Питань до Росії нема

Днями «Сейм Польщі схвалив резолюцію про Волинську трагедію». Ґжеґож Мотика в дискусії з Володимиром В'ятровичем наполягав, що на Волині відбувся геноцид і загинуло 100 тисяч поляків.

Не маю на меті висловлювати свої зауваги щодо цих подій. Хочу лише розповісти про долю поляків у СССР.

Коли у 1920-х роках розпочався процес «коренізації» (залучення представників корінного населення до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їхнім національним мовам), тоді також з'явилися великі можливості для національних меншин. Почали для них створюватися національні автономії, а для цієї світлої мети зганяли усіх до спільного стійла. Тому й переселили татар Білорусі, колишніх військовополонених XVI–XVII ст., до Криму та до Татарської АРСР. У Мінську запланували створити центри ромської автономії, теж їх розселяли окремими скупченнями.

Наприкінці 1920-х рр. навіть почалося формування єврейських військових частин. Також багато частин Червоної армії, розташованих на території Білорусі та України, було вирішено переформувати в білорусько- та україномовні частини.

Цікаво, що в Білорусі, де русифікація місцевих еліт за царату була чи не найпоширенішою, у середині 1930-х років було менше 7% шкіл із російською мовою.

Ще в 1918 р. була створена Совєтська автономна республіка поволзьких німців, яких там було 366 тис. осіб. Але були ще й національні райони, в Україні у 1931 р. було їх 14: 7 німецьких, 3 болгарських, 3 грецьких і 1 польський. Кількість національних сільських рад перевищила тисячу. Серед них були й такі, як чеська, шведська, голландська і навіть албанська.

 У 1922 р. керівництво Республіки німців Поволжя запропонувало створити Німецький союз на всій території країни, який би складався з німецьких поселень на Волзі, в Україні та на Сибіру. Аргумент був доволі сміливий: «лише німецьке населення має достатньо високий рівень загальної культури й освіти, щоб бути в авангарді соціалістичного будівництва».

21.07.1925 р. на совєтській Волині було створено перший польський район із центром у містечку Довбиш, де жило 3 тис. мешканців, переважно поляків. Наступного року на вимогу «польських трудящих» Довбиш було перейменовано на Мархлєвськ на честь польського комуніста Юліана Мархлєвського. «Совєтська польська столиця», як називала її тамтешня польськомовна преса, була оточена нескінченними болотами, пісками та лісами. Населення району становило 40 577 осіб, з яких майже 70% були поляки. Українців було лише 20%, німців – 7%, євреїв – 3%.

У 1930 р. район розрісся завдяки приєднанню прикордонних сіл, які раніше вважалися українськими. Населення зросло до 52 447, з них 71% були поляками. Як подавала «Trybuna Radziecka» (4.01.1935), «в районі діяло 89 польських шкіл, 83 польські читальні. У 85 пунктах ліквідації неписьменності здобували освіту 4574 особи. Раніше в цих осередках навчилися читати й писати 14 901 особа. Все було спрямоване на те, щоб кожен мешканець району міг активно користуватися польською мовою. Ліквідація неписьменності тут відбувалася лише польською мовою».

Але не обійшлося і без скандалів, бо «білоруські націонал-демократи в інтересах польського фашизму, з метою поширення націоналістичної ворожнечі, висунули теорію, що в Білорусі немає поляків, а є лише полонізовані білоруси». Незабаром їх змусили каятися на пленумах ЦК партії, виступати в пресі з самокритичними статтями. Засновник Білоруської комуністичної організації, видатний історик, перший президент Білоруської академії наук Всеволод Ігнатовський після чергового допиту 4.02.1931 р. застрелився.

Наскільки влада на початках підтримувала поляків, свідчить той факт, що коли їхнє обурення викликала п'єса Янки Купали «Тутейшия» («Тутешні»), де автор теж схилявся до версії про полонізованих білорусів, його арештували. Купала після тривалих допитів в НКВД намагався покінчити самогубством, потім покаявся, але в 1942 р. його вбили у Москві чекісти. Фільм, знятий за п’єсою в 2007 р., в Білорусі заборонений.

У Білорусі теж з'явився свій польський район менш як за 10 кілометрів від кордону, де з польського боку розмістився родовий маєток Дзєржинських, у якому досі живе рід «залізних феліксів». У червні 1932 р. район отримав назву «Совєтська Дзєржинщина».

Як і в Україні, так і в Білорусі партія робила ставку на прискорений економічний, політичний і культурний розвиток польських районів. Дотації з центрального бюджету значно перевищували кошти, які отримували сусідні області.

