. Ротний залупився, і довелося «дєдушці» Шпаку терміново телеграфувати додому з проханням про гроші.
Перед прибуттям нареченої, її батьків і брата Юрка поговорив з мамою, що робитимуть з лежачим дідом. Везти до Марусі не було чим, а тримати його тут під час весілля теж не випадало. Думали-гадали, але так нічого й не придумали.
Гості з Петрозаводська прибули за тиждень до весілля, підготовка до якого уже йшла повним ходом. Вірніше, родина Вєдєрнікових – Таня, Міхаіл Юр’євіч, Валєнтіна Петровна та їхній синок сімнадцятирічний Вадім, брат нареченої, стояли, оглядаючись, на пероні з важкими валізами. Юрці довелося взяти таксі, щоби довезти родичів додому.
Юрчиній мамі вдалося позичити п’ятсот рублів з каси взаємодопомоги. «От тільки чим будемо віддавати?» – питала сама в себе. Уголос свої тривоги та сумніви не виказувала. Дружбів Юрка визначив сам – Димохода і Жеребного. З ними подався до універмагу й прикупив за сто двадцять рублів темний костюм. Лавсанову сорочку і краватку, що залишились від батька, знайшов у масивній шафі й приміряв. Ну, наче нічо. Мама з Іванкою носили в сітках продукти. Дещо передала Маруся й далекі родичі з села. Власне у розпал куховарення й прибула наречена Таня з батьками та братом. Таня була приземкувата, з пшеничним волоссям, підстриженим під хлопчика. Її батько Міхаіл Юр’євіч, такий же курдупель, як його дочка, працював вільнонайманим у військовій частині. Саме там Юрка побачив Таню. У самоволку пішов, вициганивши в майбутнього тестя домашній телефон. Зателефонував, Таня погодилася на побачення – і пішло-поїхало.
З приїздом петрозаводців колесо підготовки до весілля закрутилося.
У рух пішли також і петрозаводські гроші, які майбутні свати додали до весільних видатків. Таня, розгледівшись в Юрчиній квартирі, зрозуміла, що батьків з братом потрібно якось примістити. Їх розподілили по сусідах – батьків прийняла на нічліг Ніловна з третього поверху, а брат тимчасом опинився в Димохода. Хворого діда, що лежав, постогнуючи, в крихітній спаленьці, подіти було ніде. У переддень весілля Шпаки впросять Ніловну прийняти й старого. Юрчина мама узяла тижневу відпустку. Її петрозаводські свати спочатку почувалися ніяково, але наступного дня, засукавши рукави, Танина мама – Валєнтіна Петровна – поїхала з Іванкою на ринок. Юрка, Димохід та новий петрозаводський родич Вадім прилаштовували у вікнах колонки. Вирішили, що танцюватимуть у дворі, точніше біля дитячого майданчика, обсадженого бузком. Домовились і про весільний кортеж – лікар Володимир Петрович Фіцович пообіцяв відвезти молоду пару до ЗАГСу своєю «шісткою», а у «Москвич» таксиста Івана вирішили посадити Юрчину маму, Іванку та Таниних батьків з братом.
До всього додався дідів приступ і довелося викликати «швидку». «Швидка» приїхала – діда вкололи, і він на якийсь час заспокоївся.
Зі спальні смерділо сечею, бо Юрчина мама не встигала вчасно прослідкувати за батьком, а з кухні доносилися запахи на увесь двір – усі знали, що у Шпаків в цю суботу весілля. Найбільше очікували діти – вони крутилися біля вікон квартири, заглядали за установкою колонок, навіть допомагали вбрати у весільні стрічки «Ладу» та «Москвич».
Димохід з петрозаводським Вадімом встигли нализатися. Увесь будинок бачив, як чвалали, підтримуючи одне одного.
Натомість Міхаіл Юр’євіч, пообіцявши дружині, що до весілля – ні краплі в рот, присів скраю за столиком, за яким йшла гра в доміно. «Іді, вон в доміно лучше поіграй с мужікамі. Заодно на віду будєш у меня». З кухонного вікна Валєнтіна Петровна час до часу визирала, тримаючи в полі зору свого Мішу. Надутий як сич Вєдєрніков-старший спостерігав за грою. На п’ятій партії він запитав у мужика поруч, в колишнього таксиста Івана, про найближчий гастроном.
