Роксолана Жаркова. Біжи, Евридико! Брустури: Дискурсус, 2023. — 152 с
На сампочатку, на титульному аркуші міститься застереження: оповідання, новели, образки. Тобто, взявши до рук свіжу книжку Роксолани Жаркової, потенційний читач\читачка вже знають, що тут на них чекає не роман, не повість, не вірші, а збірка короткої прози. А як узяли, то й не випустять з рук, як от це сталось зі мною.
В обрамленні українсько-польської передмови «Біжи: від себе і до себе» і теж двомовного заключного рапорту «Про авторку» (ця парність зумовлена тим, що книга з’явилася завдяки підтримці Програми літературних резиденцій міста Ґданська) містяться суто літературні смаколики, оповідання…. Й також згуртовані у двох частинах «Земля» та «Вода» — перша менша, друга більша, саме як ці стихії поділяються на нашій планеті.
Тут мандруєш ґрунтами й пірнаєш в моря оголених емоцій і хованих почуттів, означених точними формулюваннями або навпаки: тонкими натяками — спробами співпереживати чужий біль, відтак переосмислюючи власний. Про символічне і природне море попереджає вже сама обкладинка книжки: бурштинововолоса дівчина (русалка? Офелія?) серед коралів у товаристві риб, краба, кита, перлинок-бульбашок, що всією своєю неоднорідною зграйкою пориваються кудись догори. До неба? До більш надійної земної тверді?
Авторка починає оповідати історії з особистого образка — з присвятою бабусі та прабабусі в намаганні осягнути й осмислити їхню безмежну волю в дотриманні канонів мистецтва чекання повернення рідної людини, чоловіка і батька.
«А мальви під вікнами гінкі і червоні. Ті, що стояли ми біля них весняних вечорів. Наші мальви. Наші зорі. Наші вікна… Ластівки літають низько над землею. Ластівки повернулися. Всі до єдиної. У нашому саду тепер пахне дощами, розквітлими яблунями і ластівками. Чуєш, коли прилетиш?»
Це чекання, живлене вірою. Вірою, народженою безумовною любов’ю. Мов хворе дитя, це чекання спільно виколисали матір і донька, яка й потому мусіла нести його крізь життя, ніби паралізовану сестру-близнючку чи немічного меншого братика, який ніколи не виросте. Але житиме доти, доки вистачатиме сили тягнути його на спині, притискаючи до грудей малі рученята, зчеплені в обіймах з-за її плечей.
«— І ніколи не знімай того хрестика, що подарував я їй! Чуєш, Настко?!..
Не зняла».
В роздумах про смутки, любові, чекання, хрести-хрестики роду ділиться планами маленька дівчинка, що виросла й таки сформувалася нині в письменницю.
«Коли виросту, буду писати. Тепер я знаю, як створюються книжки. Сторінка за сторінкою, рядок за рядком. Усім красивим сюжетам не хочеться вірити. Усім некрасивим, закривавленим болем тіла чи серця — віриться. Іноді пишу просто тому, що комусь у цьому житті писати треба. Як дихати, як вірити чи чекати».
Українська письменниця Роксолана Жаркова.
Пані Роксолані не бракує фаховості літературознавиці й викладачки захопливо розповідати про значення і вагомість літературного спадку Ольги Кобилянської та Лесі Українки. Письменниці Роксолані Жарковій не бракує сміливості писати монологи від їхнього імені — з пронизливою силою Лесі і впертою тендітністю Ольги. Ретранслювати голоси їхніх душ, що спостерігають нас із позасвіття.
«Все, як завжди: можна любити і не бути поруч. В цьому, може, і найбільший мій епілог. Хто не жив посеред бурі, той… Той має нерви, які не треба корувать. І любов, якої не випрошував у сумного Бога за день до смерті. Той не пише дивацьких віршів. І не лежить потім непомерлий на цвинтарі. Хто не жив посеред бурі, той…»
Але Їхні голоси не приглушують її власного, лише підсилюють. Промовляючи за них, письменниця мовить від себе.
