Серед дуже обмеженого казкового репертуару, який нам рецитувала мама, почесне місце займали абу-касимові капці.
Я ще досі зберігаю дерев'яні сандалки з сорок другого року, в яких мала мама пробувала іти до церкви, але не змогла дійти у них назад.
Якби оцінювати свої дитинство, юність і навіть пізніші періоди з точки зору шевського цеху, то треба визнати, що цілком непогане життя визначалося зовсім нездалим взуттям. Найзручнішими були дитячі сукняні капчики. А згодом – омріяні паркі кеди. У часи молодечих гірських виправ виявилося, що вони не тільки парять – особливо вщент промоклі – але й не надто добре захищають п'яти від скоках по дрібному камінні. І все ж кеди надавали нозі певної мавп'ячості. Здавалося, що стопою можеш не тільки вільно згинати, а й мало не хапатися за всілякі видатні нерівності рельєфу. Черевики з шерстяним начосом тепла не додавали. Чи через легендарні давні морози, чи через паскудність підошви у них переживалося таку замерзлість ніг, якої вже пізніше не траплялося ніколи. Наші підліткові роки – це перемерзлі ноги, коли нічого з тим не поробиш.
У дорослих також з цим були проблеми. Коли я вбирав якісь високі мамині чоботи, бавлячись у драгуна, і вибігав у них до сміттєвої машини, яка тоді приїжджала у певний час на певному місці, завжди запізнюючись, то розумів, як тяжко бути дорослим. Щоправда, незлим періодом був один чи два роки, коли мій розмір збігався з татовим. В тата на той час були прекрасні м'які мешти зі шкіряними шнурівками, прислані з Америки.
Були ще шиповки. Це для бігу на стадіоні. Тоді ж з'явилися досить недосяжні кросівки. Шиповки на той час вже виглядали фірмою. Але викрутити шипи з підошви було неможливо. А ходити на кігтях містом страшенно незручно. Буців і борцівок я не мав. Думаю, що у них теж мало бути одоробно.
Армія – як казали – школа життя. Безглузда сентенція, але стосовно обуви – так. Там я зустрівся, познайомився, зблизився і врешті поріднився з кирзаками. Досі вважаю, що кирзаки – кореневий сенс російської цивілізації. Її, можна сказати, квінтесенція. Не знати з чого, невідомо для чого. Просто, аби були. Аби ти мав кирзаки за щось найліпше. Кирзакам потрібні онучі. Як іньови треба яні.
Кирзаки ставлять будь-яку неабияку людину на те місце, яке – поза всіма ілюзіями щодо себе – вона утримує. Вони такі самі непридатні до великого життя, як і той, хто має необачність їх взути.
Спочатку натирає так, що вісімдесят відсотків небойових втрат припадає на ніжні ніжні виразки, які, незважаючи на малу площу ураження, мають такий глибинний ефект, що здоровий чоловік попросту не може ходити. Всі ті виразки вирізалися звичайними ножицями. У обезгноєну діру запихали кавалок вати. Молоденькі організми швидко себе поновлювали у місці точкового ураження. Врешті шкіра ставала ліпшою, ніж при народженні. І тоді вже можна ніяких ногавиць не мотати. Кладеш шмат тканини на комин халяви. І впихаєш спритну ногу так, що втягуєш ту онучу вниз, а вона сама займає потрібний простір.
Те, що чоботи, намащені шварцем, пропускають і воду, і той шварц, побачиш аж у вечір, коли ноги будуть чорно-сині. Невдовзі вони ще й свербітимуть так, що пошкодуєш, що здав багнет у зброярню. То грибок. Він робить дві корисні речі. По-перше, єднає генетичним матеріалом усіх зі всіма. По-друге, залишається у кожного назавжди, підкореговуючи його подальше ставлення до світу.
У кожному разі: успіх бойових дій залежить передовсім від того, як себе почувають стопи тих, хто безпосередньо у тих діях задіяний. Життя треба прожити так, щоби капці, які ти вибрав, не стали причиною тягаря, в який ти можеш у них перетворитися.
11.05.2023