Одним із найбільш впізнаваних коментаторів українсько-російської війни є Папа Римський. Його статус духовного і морального авторитета, лідера католицького світу привертає стабільно високу увагу до того, що він говорить про війну та що робить, щоб її зупинити. Непогано, що Папа не стоїть осторонь наймасштабнішого конфлікту нинішнього часу й так активно залучений до його медіації. Немає підстав ставити під сумнів чистоту його намірів. Але те, які кроки він робить і що говорить, викликає здивування в багатьох людей, передусім в українців. Тому спроба пояснення його позиції є не тільки цікавою, а й важливою, бо від Папи очікують моральної оцінки. Якщо він називає когось або щось злом, то й люди думають так само.
Віталій ОГІЄНКО,
історик, головний спеціаліст відділу дослідження тоталітарних режимів Українського інституту національної пам'яті
Ось лише кілька добре відомих прикладів, які дозволяють реконструювати бачення Папою українсько-російської війни. Найбільшого розголосу набуло проведення 2022 року в Страсну п’ятницю щорічного свята Via Crucis. Не було, мабуть, жодної великої новинної агенції, яка б не написала, що організатори до традиційної стилізованої ходи запросили двох жінок – українку і росіянку – які, серед інших учасників церемонії, мали спільно нести хрест. Жінки були друзями, працювали разом у госпіталі в Римі, а крім цього особливого стосунку до того, що відбувається зараз в Україні, не мали. Сенс дійства легко вгадувався. Папа цим символічним актом закликав до українсько-російського примирення.
Українців цей символізм обурив ще й тому, що свято пройшло 15 квітня 2022 р., незавдовго після того, як відкрилися перші свідчення Бучанської різанини. Папі відповів Глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук, номінально його підлеглий. Він закинув, що, ймовірно, у ватиканських установах "не до кінця по-справжньому розуміють, що таке війна", та повторив численні інші українські заяви, що «говорити про примирення, коли нас вбивають» не доводиться. На тлі масових російських убивств цивільних та зґвалтувань пролунали і більш гострі для папської курії коментарі, які, звичайно, для неї не залишилися непоміченими. Їхнім рефреном було те, що своїми символічними актами Папа хоче примирити не тільки вбивцю і жертву, а й ґвалтівника і жертву, і це при тому, що ґвалтівник не тільки не покараний і не покаявся, ба більше – продовжує вбивати і ґвалтувати. Українці закидали Папі й те, що в умовах війни припинення опору означає вчинення суїциду, власне колективного суїциду всієї нації, та при цьому не забували нагадати, що в католицькій доктрині, яку підверджував кожен Папа, суїцид – великий гріх.
Звичайно, ці слова були дуже неприємними для Папи, бо демонстрували, що він настільки не розуміє природу українсько-російської війни, що готовий словами про християнське примирення толерувати реальні зґвалтування.
Можна було очікувати, що такого роду аргументи мали б справити враження на Папу – але ні, нічого подібного не сталося, і вже цього року у Ватикані знову вирішили поєднати представників України й Росії на Хресній дорозі. Замість двох жінок, які несли хрест, цього року український та російський підлітки зачитали свої свідчення про війну. Перший розповів про те, як уночі тікав із родиною з Маріуполя, вирішивши податися до Італії, де була бабуся. На кордоні ж довелося попрощатися з батьком. Російський підліток розповів про свого вбитого брата та тата й дідуся, які зникли безвісти на війні. Проте ніде і словом не обмовився, що його брат пішов на війну вбивати українців. Символізм же залишився той самий – необхідність примирення.
Папа запам’ятався і тим, що говорив так само як із українцями, так і з росіянами. Так, за останній час він особисто зустрічався із кількома росіянами, а саме головою відділу зовнішніх зв’язків РПЦ митрополитом Волоколамським Антонієм та навіть главою Татарстану Мінніхановим: причому останнє було зовсім необов’язковим. До правди сказати, з українцями – як політиками, так і простими людьми – Папа зустрічався значно частіше.