«І носила мундштук, і сигари, і пам’ятала про лікувальну силу гірських зіль, і часто блукала сама горами (сама! жінка сама!), бо попросту знала усі стежки, а котрих не знала — то ті були їй найлюбіші…»
Жаркова розповідає про своїх героїнь з великим захопленням і цікавістю, і в кожній з історій щемно торкається їхніх кохань, промовляючи від імені Ольги, Лесі до Маковея, «Квіточки»…а далі й до Івасюкової музи. Так, авторка звертається не лише до знакових постатей українського жіночого письма, але й легендарного композитора Івасюка. В інтерпретації Жаркової Івасюк у листах розмовляє то з батьком, то з не вказаним на ім’я другом. Ділиться думками, новинами, а ще – любов’ю до нового для студента Івасюка Львова:
«Львів такий вже рідний мені. І цією кавою, і музикою. І цими вуличками: довгими, наче полотна для рушників, й короткими, ніби лінії на людській долоні, шумними, як водоспади у Карпатах, й тихенькими, мов шепіт маляти. Вже не уявляю себе без вас. І вас без себе не уявляю. Прислухаюся тільки до музики, десь із дерев’яних вікон і крихкої душі моєї скрипки» .
Про Івасюка авторка пише інакше, намагаючись разом з ним розгадати загадку його музичного таланту, глибші за поверхові сенси його пісень, що нуртують в голові й залишають відбитки в серці.
«Я чекав її, як безумець. Тієї пісні, яку я міг би пізнати і серед пітьми, і при денному світлі. Я вірив, що буде така пісня, що вона напише мене…»
Торкаючись драматично короткого і яскравого, мов карпатська ватра, Івасюкового таланту, Жаркова порушує одвічне питання слави і грошей. Можливо, як в її оповіданні провокує композитора юна подруга, Івасюкові для тривалості треба було тільки перестати бути Влодиком?
«— Чуєш, Влодику… Я тут подумала… У Польщі ти був би Вальдемаром! Яке ім’я гарне, правда? Вальде-мар… Таке урочисте й пишне! Вся Польща була би твоя… Тільки уяви, Варшава, Краків, Познань, Вроцлав… Повні зали! Слава! У Москві ти міг би стати Владіміром. Чим не визнання?! А які гонорари там, у тій Москві, тільки уяви! Москва, Красна площадь, огні Кремля… Влодику, славу треба нести в світ, нести! Ти ж хочеш знаменитим бути, ордени мати всякі там, гонорари?! Рішай, Влодику…»
Попри всі імовірні шляхи композитор залишився нашим Івасюком. І цю його нашість майстерно передає авторка.
Одне з оповідань присвячене ще одній історичній постаті, про яку донедавна майже нічого не знали сучасні українці — це Марія Урбанська з Тартакова. Її історія дуже схожа з трагедіями сьогоднішніх утікачок від приведеної кацапською жорстокістю в наш дім війни, хоча й трапилася сторіччя тому. Тільки Урбанська не утікачка, а вигнанка. Вона так і не мала змоги повернутися додому бодай на заході власного життя, вимушена доживати там, де навіть «пси у дворах щось белькочуть чужою мовою».
Жаркова так пише про й від імені Івасюка, Кобилянської, Українки, Урбанської, що хочеться паралельно читати більше й детальніше про кожного з них, з’ясовувати незнані досі факти, припущення й здогадки. Читання збірки перетворюється на літературний квест, цікаву (бо пробуджує жагу пошуку!) гру, яка хтозна чи була спланована авторкою, та в кожному разі є чудовим бонусом для читача.
Історії Жаркової не застиглі фотографії. Її героїні й герої в невпинному русі — тілесному, географічному, душевному, інтелектуальному. Подеколи на позір безладному, як годиться живим і тим, кого пам’ятають. Навіть хто фізично обмежені, ті теж долають власного чину марафонську дистанцію з надією, усвідомленою чи поки ні, повернутися туди, “де найбільше залишили себе”.
Евридика з однойменного зі збіркою оповідання — це українська утікачка сьогодення. Жінка. Дівчина. Дівчинка. Українка. Та, в кого відібрали дім й змусили будувати новий [тимчасовий] світ з уламків того, що був.
