Звісно, хтось може заперечити, що побували вони у нас і разом з царем Пєтром, і з генералом Крєчетніковим, який розгромив гайдамаків, але це були короткі візити. У 1809 р. московити у Львові загостили довше.
Сталося це під час утворення королівства Галіції і Лодомерії під протекторатом Наполеона, яке проіснувало лише 5 місяців. Але заки те королівство проголосили, армія Варшавського князівства звільнила всю Галичину.
На світанку 27 травня 1809 р. прибув до Львова поручник Старжинський із 14 кінними гренадерами і 2 уланами. Незважаючи на те, що їх була жменька, австріяки не квапилися їх зупиняти, тому вони проїхали просто до головної гауптвахти на площі Святого Духа. Якась дивна апатія полонила австрійців. Звістка про прибуття вояків одразу облетіла місто. А оскільки ніхто не хотів бути останнім, то всі посхоплювалися з ліжок і поквапилися до гауптвахти.
Не минуло й години, як тисячі львів’ян оточили гауптвахту, де розташувався поручник. Шістьох гренадерів він незабаром відправив на околиці Львова стерегти рогатки. Решта зайняли кошари кінноти на Панській (Франка), натовп посунув туди, не приховуючи захвату. Люди так раділи, що навіть коней цілували й обнімали, а коли графиня Потоцька побачила, що кінь поручника поранений, зняла свою шаль і перев'язала рану.
Відтак Старжинський наказав уланам, що мали піки, поскидати австрійських орлів, тепер натовп посунув за ними. Першого орла скинули з будівлі губернатора. Це викликало бурхливі вигуки, оплески і гучний галас. Далі за чергою улани поскидали й решту орлів, і кожного такого скинутого орла люди зустрічали радісними криками, до обіду улани дали раду з усіма орлами.
Таким чином 17 вояків, не зробивши жодного пострілу, здобули Львів! Австрійські чиновники у цей час ховалися у своїх помешканнях, а дехто й на стрихах, а пишучи про цю подію свої реляції для Відня, називали її «нечуваним зухвальством», але нічого вже зробити не могли.
Увечері місто освітили яскравою ілюмінацією, яка сяяла до пізньої ночі. Тим часом молодь організувала кінну і пішу варту, озброєну пістолетами та шаблями, яка стежила за порядком на вулицях міста всю ніч. Австрійці почали вилазити зі своїх схованок і позбавлятися страху, бо все сталося не так, як вони очікували. Ніхто їх не переслідував.
Наступного дня прибуло 30 вояків і привезли лист бригадного генерала Александра Антонія Яна Рожнецького, подільського шляхтича, який сповіщав львів’ян, що настав той момент, якого вони так нетерпляче чекали, і можна викинути на смітник австрійського двоголового птаха. Цей лист було зачитано на Ринку в присутності бургомістра Лоренца та радників магістрату, а опісля скопійовано і розвішано на розі багатьох вулиць. Відразу після того до Львова з'їхалася довколишня шляхта і стала в палаці графа Теодора Потоцького радитися, як їм прийняти генералів Рожнецького і Камінського, до шляхти долучилися й міщани, хоча більшу половину з них складали німці. Натомість одні шляхтянки виїхали за місто, а інші піднялися на костельні вежі й на верх ратуші, щоб згори побачити першими визвольні війська.
Також виряджено було депутацію на чолі з бургомістром, щоб зустріти генерала за рогаткою і вручити ключі від міських воріт. Її супроводжували сотні шляхтичів на конях і кілька десятків карет, у яких їхали сановники й дами. Генералів, які їхали на чолі 350 вояків, зустрінуто було радісними вигуками.
Вістка про це швидко облетіла місто, і столиця Галичини одягла того вечора святковий одяг, будинки були яскраво і пишно освітлені, дзвони дзвонили в усіх церквах, а міщани, старі й молоді, довгою святковою ходою вирушили до Жовківської рогатки, щоб привітати генералів і військо. Юрба була така незліченна, що коли перші вийшли вже до рогатки, то кінець тлуму не покинув ще Ринку. Тож від будівлі ратуші до самої рогатки й за милю, а то й більше, за нею було видно широку безперервну ріку людей і карет.
Військо проїхало, не зупиняючись, до площі Святого Юра і стало табором. Всю дорогу їх радісно вітали, а коли вони отаборилися, їх оточили львів’яни.
Наступного дня вранці не тільки місцеві сановники поспішили до генерала Рожнецького, щоб віддати йому честь і шану, але й багато австрійців, а серед них учителі та професори. Генерал прийняв усіх дуже ввічливо, заохочуючи і далі старанно виконувати свої обов’язки. Потім обійшов усі канцелярії й запевнив австрійських урядовців, що ніхто їм не заважатиме і нічого їм не загрожує.