Як же можна взагалі охарактеризувати політичну позицію Папи по відношенню до війни та її завершення? Якщо коротко, то Папа воліє залишатися над сутичкою, рівновіддаленим від обох воюючих сторін. Немає сумніву, що Ватикан хоче зберегти відкриті канали для можливої миротворчої місії, тому дуже обережний у своїй критиці російської влади.
Але Папа Римський не може просто сказати, що не може злити росіян, бо хоче стати миротворцем. Кожна політична позиція має ідейне обґрунтування – і саме це обґрунтування є об’єктом мого зацікавлення. З одного боку, можна сказати, що ідеологія не є визначальним фактором при тому чи іншому позиціонуванні. Але з іншого боку, а особливо у тому, що стосується Ватикану, її роль зовсім не варто відкидати.
Як Папа Римський пояснює необхідність українсько-російського примирення?
Ці пояснення опираються на одне теологічне і два історичні аргументи. Теологічне пояснення базується на концепті «християнського примирення», який говорить, що Христос своєю жертвою примирив нас із Богом, тим самим вказав нам на важливість примирення та показав, як вороги його мають шукати. На цьому аргументі не будемо зупинятися, бо кому, як не Папі, видніше у всьому, що стосується теології.
Але інші два аргументи є історичними, обумовленими самим життєвим досвідом людей, що в принципі дає будь-якій людині, яка має бажання і певні знання, право коментувати. Згідно з першим аргументом, справжніми жертвами кожної війни є прості люди з обох боків, які завжди «на своїй шкірі відчувають всю безрозсудність війни». Відповідно, накладання цієї тези до українсько-російської війни говорить, що справжнім жертвами війни є прості люди – українці та росіяни. Цю думку Папа висловив у кількох своїх коментарях і навіть як одну з «невинних» жертв війни згадав Дарью Дугіну – дочку та послідовницю одіозного російського ідеолога «руського міра» Алєксандра Дугіна – що загинула внаслідок підриву її авто. Звичайно, фокус на простих людях-жертвах є вигідним для Папи, адже дистанціює його від незручного питання про призвідника війни, а отже і питання відповідальності за неї.
Друга загальна думка є більш інклюзивною і стосується того, що українці та росіяни історично є братськими народами – такими собі Каїном та Авелем, як Папа їх охрестив під час зустрічі з однією церковною організацією. Ця теза потребує деякого пояснення. Звичайно, Папа не говорить, що українці та росіяни є братами тут і зараз – навпаки, він цілком неоднозначно визнає, що на даний момент вони вороги, визнає і що Росія напала на Україну, і що остання зазнає великих страждань, та відповідно є жертвою. Але в історичній перспективі Папа вважає обидва народи братськими – як, до речі, і багато інших людей як у світі, так і в Україні.
Взагалі віра Папи в українсько-російське «братерство» не має дивувати, адже схильність бачити в українцях і росіянах близьких людей історично насправді не є чимось незвичайним, а радше навпаки – вона досить поширена і в світі. Власне таке ставлення є типовим для багатьох західних людей і походить від загальнодоступних і професійних знань, які наголошують на спільній культурній спадщині та глибоких економічних і політичних зв’язках між двома націями. Загальновідомо, що Україна тривалий час входила до складу Російської імперії та СРСР; економічно Україна значною мірою залежала від російських енергоносіїв; демографічно Україна має велику російську діаспору; українська та російська мови дуже споріднені, не кажучи вже про те, що більшість українців знають російську. Список можна продовжувати і далі. Ба більше, мотив про те, що Україна та Росія є братами, був офіційним наративом російської пропаганди протягом трьох століть, тому зрозуміло, що це історичне кліше проникло в уми людей далеко за межами пізнього Радянського Союзу. Ця пропаганда фактично була інституціоналізована в усьому світі – в академічних колах, політиці та популярній культурі. Не варто кидати забагато каміння в город Папи ще й тому, що, думається, чимало українців вважають так само, як і Папа: що от ми в минулому дійсно були братськими народами, жили дружно, їздили одні до одних у гості.
