Потім враз, але виразно наставала велика темінь. Тепла темінь посеред найвитривалішого в році світла, сходила і накривала все густа темінь, що виникала і встановлювалася внаслідок розгортання розмірів, розпросторення і розгалуження розмаю. Відбувалося велике ущільнення й загущення зелені. Зникали, закривалися прозорі ще донедавна прогалини, змикалися залишки порожнього простору. Приходив час безлітосної налитості, сокровенної соковитості, безецних зел. Це сповнення, однак, означало і стишення. Густі темні липи витворювали свої паралельні алеї у високості, каштани прокладали карколомні коридори. Птахи переносилися з виміру видності винятково у вимір вгадуваності. Склепіння великої весни трималося на їх непристанній сонорності.
Зелень поривала з невизначеністю і багатозначністю, втрачала багатство відтінків, тонкість тонів і натяків на користь повноти, темнішала, гусла. Ненасиченість насичувалася. Строкатість натомість скромнішала. Учорашній ерос приблизності поступався місцем обраній окресленості. Все було крізь фільтри тієї темної зелені.
В найгустіших хащах власної тілесності цю темінь підсвічували білі світла каштанів. Взагалі переважно панувало зелене, підтримуване білим. Безмір і безлад бузини, білість її тендітного цвіту на тлі простацької зелені. Конволюти конвалій, стократні розсипи стокроток. Все біло підсвічувало само себе в найгустіших сутінках міста.
По зливах вільгло, вільнішало віддиху, в потемках теплі імли в парках повисали паркими пасажами. Випари легкими перловими пасмами лягали на юнацькі плечі, на підбиті колючим кінським ворсом плечі маринарки останнього шкільного року. Коли було пуститися бігти (а тоді це траплялося часто), надовго залишалися прокладені тунелі в тій тінистій імлі. Плечі з плоті були значно вужчі від тих тканинних, зсуканих з сукна.
На Валах імла міліла, манила милість, густо темніли гайки промовистих бозів з тонким і твердим кованим листям і відлитими, як влитими металевими гронами. На Шопена мешкала викладачка мови, що давала тоді приватні уроки, молода, мила і млосна. Часто під час лекцій западала така незручність, яку можна було врятувати лише суворими структурами німецької синтакси, але відваги бракувало обидвом.
Покої стояли, як зелені саджавки, налиті по вінця неквапним зеленим світлом, в якому спроквола плавали сповільнені видива.
Того року звідкись взявся високий торшер під розлогою зеленою умброю, тепер він стояв між відчиненими бальконними дверима, за якими гриміла травнева гроза, і відкритою клавіатурою фортеп’яна. Я прийшов звідкись, змоклий, з вологим волоссям, і сидів тепер під тим торшером. І саме з цього згустка зеленого світла серед теплої темені нараз вилонився образ білого інженера. Білою з’явою прийшов мені юний тато, ніколи не бачений в тому віці, фантазм сфабрикував його з фотографій, в легкому літньому плащі, неймовірно леткий, безжурний і майже безтілесний, втілення самої юності, сліпучо-білий, як у спалаху магнію, прозоро-білий, як на неґативі проти світла. За ним стояв завод із зеленою брамою, зеленими віконницями і темно-зеленою облущеною фарбою, замкнений в собі, затишний світок із сонним ставком. Старість цього заводу була тим виразнішим тлом для юності мого тата.
У другому білому спалаху короткого замикання явився молодий дідо з міської електрівні. Тепер вони стояли тут разом, два юні інженери з різних поколінь, обидва вже по своїх війнах, перший по першій, другий по другій, скалічені, неушкоджені, вцілілі. Охочі до життя, відкриті майбутності, сповнені недовіри до сучасності, суверенні, оснащені неспішною і неметушливою фаховістю. На самому початку тої білої юності, яка могла почати відбуватися щойно по їхніх великих війнах. Два несподівані спільники.
Моя майбутність стояла тут же переді мною, невиразна крізь цю імлу, відчутна в цих спалахах, готова виявлятися.
Так починалася пора вологих квітів.
26.05.2023