Другий день поспіль падав дощ. У неділю, коли я вибирався на фестиваль Константіноса П. Кавафіса, варто було подумати про ґумові чоботи і широку парасолю, які б були не зайвими, аби хоч якось вберегти себе від суцільної зливи. «Ну і день вибрав собі Кавафіс!» – крутилося в голові, наче це було сказано: «Ну й епоху собі вибрав Кавафіс!» Те саме можна було сказати про місце – Александрію, чи мову – яка новогрецька? Але обмежимося наразі виключно наріканням на дощ.
Кавафіс мешкав у кількох країнах, але місто, яке він наповнив поетичним змістом, одне –це Александрія. Так уклалося в його біографії. З Грецією його єднало етнічне походження і мова, хоча перші поетичні спроби та нотатки велися англійською.
Чи випадково, що Фундація Онансіса влаштувала фестиваль, присвячений чи не найбільшому новітньому поетові грецької мови (спробую ризикнути й сказати – від часів Гомера) при кінці квітня – з початком травня? Зовсім ні – бо 29 квітня 1863 року Кавафіс народився і того ж 29 квітня, але 1933 року, помер. Подорож до Ітаки протривала сімдесят років. Найбільший? З доробком біля ста п’ятдесяти чотирьох віршів та кількох статей? Ну що ж, не все кількістю, панове.
Цей травневий затяжний дощ потрібно було якось назвати, і я назвав його – Кавафісом. Називання – одне із улюблених письменницьких занять, і я не відмовив собі у цьому задоволенні. Усе, що не названо – зникає як безіменне явище, не залишаючи сліду ні в пам’яті, ні в повітрі. Безіменне і не назване, як не народжене і не омовлене. А-от назване – вже врятоване, бодай на якийсь час, від забуття.
Дощ «Кавафіс» супроводжував мене від станції сабвею до церкви Святого Марка, в якій відбуватиметься читання. Отож я промок як хлющ, але оскільки це був «Кавафіс», то я прикусив язика, аби зайвий раз не нарікати. Не рядячись із «Кавафісом», я вирішив заскочити до каварні на Четвертій авеню, бо по-перше добряче промерз, а по-друге – потрібно було трохи обсохнути. «Кавафіс», облюбувавши мій водостійкий плащ, джинси і зимові черевики, довго не хотів висихати і залишати нас.
У каварні, на диво, відвідувачів не густо. Вікна запітніли, а з вулиці за склом видно розмитих потоками перехожих та автівки. Поки бармен готував мені капучино, я безперешкодно блукав поглядом. За сусіднім побачив за столиком більш-менш свого ровесника, який щось ретельно записував у свій ноутбук. Він зайшов сюди давно, бо встиг висохнути. Почувши, що моє капучино готове, я пройшов поза його спиною і кинув поглядом на монітор. Так, інтуїція мене не підвела – він пише роман. Ну, може оповідання. Мені було цікаво спостерігати, як мій сусід то відкидався на спинку крісла, то заламував пальці рук, а то дивився в мутне вікно. «Якби йому, – подумалося, – розповісти про Кавафіса». Мені пригадався короткий есей поета під назвою «Думки старого майстра». Текст написано десь при кінці 19-го або ж на початку 20-го століття. Тобто Кавафісові приблизно біля тридцятки або трохи більше. Він зовсім не старий майстер, але перетворюється чомусь на старого поета – щоби поміркувати над новими поколіннями, над минущістю і недовговічністю своїх творів, він розмірковує про тих, кого лаяв у молодості через нерозуміння, а нині не сприймає ні молодих, ні їхнього письма через їхню зухвалість. У Кавафіса існує ряд віршів («Старий» чи «Душі старців», «Украй рідко», «Розуміння»), в яких він намагається уявити майбутнє своє старіння і що з цим відбувається, тобто що відбувається з тілом, а головне – з відчуттями, і як це можна записати, і який з того хосен.
Мені близькі ці думки Кавафіса, оскільки мені не потрібно уявляти що-небудь про старість, як і комусь іншому з мого покоління, бо вона невідступно ступає за нами, її тінь усе ближча, а хода твердіша. У молоді роки ми живемо із переконанням, що вона ніколи не навідається у наш дім, але вона невідворотна – приблизиться, що й оком не змигнем.
Посидівши самотньо в каварні та поміркувавши над темами молодості і старості, я глипнув на годину і поспішив вийти. Дощ «Кавафіс», мабуть, на честь фестивалю свого імені, вирішив не припиняти активності. Мені видалося, що він ще дужче напосівся на місто, а відповідно й на перехожих, які чалапали в ґумаках або черевиках з парасолями над головами. Я вибрав невдалу парасолю – малу й непрактичну, під якою через кілька метрів знову відчув, як по моєму плащі спливає дощ, а рукави промокли до нитки.
Звертаючи на Дев’яту вулицю, мимоволі я згадав, що Кавафіс (ну, не дощ, звісно, а поет) прожив Першу світову війну в Александрії. Британці узяли це місто під свій протекторат. Тут були британські військові госпіталі. У 1916-му англійський романіст Е. М. Форстер, тоді волонтер Червоного Хреста в Александрії, зустрівся з Кавафісом, якого потім відкрив англомовному читачеві, публікуючи перші переклади.