Отже, вся офіційна машина, яка вже кілька днів не функціонувала, була введена в дію. Чиновники повернулися до роботи. Хоча вони були переважно людьми дуже сумнівного минулого і навіть сумнівної освіти. Наприклад, Германн, перш ніж стати головою львівської митниці, був раніше кухарем.
Того ж дня троє уланів здобули Жовкву, австрійське військо, яке там було, навіть не спробувало чинити опір.
29 травня з 350 вояків, що прибули напередодні, залишилося у Львові тільки 60, решта рушила на захід, тому всю варту на рогатках тримали добровольці.
Увечері, як і минулого дня, все місто засвітилося пишною ілюмінацією, чимало людей вивісили на вікнах великі плахти з різними мальовидлами, зокрема зображений був австрійський орел, якого згори разить блискавками французький орел.
2 червня 1809 р. було проголошено нову державу: Королівство Галіції та Лодомерії або Королівство обох Галіцій під протекцією Його величності Імператора і Короля Наполеона Великого. Тобто Наполеон (який перебував у Відні) офіційно зайняв престол Галичини і став спадкоємцем галицьких королів.
Уряд нового королівства розпочав створення регулярної армії, яка отримала назву Військо галицько-французьке. Кандидатом на королівський трон розглядався Фердинанд фон Лотарінґ-Ґабсбурґ, герцог Вюрцбурзький.
4 червня генерал Рожнецький, призначивши комісарів для всіх урядів, виїхав зі Львова на Сандомир, отримавши наказ Понятовського вирушити назустріч австріякам, які лаштувалися до переправи на правий берег Вісли. І то була перша успішна битва невеликого галицького війська з корпусом генерала Шаурота, який мав 2500 кінноти і 10 000 піхоти. Ворог не отримав жодної переваги.
Формування війська тривало, і влада Львова закликала довколишні села виставити по одному чи по кілька озброєних селян. 15 червня прибуло 150 селян на конях і стільки ж піших з рушницями, пістолями і шаблями до ратуші під командою Зеленки і Куриловича.
Через два дні галицький гарнізон і центральний уряд почали готуватися до відходу зі Львова, а 18 червня покинули столицю, забравши на возах різний військовий реквізит.
Австрійці раділи, що галицький гарнізон нарешті пішов.
А тим часом уже наближалися війська московитів, щоб захопити Галичину. На той час вони були союзниками Наполеона.
Та заки ще прибули москалі, 21 червня з самого ранку до Львова вступило австрійське військо з Янова генерала Еґермана і полковника Моора – разом 4500 вояків і 10 гармат. Аж така сила захопила місто, повністю позбавлене війська!
Австріяки відразу зайнялися поверненням поскиданих орлів на їхні гнізда. Львів’яни з тривогою чекали на відплату. Багато хто закопував найцінніші речі, остерігаючись грабунку. Євреї свої крамниці не відкривали, але зажадали охорони від вартових.
Військо королівства Галіції не давалося чути, москалів теж не було видно, підбадьорені цим австрійці 23 червня видали наказ, щоб львів'яни здали зброю і мундири, які запасали для уланів, а коли вони вагалися, то почали самі відбирати. А поки полювали на піки і мундири, прийшов наказ від генерала протягом трьох днів усім чиновникам виїхати до Пряшева. Генералу Егерманну було наказано йти до Угорщини з усією армією, залишивши лише одного майора, щоб міг передати командування москалям, коли вони ввійдуть.
Ополудні 26 червня прийшла звістка про наближення москалів.
Губернатор не знав, що чинити, почувши, що москалі вже за три милі від міста, а тут як грім пролунало таке повідомлення:
«Війна, що спалахнула між Францією та Австрією, не могла залишити байдужим Росію, всі зусилля з нашого боку були спрямовані на гасіння цієї пожежі, щойно вона спалахнула. Було також оголошено австрійському двору, що в силу договорів і згідно з тісним союзом між російським і французьким імператорами Росія буде діяти спільно з Францією.
Австрія не хотіла зважати на ці переконливі обставини і довго, прикриваючись потребою в обороні, приховувала свої військові приготування, аж нарешті агресивними кроками виявила наміри свого пихатого честолюбства, і війна вибухнула.
Росія без вагань взяла участь у цій війні. Всі її стосунки з Австрією були перервані, армії було наказано підійти до кордонів Галичини.
Увійшовши до цього краю, щоб діяти проти планів Австрії і дати відсіч її силам, головнокомандувач армії має чіткий наказ від імператора оголосити мирним мешканцям Галичини та запевнити їх якомога урочисто, що Росія не має проти них ворожих намірів, що під час руху військ скрізь і понад усе будуть пошановані особиста безпека та захист майна, а внутрішній мир і спокій будуть цілковито непорушними.