Іван, зрозумівши стан петрозаводського гостя, поставився із розумінням:
«Самогонку будеш?»
«Само собой», – відповів Міхаіл Юр’євіч.
«Зараз закінчимо партію, – багатообіцяючи запевнив Іван, – і підемо в підвал».
«В подвал?» – перепитав петрозаводець.
«У нас там точка», – довірливо сповістив Іван.
«Ну, понятно», – зрадів Міхаіл Юрєвіч.
Смажачи котлети, Валєнтіна Петровна забалакалася зі свахою й втратила з поля зору свого Мішу. Виглянувши в черговий раз у вікно, вона побачила порожній столик і звисаючі над ним гілля бузку. Усі гравці як пощезали.
У день весілля Юрка прокинувся рано. Вивільнив свою руку з-під Таниної шиї й прошмигнув зі спальні у коридорчик, переступаючи баняки і мидниці, зайшов в туалет, подзюрчав і, сполоскавши рот, вискочив з квартири. Він домовився з Михасем, який нещодавно одружився, що той всього тільки на день позичить Юрці перстені. В ЗАГСі Юрці видали довідку для ювелірного магазину, але грошей на покупку не було. Майже усі пішли на костюм, випивку та м’ясне. Юрка з Михасем разом відвідували секцію велоспорту, часто їздили на змагання й добре зналися. Шпак міг попросити майбутнього тестя підкинути зо дві сотні на обручки, але не хотілося так одразу лицем в грязь. «Викрутимося, – підбадьорював себе наречений, – хіба вперше?»
Підійшовши до Михасевого будинку, Юрка побачив турнік. Зачепився і, зробивши три підйом-перевороти, зіскочив:
«Порядок, товаришу сержант».
Михась вийшов коридор у майці і трусах.
«Ти чого так рано, Юр?»
«Михась, ти шо, перший рік замужем?» – пожартував Шпак.
«А шо?» – не зрозумів Михась.
«Та ще купа всього».
«А-а-а».
«Ну, давай неси».
«Ти, Юр, диви, щоби завтра обручки були в мене».
За Михасем зачинилися двері.
«На», – Михась протягнув долоню, на якій лежали дві руді обручки.
«А футляр?»
Через деякий час Михась приніс футляр, і Юрка, вклавши туди перстені, потис другові руку.
«Михась, – сказав Юрка, – ти справжній дружбан. Родіна не забудєт».
«Юр, шоб завтра були...»
«Так точно, товаришу командир», – крикнув у відповідь Шпак, добігаючи до першого поверху.
Він повернувся, коли в квартирі тільки розпочинався весільний гармидер.
На кухні Валєнтіна Петровна читала мораль Міхаілу Юр’євічу. Той з погаслим поглядом червоних очей, як в скаженого пса, щось мугикав собі під ніс, виправдовуючись. Збоку стояв Таньчин брат Вадім. Закінчивши з чоловіком, вона накинулася на Вадіма, якого зранку до Шпакової квартири допровадив Димохід.
Таня, побачивши судженого, зраділа:
«Где ты был?»
«Так, ходив по справах. А тут шо?»
«Да я платье не знаю, где примерить...»
«Давай у ванній».
Ванна, окрім туалету, була єдиним місцем, де можна було спокійно переодягнутися молодій. У двох кімнатах, кухні та коридорі сновигали Юрчині родичі, що прибули на розпис, заважали чемодани петрозаводської сімейки і стояли ящики з горілкою, вином і пивом.
Оскільки молода уже була в квартирі молодого, то Юрчина мама з намови тіток з села вирішила, що ніякої брами не буде, а молода вийде з молодим, поклониться людям, порозкидає цукерки, а всі, хто їхатиме до ЗАГСу, сядуть у машини. Таня усе пояснила своїм батькам. Валєнтіна Петровна забажала, щоби молоді розбили тарілку саме перед розписом:
«У нас так принято. Да, доча?»
