Єгипет фактично опинився у стані громадянської війни. Після того, як військова влада брутально розігнала наметовий табір прихильників поваленого президента Мухаммеда Мурсі, в країні запроваджено режим надзвичайного стану.
Рада Безпеки ООН ухвалює гнівні резолюції щодо подій у Єгипті, зі столиць світових держав надходять листи з осудом дій єгипетської влади. Але все це — заяви у свинячий голос. Скриньку пандори відкрито, далі ситуація лише погіршуватиметься.
Від липня цього року, коли єгипетські військовики скинули всенародно обраного президента Мурсі, стало зрозумілим, що добром це не скінчиться. Але мало хто у світі передбачав, що справа набере такого трагічного кшталту.
Єгиптяни лічать своїх полеглих і навіть у цій рахубі не годні дійти згоди. Скільки загинуло людей — сотні, тисячі? Трагічна статистка в Єгипті теж перетворюється на зброю політичної боротьби.
Тисячі людей з тяжкими пораненнями лежать у шпиталях, слугуючи також важким докором державному насильству.
Протистояння загострює ненависть, яка, своєю чергою, розширює поля суспільних сутичок. Обурені брутальністю влади ісламісти вирішують відігратися на християнах, влаштовують полювання на невірних. От вже полум'я охоплює храми, починаються релігійні війни.
Куди це все приведе? Ну, вже точно не до суспільного спокою, примирення й демократії. Убиті по обидва боки барикад поглиблюють прірву на тілі єгипетського суспільства. Оптимістична весна на площі Тахрір стрімко перетворюється на криваву осінь.
Прикра правда полягає в тому, що Єгипет (хоч скільки ми балакаємо про багатотисячолітню нільську цивілізацію) й досі не дозрів до, так би мовити, нового початку. Йому досі бракує політиків-візіонерів, котрі поєднували б у собі здатність мислити ґлобальними категоріями й водночас чітко відчувати реґіональні реалії.
Багато хто (здебільшого на Заході) сподівався, що такою людиною міг би стати Мохамед ель-Барадеї. Колишній голова МАГАТЕ мав неймовірний досвід роботи в міжнародних організацій. Ель-Барадеї здобув блискучу освіту, студіюючи і викладаючи в західних університетах. Зрештою, він — лауреат Нобелівської премії миру, яку отримав «за зусилля щодо запобігання використанню атомної енергії з воєнною метою і забезпечення її застосування на мирні потреби у максимально безпечних умовах».
Утім єгипетське суспільство сприймало вже його як людину чужу, яка віддалилася від місцевих проблем, яка ширяє в хмарах і дивиться на все згори додолу. Хотів Мохамед ель-Барадеї того чи ні — не важливо, йому рад-не-рад довелося паснути в партії політичного покеру, залишивши за зеленим сукном «Братів-мусульман» і військовиків.
Це зайвий раз засвідчило, що Єгипет ще не готовий самостійно йти демократичним шляхом розвитку. Опції залишаються невеселі: військова диктатура або фундаменталістська держава. Надто мізерна частка єгиптян прагне демократії — лише інтелектуальна, освічена, громадянська еліта.
Тепер вже про демократичний лад годі й думати — Єгиптові ґарантоване тривале й жорстке суспільне протистояння. Військова влада після масакри в таборі прихильників поваленого президента Мухаммеда Мурсі має лише два шляхи: боротися до останнього патрона або сісти на лаву підсудних з високою ймовірністю смертного вироку. Своєю чергою, «Брати-мусульмани» — хай там як, але позбавлені влади в нелеґітимний спосіб — теж усвідомлюють: або вони будуть захищатися з найбільшою рішучістю (а для них найкращий захист — це, звісно, напад), або їх розчавить немилосердний прес військової диктатури.
Хто не встиг насолодитися сонячними курортами Єгипту, той шанс свій проґавив, і то надовго.
16.08.2013