До речі, сама теза про братські народи не є такою вже й безневинною – бо логіка підказує, що якщо нинішні вороги у минулому були братами, то ймовірно після закінчення «сімейного» конфлікту Авель та Каїн цілко можуть помиритися і знову відновити братерські зв’язки. Раз так, то навіщо «розпалювати» конфлікт – наприклад, надсилаючи зброю українцям, якщо так чи інакше буде «братський» мир.
Українці та росіяни: ким вони були в минулому?
Розібратися, ким українці та росіяни були в минулому, нам допоможе таке вихідне положення. Необхідно визнати, що українсько-російські стосунки не є якимись унікальними і вони не можуть суттєво відрізнятися від стосунків росіян із десятками інших народів, з якими вони воювали, співіснували та жили в одних державних утвореннях. Тому українсько-російські відносини в широкій історичній перспективі не можуть принципово відрізнятися від, скажімо, стосунків росіян із білорусами, або чеченцями, або бурятами. Загальний механізм співіснування має бути схожим.
Але спочатку відповімо на питання, ким українці та росіяни не були у минулому. Треба визнати, що вони не були ворогами у класичному розумінні цього слова. Бо якщо допустити таку можливість, то тоді і стосунки росіян із білорусами, татарами, чеченцями та іншими народами, які були або залишаються в складі Росії, мали бути такими самими. А ця схема навряд чи може бути життєздатною, бо у стані постійних конфліктів не може існувати жодне більш-менш стабільне утворення. А Росія все-таки, незважаючи на потрясіння 1917 та 1991 років, була доволі стабільною. Отже, не заперечуючи того, що війни між росіянами та іншими народами траплялися постійно, все ж ці війни мають бути складовими якоїсь іншої історії.
Про абсолютно штучний міф про братерство росіян і інших народів, в тому числі й українців, я навіть згадувати не буду, бо із наступного викладу стане зрозумілим вся його безглуздість та навіть збоченість.
Домінантний насильник
Для того, щоб пояснити природу цих стосунків, найпростіше вдатися до метафори, яка, мабуть, не буде чужою для Папи Римського – тобто метафори «сім’ї». Звичайна сім’я складається із трьох структурних елементів – батька, матері та дітей. «Російська сім’я» так само має три, але інші елементи. «Начальником» у цій сім’ї-схемі є суб’єктність, яку назвемо домінантним насильником. Домінантний насильник – це відповідник російського режиму в історичній перспективі. Його можна уявити як сукупність російських еліт, які приймають рішення, покладаючись на власну інституційну пам’ять. Сучасною реінкарнацією домінантного насильника є Путін. Історично від своїх монгольських предків домінантний насильник успадкував деспотичність, тиранію та жорстокість.
Самоціль його існування, як і будь-якого насильника і ґвалтівника, полягає у владі та контролі над іншими. Ні, він не знущається та не «ґвалтує» своїх жертв весь час, а вдається до насильства лише тоді, коли вони наважуються порушити встановлені «сімейні правила». Він вдається до насильства, якщо думає, що його жертва виходить з-під контролю. Придушення Угорської революції в 1956 році та Чехословацької революції в 1968 році, з історіями яких західна аудиторія краще знайома, ідеально пояснюють логіку та поведінковий геном домінантного насильника. Водночас контроль над іншими є запорукою його виживання, бо інакше вся система буде нежиттєздатною.
Понад усе у світі він любить бачити покірність жертв і добровільне прийняття ними його правил поведінки. Але це не звичайна покірність. Він хоче оточити себе такими самими, як і він. Йому так комфортніше. Тому квінтесенцією його існування є асиміляція, перетворення інших за своєю подобою. Методом цього перетворення є насильство разом зі споконвіку відомими політичними принципами "поділяй і владарюй" та "батога і пряника". Якщо не спрацьовує конвенційне насильство та інші методи, домінантний насильник здатен вдатися і до геноцидного насильства.