У січні 1931 р. спробували створити польський район з центром у селі Гречани за 2 км від Проскурова, приєднавши до нього чотири польські сільські ради (з 9499 мешканцями, 88,8% з яких – поляки), а також три українські сільські ради з відповідним відсотком поляків. Таким чином населення тут збільшилося б до 13 918 осіб, а кількість поляків у ньому – до 8770, тобто до 63%. Однак ця затія прогоріла, бо політика партії змінилася.

Найбільше міське скупчення поляків було в Ленінграді – понад 49 тис. у 1928 р. У Києві було 13 706 поляків. Але найбільш польським містом було Кам’янське (Дніпродзержинськ), у 1929 р. поляки становили близько 15% його мешканців. ^.

В Україні у 1928 р. було 577 польських шкіл, в яких навчалося понад 10 тис. учнів, у Білорусі того ж року кількість польських шкіл досягла 138 із приблизно 9 тис., а незабаром їх уже стало 260. І виникла проблема: кількість місць у школах значно перевищувала кількість польських школярів. Через це змушені були приймати дітей інших національностей – таким чином у польських школах навчалося близько 40% дітей не поляків. Для багатьох з них це завершилося трагедією.

Окрім шкіл, було засновано чимало наукових інституцій. Польський педагогічний інститут у 1934 р. мав понад тисячу студентів, у 1936 р. тут мало навчатися понад 2 тис. студентів.

Список польських періодичних видань в 1919–1938 рр. містить 30 позицій в Україні і 6 позицій у Білорусі. У 1934 р. польською мовою виходила газета і два всесоюзних журнали, 4 республіканські, 3 міські та 13 обласних. Крім того, одна з міських і 8 обласних газет регулярно видавали «польські сторінки». Загальний наклад усієї польської преси сягав 120 тис. примірників.

Правда, і сюди втрутилася революційна сверблячка, запропоновано змінити польський правопис: rz на ż, sz і cz на ś і ć, ch на h, викинути літери ą і ę і ввести замість них om і em та on і en, змінити ó на u.

Але недовго вся ця ідилія тривала, бо настали роки страшного терору. Польські національні райони були розформовані, бо вважалося, що вони «особливо насичені польськими шпигунами та фашистами».

17.01.1936 р. політбюро ЦК ВКП(б) у Москві на чолі зі Сталіним ухвалило постанову про переселення 15 тис. польських та німецьких родин з України до Казахстану. Загалом було переселено близько 20 тис. родин або близько 100 тис. осіб. Поляки становили майже 90% виселених, бо багатьох німців визволила Німеччина.

До 1.01.1937 р. в Україні залишилося лише 27 польських сільських рад: 12 у Вінниччині, 9 на Київщині (з 81), 3 на Дніпропетровщині, 2 у Молдавській АРСР та 1 на Одещині. Ліквідація польських шкіл йшла паралельно з ліквідацією польських районів. На той час в Україні залишилося лише 60 шкіл (в яких навчалося 7495 дітей) проти майже 450 шкіл у 1934 р. А в середині 1938 р. ліквідовано всі польські школи на терені Союзу.

Відтак відбулися дві операції НКВД: «куркульська» і «польська». У «польській операції» відсоток засуджених до смертної кари був значно вищим, ніж у «куркульській», – 80,1%. Поляків сприймали як більшу небезпеку. Куркулів, на думку НКВД, ще можна було виховувати заново – більшість поляків для цього не годилися.

Отже, головною причиною репресій була польськість. Як справедливо пише Томаш Зоммер: «Послідовність подій у 1937–1938 рр. полягала у вбивствах, ув’язненні в ГУЛАГах і виселенні представників польської меншини через її національно-політичний характер. Національний, бо в наказі 00485 у кількох місцях подається їхня польськість як конкретна ознака жертв. Політичний – бо ця польськість, на думку авторів наказу, була пов’язана з особливою схильністю до діяльності в характері шпигунів, повстанців, терористів та диверсантів на користь Польщі».

Неможливо точно підрахувати, скільки поляків постраждало від дії наказу №00485. Томаш Зоммер вважає, що репресовано було до 50% поляків з 636 тис. в СССР. «Польська операція» переросла в етнічний геноцид. Замість трьох місяців вона тривала трохи більше 14 місяців, до листопада 1938 р.

Початки цієї операції були дуже перспективними для НКВД, адже арештовували переважно за телефонними довідниками, визначаючи поляків за прізвищем. Перші три тижні операції принесли великий урожай. Як доповідав Єжов Сталіну: «10 вересня цього року було заарештовано 23 216 осіб з числа польських перебіжчиків, політичних біженців, військовополонених, осіб, які підтримували зв’язки з консульствами та іншими контингентами, підозрюваних у шпигунстві на користь Польщі».