«Да, мама, но если...»
«Ну, что если? – продовжила Валєнтіна Петровна і звернулася до свахи, – Леся, голубушка, неужь-то тарелки жалко?»
«Та у нас стають на рушник», – виправдовувалася Юрчина мама.
«Ну и на рушник станут, и пусть тарелку разобьют».
Після недовгих сперечань вирішили, що тарілку розіб’ють після повернення із ЗАГСу.
Поки жіноцтво переймалося виходом молодої пари з під’їзду, до квартири вбігла Іванка:
«Юр!»
«Шо?»
«Машини біля під’їзду».
«Ну і шо?»
«Фіцович каже, що пора їхати до ЗАГСу, бо в другій годині він везе тещу в село».
«А Іван?»
«Курить».
«І шо?»
«Та нічо».
Таня одягнулася у весільне плаття у ванній, але прибирали її, чіпляючи вельон, в кімнаті. Біля молодої метушилися Валєнтіна Петровна та дві Лесині тітки.
Юрка в костюмі, білій сорочці з обручками в футлярі у внутрішній кишені піджака, куди завчасно положив два паспорти, – свій і Танин, вийшов у двір. Він умовляв нервового Фіцовича, що все буде чікі-пікі.
Фіцович вкінці випалив:
«Який я дурний, що погодився».
«Володимире Петровичу, – затягнувся димом Юрка, – ну ви ж бачите, ну все як на весіллю».
«Бачу», – сказав Фіцович і собі витягнув сигарету.
На двох машинах, Фіцовича і такстиста Івана, були припасовані жовті кілечка, на капоті біліли стрічки з квіточками.
Димохід і Жеребний були дружбами. Для Тані підібрали двох дружок, однокласниць Шпака з сусідніх будинків, Маринку і Лілю. «Що, вони мали їх із Петрозаводська везти?» – виправдовував своєї рішення перед Димоходом і Жеребним Юрка, коли ті в один голос заявили йому, що міг підібрати кращих.
«Які вже є, пацани, – сказав Юрка. – Тай скільки того весілля?»
Фіцович з Іваном засигналили, коли з під’їзду вийшли молоді. Сусіди разом із ловцями ґав обступили молоду пару, а в той момент у двір в’їхав пазік з гістьми з Лесиного села. Це були найближчі родичі, що вивалювали з автобуса з подарунками і з весільними співами. Висадивши гостей, водій автобуса почав здавати назад, щоби звільнити дорогу для «Лади» і «Москвича», й зупинився біля електричної підстанції на протилежному боці вузької вулички.
Після того, як Таня обдарувала цукерками стоячий в очікуванні натовп. Димохід з Жеребним підхопили молоду за лікті і попрямували до Фіцовичевої «Лади». Валєнтіна Петровна, Міхаіл Юр’євіч та Вадім втиснулися до Фіцовичового легковика. Юрка з однокласницями-дружками сів на заднє сидіння «Москвича». Юрчину маму з Іванкою посадили на переднє сидіння. Іванка гепнулася на мамині коліна, а біля Юрки з дружками запхалася його хресна. Головна машина подала сигнал – і весільна процесія рушила. Сільські гості і ті, що хотіли бути на шлюбній церемонії, посунули до автобуса.
На господарстві залишилося кілька жінок, якими верховодила тітка Юстина. Як тільки за процесією, як кажуть, закурилося, Юстина розкомандувалася – у кімнатах почали розставляли столи і стільці, а на кухні підігрівати приготовлені страви.
Весілля повернулося через дві години.
Валєнтіна Петровна про тарілку не забула. Вона винесла її перед під’їзд, і поки Таня поправляла на собі плаття, а Юрка курив з Жеребним і Димоходом, урочисто оголосила про розбиття.
«Согласно нашей древней традиции, – сказала вона, – молодожены должны...»
Молоді підійшли. Петрозаводська мама поставила тарілку на асфальт – і два каблуки, чорний і білий, одночасно вдарили об фаянс. Тарілка трісла на друзки.
«Совет вам, дорогие мои, да любовь».
«Юр, – шепнула Таня, – коли всі всілися за столи в куценьких кімнатках. – Оно большое».