До речі, проти українців домінантний насильник тричі застосовував геноцидне насильство. Вперше у Батурині 1709 року, коли по-звірячому вбив щонайменше дванадцять тисяч жителів міста, серед яких були чоловіки, жінки та діти. Другий геноцид став справжньою катастрофою для українців. На початку 1930-х років українці відмовилися виконати волю домінантного насильника щодо колективізації, і тому він організував Голодомор. Тоді він заморив голодом мільйони українців. Це друге насильство повністю знищило соціальну структуру України. Вперше за майже три століття спільного співіснування розчавлена і принижена Україна повністю підпорядкувалася волі домінантного насильника. Втретє він зробив спробу покарати у лютому 2022 році, коли вторгся в Україну всією своєю міццю.
Важливо ще розуміти, що домінантний насильник впродовж століть свого існування не залишався одним і тим же, а змінювався. У ХVI–XIX століттях він був сповненим сил і юного азарту агресором, що швидко вчився. Із середини XIX століття він починає старішати та втрачає фокус, а у 1917 році втрачає і владу на короткий проміжок часу, але скоро відновлюється в новій комуністичній іпостасі. У 1991 році домінантний насильник зовсім звироднів і перетворився на немічного сифілітика, а невдовзі і втратив контроль над багатьма територіями. Лише завдяки щасливому збігу обставин Україні тоді вдалося звільнитися з обіймів домінантного насильника.
Його «діти»
Але хто такий домінантний насильник? Це тисячі, від сили десятки тисяч осіб, об’єднаних комплексом певних ідей та, що найголовніше, певним історичним досвідом. Сам собою він не здатен здійснювати ні завойовницькі, ні асиміляційні функції. В усіх його насильствах йому допомагають його «діти» – або звичайні росіяни. Вони ж є і його першими жертвами. Але це було настільки давно, що вони змирилися зі своєю долею, прийняли знущання як норму і самі стали маленькими та заздрісними насильниками, намагаючись наслідувати свого власного господаря – домінантного насильника. Вони прийняли його ідентичність і стали йому масово поклонятися. Звичайні росіяни – це ніщо інше, як перший вдалий асиміляційний досвід домінантного насильника. До цієї другої категорії належать усі, хто визнають себе руськими людьми, хто добровільно-примусово прийняв «руський мір» та став його інтегральною частиною – як активною, так і пасивною. За національністю до цієї категорії належать не лише росіяни, а й представники інших народів.
Третьою складовою у цій «сім’ї» були/є ті народи, які свого часу зазнали поразки від домінуючого насильника, змушені були йому покоритися, але в силу різних причин не стали його безмовними репліками. Українці серед цих народів є найбільш чисельними та проживають на стратегічно важливих територіях. Вони, незважаючи на століття перебування в адміністративних утвореннях, контрольованих домінантним насильником, зберегли свою ідентичність та історичну пам’ять і не забули, хто вони такі. Певна їх частина перейняла звички та подобу домінантного насильника, але ця кількість виявилася не критично високою, а ступінь їхнього перетворення не критично глибоким.
Українців врятувало те, що їх було занадто багато, а домінантний насильник не мав достатньо часу для реалізації свої асиміляційних планів. Можливо, річ і в тому, що після Батуринської різанини, а особливо Голодомору, домінантний насильник вирішив, що досяг свого і що рано чи пізно українці перетворяться на його відданих слуг, як інші. Він навіть розвинув міф про трьох братніх народів – росіян, українців і білорусів, причому росіяни, звичайно, відігравали церемоніальну роль старшого брата, а українці та білоруси позначалися як молодші. Тобто він фактично проголосив створення одного народу, а з ним і закінчення асиміляційного проєкту. Але як показали, зокрема й останні події, цей міф виявився всього лише оманливою фантазією. «Один» народ ніяк не міг триматися купи через свою неоднорідність. До нього ввійшли росіяни (добровільні наслідувачі домінантного насильника), білоруси, перетворення яких в цілому було успішним, та українці, витравити свободу із ДНК яких домінантний насильник не зумів.