Наскільки святими для нього є ці принципи, головнокомандувач з часом покаже.
Штаб, 28.05.1809 р. Князь Голіцин, головнокомандувач, генерал від інфантерії та кавалерії».
Московити тут проявили себе у всій своїй миротворчій красі.
28 червня о третій годині пополудні москалі вступили до Львова. Ввійшли, як неважко здогадатися, під звуки своєї пронизливої музики і, що ще цікавіше, з запаленими свічками. Звалилося на Львів аж 4 полки – 6 тис. вояків, які не забули взяти з собою 12 гармат.
Галицький намісник не знав, що робити, тому пішов спочатку їх привітати, а потім влаштував прийняття в Hotel de Russie для московських генералів і штабних офіцерів.
Австрійці теж не знали, як сприймати цей крок. А водночас більша частина Галичини аж до Любліна все ще залишалася під патронатом Наполеона, і на урядових будівлях красувалися французькі орли.
Москалі часто проводили паради, і помалу вуха львів’ян звикали до їхньої писклявої та голосної полкової музики. Та не могли вони звикнути до загарбницьких порядків.
Московські генерали наказали доставити велику кількість зерна для свого війська, погрожуючи різними карами. Крім цього, власники будинків (незалежно від віросповідання) були зобов'язані тричі на день харчувати від 2 до 6 вояків, які вартували на гауптвахті, та ще й дещо краще – годувати прапорщика і давати йому каву та пляшку вина. Генерал Пйотр Мєллєр-Закомєльський і комендант міста щомісяця отримували з міської скарбниці поважну оплату.
Тепер уже австрійці побачили різницю між галицьким і московським урядами.
Дух львів'ян піднімали звернення князя Юзефа Понятовського та щоденні розпорядження штабу, зокрема князь повідомив, що Наполеон «зволив рекомендувати мені наказом із Відня від 10 червня, щоб я прийняв від його імені владу в обох Галіціях». Тут же він розпорядився замінити австрійські орли на французькі на всіх громадських будівлях, на рогатках і дорогах.
І справді, під Львовом, у всіх ближніх містах, таких як Жовква, Янів, Городок, скрізь були французькі орли замість австрійських, тільки львів’янам москалі не дозволяли поставити французьких орлів.
Тим часом у штабі Понятовського вважали, що москалі прийшли в Галичину не з іншою метою, як вибити австрійське військо. Так само думав і Наполеон, воюючи з Австрією, що союзна російська армія, вийшовши до Сяну, ось-ось піде в атаку, але цього не сталося. Москалі вичікували і так озвіріли, що заборонили пошті розвозити будь-які газети передплатникам і навіть арештували на якийсь час поштові карети. Ледве вдалося їх вивільнити і наладнати нелегальне постачання газет з Жовкви. З листами теж біда. Вони ще й стали відкривати кожен лист, незалежно кому він був написаний, і прочитувати, перш ніж передати його адресатові. При цьому значну кількість листів спалили, не сповістивши адресатів про їх прибуття.
Як писав очевидець: «Juli wurden keine Zeitungen mehr angegeben und die Briefe geöffnet» («Липневих газет уже не давали, а листи відкривали»).
5 серпня цариця святкувала свої уродини в Москві, а московити – у Львові. Натомість львів'яни стали готуватися до великих урочистостей з нагоди уродин Наполеона, яке припадало на 15 серпня. Щоправда, у Львові таке свято не могло відбутися, то перенесли його до Жовкви, Замостя і Любліна. Весь Львів того дня вирушив до Жовкви, так що вулиці Львова були зовсім порожні. Прибули також мешканці з усієї східної Галичини.
У Жовкві відбулися яскраві урочистості, було багато промовців з ґанку ратуші, зокрема голова жидівського кагалу, присягнувши на вірність Наполеону, заявив: «його величні і незліченні вселюдські чини прислужилися до того, що він став королем королів, а численні коаліції різних держав, сформовані проти цього великого героя, були знищені; і тільки ті народи, які віддалися під його захист, яко послушні Божому призначенню, виявилися щасливими… Ізраеліти нашого міста, від імені яких я маю честь промовляти, не перестануть поклонятися цьому найвеличнішому з людей, в якому щасливо поєдналися героїзм і моральність».
Потім і всі міщани присягнули на вірність Наполеонові, і почалися дифіляда, під час якої звучали вигуки: «Хай живе Наполеон Великий!» Увечері після бенкету було освітлено портрет Наполеона, орлів і французьку хоругов, а з ними й усе місто. Народ веселився, співав і танцював. Відбулася також театральна вистава, яка закінчилася великим балом: «на Ринку спекли для народу цілого вола, а на подвір’ї замку лунала музика та пісні».