«Ти про шо, Танюха? – перепитав розвеселілий Юрка, коли староста виголошував перший тост.
«Я про кольцо», – і вона показала праву руку.
«А-а-а, – байдуже відповів Юрка. – Не переймайся – підберемо за розміром. Просто я поспішав».
«Да, но это на всю жизнь».
Тут гості закричали і «гірко», і «горько», і Таня уже не розчула відповіді свого чоловіка.
«Боюсь потеряю», – поділилася своїми сумнівами, коли в головній кімнаті трохи стихло.
«Нічо, – сказав Юрка. Він обмотав Таньчин палець тонкою смужкою серветки і на неї натягнув обручку. – Тепер буде триматися».
Таня оцінила чоловікову метикуватість і посміхнулася. Вона була тієї миті щасливою. І хоча час до часу напливали неспокійні думки, що за день-два мама з батьком і Вадік повернуться додому в Петрозаводськ, а їй потрібно залишатися тут, в цій двокімнатній квартирі з цими, по суті, чужими людьми. Таня під час передвесільної веремії не змогла ближче познайомитися ні з Юрчиною мамою, ні з сестрою. А ще її непокоїв старий дід, що тепер перебував поверхом вище, але нині-завтра його знесуть знову сюди, і з тої крихітної спаленьки буде чутно стогін, а квартиру заповнятиме запах старечої сечі. Не хотілося їй думати про це у цей найщасливіший день у її житті, й вона гнала, як могла, ці невідрадні думки.
Жеребний із дружкою зник з-за весільного столу.
«А де Валєрка?» – запитався молодий в Тані.
«Не знаю, тольки что сидел с Маринкой».
«Ясно, – і, склавши губи в трубочку, Юрка просвистів, – девчонки и мальчишки – фі-фі-фі-фі-фі... а также их родители – фі-фі-фі-фі-фі».
Під вечір, коли гості повиходили у двір, з двох колонок, виставлених в кухонному вікні, рубанула музика. Столик для доміно перенесли за кущі бузку і там поміж пісочницею та кущами влаштували танцмайданчик. На ранок витолочена трава, перевернутий столик і розторощені дерев’яні борти пісочниці свідчитимуть, що витоптали й понищили все, що могли.
Уже поночі до Димохода підійшли кенти, знаючи, що він на весіллі дружба, щоби той виніс бухла і хавку. Димохід виніс, але виявилося, що їм мало. Пішов ще раз – і тут натрапив на очі Юрці:
«Ну що там, Дим?»
«Та тут кенти прийшли...»
«Ти їм виніс?»
«Так, але кажуть мало».
«А шо за пацани?»
«Борці з сімнадцятої школи».
«Ну, підемо подивимось, що за перці».
Юрка до армії знав багатьох з ДЮСШ.
«Здоров, пацани», – привітався Шпак.
«Привіт, як воно нічо?»
«Нормально», – Юрка обвів поглядом п’ятьох прибульців. Нікого з них він не знав. Це були малолєтки-гімнярі, що підросли за час його служби.
«А ти шо лі жених?» – запитався один, найбільш борзий.
«Ну, я».
«А чьо бухло зажав?»
«Ну, тобі винесли».
«Винесли, але тут ще чуваки на підході – так що давай не жми».
«А не зарано тобі, гімняр, бухати?»
«Молодого пиздять», – півнячим голосом прокричав на ціле весілля Димохід.
Схоже, весілля саме й чекало цього пронизливого крику. Чоловіки заворушилися і посунули до тієї частини двору, де стояли турнікети для прання. Там починало ворушитися місиво темних фігур і білих сорочок.
Хтось дав знати й тим гостям, які перебували у квартирі. Звідти повискакували підпилі чоловіки, й першим у нерозривне плетиво бійки кинувся Міхаіл Юр’євіч. Його відкинуло сильним ударом. Гепнувшись головою об землю, він знепритомнів.
Таксист Іван побіг до свого «Москвича» і, витягнувши ломик, повернувся до турнікетів:
«Повбиваю блядей!»