Однак ці ритуалізовані ролі, які мали грати братерські народи, не могли затьмарити справжнього сенсу речей. Йшлося про старого домінантного насильника, якому допомагав російський старший брат, та двох неоднорідних «сестер» – білоруську сестру, яка вже не могла опиратися волі домінантного насильника, та українську, яка зберегла здатність та бажання до опору.
Як розуміти цю війну?
Якщо ми тепер спробуємо подивитися на нинішню українсько-російську війну, то з перcпективи викладеного вище побачимо таку картину. У 1991 році домінантний насильник втратив контроль над Україною, і весь цей час, зважаючи на власні сили, намагався відновити його. Анексія Криму в 2014 році, подальша затяжна війна за Донбас і нинішня війна є не чим іншим, як продовженням спроб домінантного насильника повернути Україну назад. Та він не дуже цього і приховував. Чого лише варта завуальована погроза Путіна Україні зґвалтуванням, коли він на зустрічі із президентом Франції Макроном процитував слова з пісні одного російського панк-гурту, а саме «нравітся, не нравітся – терпі, моя красавіца», розуміючи під красунею Україну.
Чому домінантному насильнику не вдалося реалізувати свої плани? Бо Україна виявилася занадто сильною та самодостатньою, бо за тридцять років незалежності прірва між українцями і росіянами стала ще більшою, бо в загрозливій ситуації Україна відчула, що домінантний насильник хоче повторити попереднє насильство – й у неї прокинувся інстинкт самозбереження, і вона сказала «ніколи більше».
Ось у цьому і головна відмінність між російським баченням України і реальністю. Кремль вже наперед вдягнув українців у шати жінки-жертви. Але він грубо прорахувався. Так, Україна – жінка, але зовсім не жертва. Навіть нині, після всіх нещасть, страждань та смертей, Україна не виглядає та не відчуває себе жертвою. Радше Україна зараз така собі Жанна д'Арк – молода жінка, яка не з власної волі взяла до рук зброю, але змушена боротися та перемагати. Зверніть увагу, наскільки сильно цей образ української молодої жінки-воїна, яка бореться, представлений у сучасній візуальній масовій культурі та музиці. Своєрідними символами цієї культури можна вважати кліп гурту «Енджі крейда» «Враже» й образ українки у вишиванці зі зброєю в руках.
Та й сама реакція на війну є більше «жіночою», а не «чоловічою», причому не тільки в Україні, а й у світі. Світ (можливо, навіть інтуїтивно) відреагував на російську агресію так, наче йшлося про насильника та його злочини. Спочатку здійняв ґвалт, коли побачив підготовку насильника до атаки з тим, щоб розголосом його відвернути від зловісних намірів. Потім почав збирати та документувати докази перших злочинів насильника; наділив потерпілу засобами для самозахисту, що дозволило їй чинити успішний опір, розпочав судові процес з тим, щоб притягти його до відповідальності.
У чому неправий Папа?
Як бачимо, обидва твердження Папи Римського хибні. По-перше, між українцями та росіянами немає і не було жодних братерських зв’язків. Це справедливо і щодо стосунків між росіянами та іншими народами. Між цими народами є економічні та культурні зв’язки, як і між будь-якими іншими, – але не більше. Наявність багатьох змішаних сімей між українцями та росіянами є не свідченням «братерськості», а радше результатом зусиль домінантного насильника з асиміляції. Не варто нагадувати, що більшість змішаних сімей інкорпоровані в російське середовище.