Поляки, які проживали в СССР, зазнали у відсотковому порівнянні наймасовіших і найжорстокіших репресій серед усіх народів країни. З 15.09.1937 р. по 15.11.1938 р. було заарештовано 143 870 осіб. З них 139 835 визнано винними і засуджено: 111 091 – до розстрілу, 25 967 – до 10 років таборів, 2224 – до 5–8 років, 153 – до 3 років. Цілком м'яке покарання у вигляді заслання чи висилки зазнали лише 400 осіб. Справи 3995 осіб було повернуто з постановою про додаткове розслідування. Кількість виправданих настільки мала (40 осіб), що можна говорити, що це був тотальний терор.

Нікіта Петров і Арсеній Рогінський в книзі «Репресии против поляков и польских граждан» (Москва, 1997) пишуть, що поляки були репресовані й у інших акціях «великого терору» (куркульській, німецькій та інших національних). Кількість репресованих поляків (зазвичай розстріляних) у цих категоріях перевищує 20 тис. осіб. Лише в Україні у період з 2.07.1937 р. по 15.01.1938 р. під час «куркульської операції» було розстріляно 2002 поляки.

Американський дослідник Террі Мартін стверджував, що в 1937 р. поляків-ленінградців розстрілювали в 31 раз частіше, ніж росіян, і навіть частіше, ніж німців. Історик Майкл Еллман вважав, що польська операція НКВД відповідає визначенню геноциду.

До репресій проти поляків доклалися і зрадники. Поляк Станіслав Косіор сприйняв «польську операцію» як важливе партійне завдання, підписавши тисячі смертних вироків своїм співвітчизникам. Мабуть, був переконаний, що йому вдасться уникнути долі більшості з них, надто, що його внесок у совєтизацію України був величезним. Він був головним організатором Голодомору, під його керівництвом раніше, ніж в інших республіках СССР, в Україні почалися масові антипольські репресії, зокрема підписував накази про масову депортацію поляків із прикордонних районів.

Проте жертвами «польської операції» стали чотири брати Косіори, лише середній брат Юзеф (теж людина вищої партійної номенклатури, член ЦК КП(б)У) помер своєю смертю в липні 1937 р. перед самим початком «польської операції». Його поховали з почестями на Новодєвічому кладовищі в Москві. Після арешту братів Сталін наказав знищити його могилу, а тіло викинути.

Під час слідства Станіслав Косіор тримався твердо, послідовно заперечував абсурдні звинувачення та відмовлявся співпрацювати зі слідством. Ні тортури, ні тривалі допити не допомагали. Маючи великий досвід катування інших, він знав, що його єдиний шанс вижити – не визнавати себе винним. Тоді, як пише Рой Мєдведєв, привезли на допит його 16-річну доньку і зґвалтували на очах у батька. Він цього не витримав і все підписав. А донька опісля кинулася під потяг.

За кількістю жертв «великого терору» 1937–1938 рр. поляки серед усіх національностей України поступалися лише українцям.

З 19 991 жертви «польської операції» в Білорусі 17 772 були засуджені до страти, і лише 2219 отримали т.зв. «легкі вироки». Майже 90% заарештованих, як бачимо, були засуджені до смертної кари. В Україні аналогічний показник майже такий же – 85%.

Томаш Зоммер вважає абсолютні цифри заниженими щонайменше вдвічі і називає 240–280 тис. арештованих і 200–250 тис. розстріляних, загиблих під час переселень і в концтаборах.

Але ще не настав 1940 рік! З окупацією Західної України та Західної Білорусі терор продовжився. 21.01.1940 р. вийшов наказ про депортацію зі львівського повіту 3904 родин польських осадників (21 648 осіб) та 348 родин лісників (1732 особи). Перша велика операція вивезення людей зі Львівщини почалася 10 лютого на світанку. З усієї Західної України (разом з Волинню) виселено 17 671 родину або 93 451 особу. Кожна родина повинна була спакуватися за 2 години і могла взяти до 500 кг вантажу. У того, хто опирався, майно конфіскували. Кожен транспорт складався з 55 вагонів, з яких 49 були для людей, 5 для вантажів і 1 для обслуги. В операції виселення взяло участь 1387 оперативних працівників НКВД, 1556 міліціонерів, 1250 солдатів військ НКВД і 1288 членів партійного активу.

«Польські осадники – вороги українських трудящих», – писали газети. Більшість із них ніколи з Сибіру не повернулися. Але питань до Росії нема.

Антипольські репресії в СССР мають усі ознаки етнічного геноциду. Але питань до Росії нема.

У Варшаві проросійські сили вимагали припинити підтримку України і при цьому волали, що не забули про Волинь. Цікаво, що не забувають вони лише про нас, а росіян ніколи не чіпають, хоча Волинь – це не тільки та частина, що була в Речі Посполитій, а й та, що була в СССР.