Я дотеліпався до церкви Святого Марка. Всередині перед столами, де роздавали програмки, – десятки мокрих парасолей. У залі слухачі сиділи на стільцях, а дехто навіть на підлозі. Таке враження, що засідав сенат, очікуючи на прибуття варварів. Від мокрої одежі присутніх пахло дощем – можливо, в такий спосіб дощ «Кавафіс» проник досередини приміщення, щоби почути читання віршів, написаних іншим Кавафісом, з плоті і крові.
І все-таки мене не полишала думка, що протягом 1914–1918 років поет мешкав у Александрії – схоже, знову на периферії сучасної йому історії. Він звик мешкати на периферії власної поетичної мови, периферії грецького світу, колись тут впливового, а тепер з наслідниками, які переживають блиск колишньої величі культури зі своїми церквами, крамницями, школами. Кавафіс вирішує, що історія і сучасність завжди йдуть поруч, перетікаючи з минулого в майбутнє. Александрія під час Першої світової війни виконувала роль морської бази для англійців, а також була запіллям її військових операцій. Натомість у нього нічого сучасного, в нашого поета увесь образний ряд – з минулого, і лише деякі вірші слабо тримаються за тему його міста: вулиці, на якій був колись бордель, чи першого-ліпшого вантажника з александрійського порту,
Дощ «Кавафіс» наче намагався перекричати Кавафіса, якого читали в приміщенні, надиханому сотнею легенів. Він, той, що був водою, стукав по даху, бився об стіни, заливав собою шиби. А той, що був словом у вустах читачів, був невидимий і незримий, захищений дахом і стінами, а також подихом сотні слухачів, які зігрівали кожне почуте слово. Мені розходилося не тільки про старість у Кавафіса, а й про війну. Війни у нього предостатньо – ні, не сучасної йому, тобто не військових кораблів, які заходили в порт Александрії, ні військових лазаретів, ні віддалених боїв поміж англійцями та німцями з турками. Його війна чи війни жили у мітології, у давніх часах царів, філософів та поетів. Правдоподібно, у подіях, в які вже й повірити неможливо.
Я ніколи не бував в Александрії. Звісно, що Кавафісова Александрія, можливо, знайшла собі прихисток в його в музеї, але найімовірніше вона застигла в архівних матеріалах його рукописів, у специфічно закручених літерах грецької абетки. Деякі літературознавці класифікують Кавафісову Александрію як метафоричну та мітичну, а його вірші обертаються навколо Середземномор'я – Греція, Італія, Сицилія, Єгипет і Лівія, Сирія, Юдея, Мала Азія. Тобто з чітко визначеним географічним простором і конкретним джерелом його поетичних образів і героїв. Власне герої – царі, поети, воїни, учені – просто заполонюють поетичні рядки, вони їх народжують і вмирають у них або приводять нас, читачів, за зразками їхнього життєпису до певних висновків та аналогій. Навіть вказують напрям Ітаки, таким чином підживлюючи наш досвід.
Я повертався мангетенівськими вулицями після задушливої зали, наповненої слухачами і читцями, в якій часто звучало «Константінос Кавафіс», – і ніхто з них не здогадувався, що злива, небесний дощ, який заливає місто, нині названий іменем поета з Александрії. Чому? Мабуть, для того, аби не виникало будь-якої суперечності й недомовленості поміж віршами Кавафіса і кепською погодою, яка так невчасно нагодилася тієї неділі. «Кожен з нас, – думалося мені, – збирається плисти на свою Ітаку. І кожному з нас Кавафіс радить і бажає, аби шлях був довгим; тобто щоби ця плавба змогла натішити нас усіма досвідами і без розчарувань прийняти його, разом зі старістю і смертю, належно і з почуттям досягнутого».
Дощ над Нью-Йорком також, здавалося, нескінчений. Мчали мокрі, як общипані кури, авта. Проносились сановиті автобуси. На сабвейних станціях по залитих дощівкою коліях зблискували іскри від скреготливих коліс вагонів.
Для чого нам Кавафіс? Для чого я кажу про нього, згадуючи нью-йоркський фестиваль, фундацію Онансіса, грецьку мітологію, Александрію?
Може тому, що герої його віршів, яких він прикликав на голос з мітів, так само полягли у битвах за батьківщину й нині доказують свою правоту на полях тих битв?
А може тому, що поезія завжди тримає нас у стані невизначеності.
У нашого поета є вірш «Перша сходинка», в якому відбувається розмова поміж Феокритом і Євменієм. Феокрит – історична особа, давньогрецький поет, автор ідилій, а його співрозмовник, мабуть, видуманий персонаж, принаймні мені не пощастило довідатися про такого. Зрештою, важливість вірша полягає не у персонажах, а суті сказаного. І що то за суть? Молодий поет скаржиться Феокритові, що він пише і пише, а готовою є тільки одна ідилія. На що старший поет відповідає, що навіть перша сходинка, на яку ти піднявся, уже є твоєю великою перемогою.
А далі? А далі ти мусиш доплисти до Ітаки, але на цю подорож піде усе твоє життя.
13.05.2023