“Біжи, — казали їй, — це може статися вже скоро.
Міста обставлено ворожими танками, з кордонів сунуть гради і смерчі, небом кружляють бойові літаки замість весняних ластівок. Часу зовсім мало.”
“Носи зручні кросівки і пляшку води. Вчися називати валізу домом.”
“Біжи! Біжи крізь міста й села, крізь дні і спогади. Перестрибуй пагорби і сумніви, долай відстані, наближаючись до себе самої.”
“Біжи! — навздогін кричали ті, що вчора любили її.”
Проза Жаркової — це коли чи не кожен рядок хочеться цитувати. Коли кожне речення, кожен абзац окрема поезія з упійманою в ній емоцією. Густі, в’язкі описи, всередині яких почуваєшся тісно й розгублено від безбережності. Письмо Жаркової впізнається за великою кількістю трикрапок в тексті, обрубаними словами, що чи то вмовкли на півдорозі, чи то викрадені з вуст раптовим поривом вітру.
«Депортація — це одного дня покинути свій порт. Пливіть, кораблики, пли…»
Роксолана Жаркова не вперше торкається теми Криму і його корінних мешканців та правдивих господарів. Трагедію кримських татар, майже 80 років тому 18 травня 1944, позбавлених дому тим самим ворогом, якого долаємо тепер, авторка прочула серцем, яке підказало їй поетичні образи вірша, надрукованого в антології «Кримський інжир» (2019).
«Пора вітрів» — міні-повість про Джеміля «смаглявого замріяного старигана», про його загублену матір і дім, який вони разом зі сотнями тисяч інших корінних кримців втратили під час геноциду кримськотатарського народу – депортації в 1944 році до Середньої Азії. За різними підрахунками від чверті до понад половину депортованих загинули.
«Неспішно блукаємо Ялтою. Сонце високо. Рельєфні тіні, на які ми самі ж наступаємо, нечутно відлунюють звуками з минулого. Є такі тіні, що болять більше ніж тіла. Є такі історії, що кровоточать сильніше, ніж рани».
Мова масового ураження. Авторка називає її “есперанто”. Пронизує відчуття, що називати її інакше не можна. Це заборонене слово. Прокляття, яке не може бути почуте небом. Мова, що зрештою не має назви – бо вкрадена. Мова, в якій немає правди, бо з неї “викинули всі справжні слова”. Має тільки власну отруйність – бо “мова масового ураження”.
«Джемілю, чому ти не Ігорь, а? Бо тобі зберегли ім’я. Бо тобі зберегли маяк. Тому пливи, допливи хоч тепер до нього…»
Багато напівтонів і притінків і спалахів. А почуттів стільки, що після кожної з частин хочеться самій довго й далеко бігти. Та хіба втечеш від того, що всередині?
Тексти-полотна, з яких вириваються й тікають повз тебе, шарпаючи комір, північні й південні вітри, блимнувши у втечі мов останнім променем дня пасмом “волосся кольору стиглого бурштину”. Зиркнувши в душу, ніби в небо, очима янголів, що не мають ціни.
«Обов’язково мийте руки, повторювали вони, кожна така війна — брудна і токсична. Мийте руки перед війною і після, а після — ще ретельніше, ніж перед початком».
«В той час, як ми усе забуваємо, ми вміємо забувати напам’ять».
«Я так і не сказав тобі найважливіші слова. Що в мого моря — найсолодша сіль… сіль з плечей… До речі, не запливай далеко… тільки не запливай,
чуєш?! Не запли…»
Звідки в цій дівчині стільки моря? Ми ж бо з нею з одного краю. Тільки там, де наші ліси шамкотять своїм уважним слухачам зелені й руді розповіді, Роксолана Жаркова чує й голоси хвиль, значно ближчих до неї, аніж до дистанційно найближчих людей. Добре, що вона по-справжньому й щиро вміє ділитися: і морем, й історіями.
В чуттєвих читачів ця збірка ще дужче насталить їхню чуттєвість, а нечуттєві книжкові рецензії взагалі навряд чи читають, та й книжки ледве чи. Тож залишаймося самі на зв’язку з гарними текстами, любі колеги.
18.05.2023