Хоча Росія публічно артикулює свої відносини з Україною як братські, справжньою метафорою українсько-російських відносин є метафора «батька-садиста», оточеного його наслідувачами – звичайними росіянами, які постійно намагаються покорити, а потім і асимілювати за своєю подобою «молодшу сестру». Якщо Україна програє, то не братські зв'язки будуть відновлені, а структури тиранічної залежності, в яких Україна перебувала сотні років. Отже, ті, хто артикулюють українсько-російське братерство, так чи інакше не лише помиляються, але й докладаються до відновлення панування домінантного насильника, репродукуючи його дискурс.
Друга теза, яку підтримує Папа, стверджує, що український та російський народи – а точніше прості люди, які становлять абсолютну більшість цих народів, – є жертвами війни. Номінально можна сказати, що Папа в чомусь має рацію, адже і українці, і росіяни є жертвами домінантного насильника. Але різниця між ними така ж, як між безневинною жертвою зґвалтування і наслідувачами маніяка, в яких було важке, сповнене насильства дитинство, і цим вони намагаються відволікти увагу від своїх злочинів. Наразі звичайні росіяни повністю прийняли волю свого господаря, покорилися йому і самі почали добровільно брати участь у його звірствах. Прості росіяни зараз повністю на боці домінантного насильника, і це не зміниться незабаром.
Величезні масштаби сексуального насильства з боку російських солдатів під час окупації українських територій однозначно підтверджують ідею про те, що прості росіяни наслідують поведінку свого лідера. Саме тому до насильства над українцями схильні не лише чоловіки, а й жінки. Російські жінки закликають не лише до фізичного знищення, а й до сексуального насильства над українками. Так, у телефонній розмові зі своїм чоловіком дружина російського військового Ольга Биковська дала йому свій дозвіл ґвалтувати українських жінок. "Так, я дозволяю. Просто убезпечуйся", – сказала вона своєму чоловікові.
Тому виходить, що ставлячи знак рівності між українськими та російськими жертвами війни Папа не розрізняє жертву зґвалтування і фактичного ґвалтівника – наслідувача домінантного насильника. Виправдання Папи про те, що обоє свого часу постраждали від рук домінантного насильника, не може слугувати достатнім аргументом для прирівнювання.
Що робити із домінантним насильником?
Зазвичай злочинця чи насильника заарештовують й віддають під суд. Але що робити, якщо насильник занадто сильний, щоби кинути його за ґрати? Що робити, коли насильник володіє ядерною зброєю та погрожує світом ядерним армагеддоном? Чи взагалі існує суд, який мав би повноваження його засудити та, що головне, виконати вирок? Навряд. Гаага може бути помічною, але вона не зупинить домінантного насильника, оточеного мільйонами наслідувачів.
Існує три шляхи розв'язання проблеми. Перший – убити домінантного насильника. Шлях ризикований, важкореалізовуваний та неетичний. Другий – домовитися із ним на певних умовах. Це найлегший варіант. Він зупиняє на якийсь час гарячу фазу війни, але ні до чого не веде, бо змушує домінантного насильника не відмовитися від своїх планів, а лише відкласти їх. Також він не веде до жодного публічного засудження злочинів домінантного насильника.
Третій варіант зараз реалізовує ЗСУ за допомогою зброї та грошей союзників. Якщо неможливо замкнути або усунути домінантного насильника, то єдине, що залишається, – це ослабити його настільки, щоб він ніколи (або принаймні якийсь значний проміжок часу) не зміг більше робити те, що він робив. Іншими словами, ЗСУ зараз займається кастрацією домінантного насильника. Навряд чи Папа Римський може бути корисний у цій процедурі. Втім важливо пам'ятати інше. Не розуміючи витоків, легко прийти до хибних засновків – а хибні засновки ведуть до хибних дій, які лише цементують несправедливість.
Проте, з іншого боку, «кастрація» не обов'язково передбачає застосування зброї та сили. Власне, кожен може долучитися. Для цього треба просто не стояти осторонь. Є багато інших способів допомоги. Просто треба розуміти, що це війна між старим тиранічним насильником та молодою волелюбною жінкою, яка бореться за своє життя і волю.
18.07.2023