Він розмахнувся ломом, який просвистів над головою одного з борців, і той від несподіванки прикрикнув:
«Ну ні хріна собі!»
Використовуючи певну розгубленість супротивника, Іван з усієї сили лівою рукою затопив малолєтці у перенісся.
До темного клубка забіяк рухалася біла смужка. Таня, почувши про бійку, помчала на допомогу Юрці, а біжучи, не спам’яталася, як обручка, зодягнена на м’який серветковий папір, зсунулася з пальця. Поки вона бігла, підібгавши довгу весільну сукню, й світила повними литками, то якусь мить була схожа на кульову блискавку, що долає простір з космічною швидкістю.
Переважаюча більшість весільних прогнала зухвальців, які потягли з собою й того, якого дужим ударом прибив до землі таксист Іван.
Відхекавшись, весілля засіло за столи.
Валєнтіна Петровна не змогла серед розпашілих чоловіків і хлопців знайти Міхаіла Юр’євіча.
З вулиці прийшов Вадім і шепнув мамі на вухо:
«Папку убили».
«Ты шо, синок? – не повірила Валєнтіна Петровна. – Окстись».
«Он лежит, мама, там... на траве».
Міхаіла Юр’євіча привели до чуття, занісши в душну кухню. Він розплющив очі й гикнув.
«Будем жить, – сказала Валєнтіна Петровна. – Да, Миша?»
«Да, Валя», – жалібно підтвердив чоловік і випустив з рота жовту слину.
Тільки під ранок Таня помітила згубу.
Обручку шукали усім весіллям в мокрій від ранішнього туману траві.
«Недобрий знак», – подумала Леся, слідкуючи на молодою парою, але прикусила язик.
Після двох років спільного життя Таня розрахувалася з лікарні, зібрала півторарічну дочку Катю і повернулася до Петрозаводська. Звідти через місяць прийшло до Юрки повідомлення, що дружина подала на розлучення.
Жеребний: «Ти помниш Юрчине весілля?»
«Ну – відповів Димохід, – і шо»?
«Та так – нічо, – сказав Жеребний, – під вікнами танцювали і тут біля цих кущів».
«Весело було, – погодився Димохід. – Шкода, – звернувся він до Селезньова, – що не було тебе».
«Та я ж зону тоді хавав, – поморщився Селезньов, – друга ходка після малолєтки».
«А, точно», – погодився Димохід.
«Якась там бійка була. Точно не пригадую, за що, але була. Ага, ще одне – Юрка позичив у Михася, дружбан такий у нього був, разом тренувалися в ДЮСШ, обручки. Бабла Юрці на весілля бракувало, а в тестя просити не хотів. Так Танька його під час тої бійки й загубила обручку Михасевої жінки».
«Та ти шо?» – здивувався Селезньов.
«Моя мама зразу сказала, – додав Жеребний, – що то поганий знак. Мовляв, не наживуть довго разом. Як у воду дивилася».
«А ти сестру його помниш?»
«Іванку?»
«Ага».
«В Портуґалію виїхала».
«А їй про Юрку сповістили?»
«Так».
«От не приїхала на похорон брата...»
«Далекувато».
«А Юрчину маму?»
«Да помню, її тут, на перехрестку, машина збила».
«Вискочила з-під тролейбуса...»
«А кому квартира дістанеться?»
«За законом – то Юрчиній дочці».
«Ага, шукай вітра в полі у тому Петрозаводську».
«Ну шо, Дим? Пом’янемо Юрку?»
«Діло святе».
Вони розлили горілку в пластикові стаканчики.
«Ти знаєш, Дим, – сказав Жеребний, – першим померти з нас повинен був я. А пішов Юрка».
Димохід з Селезньовим зиркнули один на одного.
«А бузок-сучара цього року – як ніколи», – сказав Жеребний.
З першого під’їзду показалася Любка.
«Ти куди, Люб? – запитався Селезньов, коли вона порівнялася зі столиком. – Може, я з тобою?»
«Сиди. Я в магазин. Туди і назад».
Жеребний, зламавши дві китиці й наче виправдовуючись, сказав:
«Понесу Таїсії».
2023
22.07.2023