Оскільки Львів опустів і мертва тиша запала в багатьох помешканнях, то як же міг цим не скористатися москаль? От вони й кинулися нишпорити по чужих помешканнях і розпихати по кишенях гроші, а на груди вішати хрестики.
Тієї ночі москалі схопили сім чоловіків, яких запідозрили, що вони вербують московських уланів і драгунів до галицьких полків. Цікавий факт: дезертирство з московських полків було на той час дуже велике. Достеменно невідомо, які то вояки тікали до галичан, можливо, що українці.
А москалі ставали дедалі розпуснішими, вони ще 16 липня наказали тим, хто в’їжджав до міста, і тим, хто віз щось на продаж, платити акцизне мито.
Австрійський намісник намагався втрутитися, але марно. Врешті, переконавшись, що влада його спала нанівець, а москалі стали справжніми господарями міста, виїхав до Ряшева. Загарбники відразу скористалися його відсутністю. Хоч і раніше вони не звертали на нього великої уваги, але тепер завели справді московське хазяйнування, яке найперше відчули ті міщани, які забезпечували москалів харчами. Тепер москалі стали вимагати щодня таку їжу та напої і в такій кількості, якої ніхто не зобов’язаний був надавати, та й не мав на те коштів.
Серед інших вимог вони наказали збудувати чергові чотири стайні на 200 коней, яких разом з двома батальйонами піхоти і 10 гарматами спровадили з Янова. За тими двома батальйонами наступного дня прибуло ще 2 батальйони стрільців, для яких у Львові вже й місця не знайшлося, тож вони розташувалися в сусідніх селах, а бідні селяни мусили їх годувати.
25 серпня генерал Лобанов переїхав зі свого помешкання на Ринку до помешкання австрійського губернатора графа Крістіана Вурмзера і зажадав, щоб місто обставило його новими меблями. Міська скарбниця заплатила велику суму за меблі й облаштування, а крім того, довелося взяти на утримання ще слуг Лобанова.
Львів заплатив, то чому б прилеглі до нього райони не платили – якщо не грошима, то зерном? Так міркували москалі і невдовзі, 28 серпня, наказали жителям Галичини під загрозою найсуворіших покарань достарчити велику кількість жита, вівса та сіна для свого війська.
А 11 вересня москалі влаштували бенкет з нагоди уродин царя в Єзуїтському саду. Коли святкували іменини цариці, то все влаштували за власні кошти, а на організацію цього свята вони зобов'язали міську скарбницю виплатити 11 тисяч гульденів. Пиятика, під час якої раз у раз стріляли, почалася о 9 ранку і закінчилася наступного ранку. Увечері москалі наказали освітлити місто. Тільки на одному будинку, де жив московський комендант міста, вони повісили аж 2800 жарівок. І все це треба було оплачувати з міської скарбниці.
Витягнувши одного разу міські гроші, вони вже не зупинялися, а що кілька тижнів висували нові вимоги.
Другу таку ілюмінацію коштом міста влаштували москвини 27 вересня в річницю коронації царя Алєксандра, яку теж урочисто відзначили.
Настав листопад, а з ним нові тягарі. Москалі вимагали від міста заплатити 6 тис. золотих за шпиталь, який вони організували для хворих своїх вояків, а опісля наказали купити 63 теплі кожухи для вояків, які несли варту. Для 300 хворих місто мусило закупити стільки ж халатів, сорочок і бляшаних лійок (!), за що міська скарбниця виплатила 7500 золотих.
Нарешті прийшла звістка про мир, укладений 15 жовтня. Москалі, однак, не рушили з місця і забавлялися та влаштовували лови, бо навіть хортів привезли з собою. Мало того – вони продовжували збирати податок в окупованих селах, хоч австрійський уряд намагався безуспішно припинити це оподаткування, під час якого загарбники забирали все, що їм тільки хотілося, фактично грабуючи, а потім перепродували місцевим купцям.
На початку листопада московські офіцери почала міняти «бумажкі», себто австрійські банкноти, на золото й срібло, бо «бумажкі» не хотіли брати з собою, а також вимагали у ремісників міняти старі речі на нові.
У другій половині листопада московські колони почали повільно проходити через Львів, повертаючись на родіну. Нарешті 14 грудня вони покинули місто, а після обіду повернувся намісник граф Вурмзер.
За весь час, поки тут стояли москалі, старі чиновники залишалися на місцях, жодних перепон для галицьких військових, які час від часу навідували Львів, щоб побачитися з родинами, не було, тож збоку взагалі незрозуміло було, де чия влада.
Королівство обох Галіцій проіснувало з 2 червня до підписання Шенбруннського миру – 14 жовтня 1809. Проте Тимчасовий військовий уряд обох Галіцій діяв у Варшаві до 31 грудня 1809 р.
19.07.2023