Людина у часі війни

Що далі від фронту, то більше чуємо високих слів, які відриваються від землі, і будуємо тим дальші плани на майбутнє, які не бачать близьких горизонтів. Так і справді легше давати собі раду зі стійкістю, тому що далеке майбутнє завжди ближче, ніж близьке майбутнє.

Олег Яськів,

Капітан 103-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ,

Проректор Українського католицького університету,

Директор Центру Шептицького

Доповідь виголошена на конференції «Стійкість: UA»

24 квітня 2023 р. в Українському католицькому університеті

Але я хочу повернути нам режим рефлексії на макрорівень, вважаючи, що далеке майбутнє залишається таки далеким. Допомогти у цьому може опанування навички мислити категоріями сполучених посудин: вони там, це ми тут; ми тут, це вони там. Розірвавши цю взаємозалежність, ми втратимо рівновагу. І вони втратять. Корабель під назвою Україна отримає більше шансів піти на дно. А ми вже знаємо з історії, яким може бути для нас дно. Тому важливо пам'ятати – якщо повернення в минуле і неможливе за законами фізичного часу, то повернення минулого можливе за законами історичного часу.

Я хочу надати іншого сенсу поняттю тотальної війни. Тотальна війна − це не знищення під корінь усього. Це дії задля війни від кожного, це колосальна мультизадачність всього суспільства задля перемоги. Це нічого зайвого у словах, нічого непродуктивного в роботі, нічого егоїстичного у думках, це кращість за ворога у всьому − в культурі, в науці, в освіті, в господарюванні, в інноваційності. У кожного − свій меч, але володіти ним потрібно досконало.

Людська байдужість, яка, будьмо чесними, ховається у природі людей, в тому числі людей західної цивілізації, людей християнських морально-етичних цінностей, не залишає нам іншого вибору, як боротись. Великі війни ніколи не точаться між двома сторонами. Хтось комусь завжди допомагає, хтось інший завжди на чиїйсь стороні, і не обов’язково на твоїй. Але це не означає, що всі війни мають характер світових. Наша війна поки що не стала світовою, хоча що далі, то різкіше розділяє політичний світ. Можливо, вона й не переросте у світову, не стане глобальною. Західний світ дуже не хоче цього. Імунітет його байдужості все ще дуже сильний. Тоді як Росія, Іран, Китай та деякі інші країни більше, ніж Захід, не проти такого сценарію. Це через те, що коли не можеш стати першим, з’являється майже непереборна спокуса зруйнувати досягнення першого. Тому поки що не видно потенціалу до згасання війни – і це не надто хороша перспектива для нас. А ще це фактор наростаючого роздратування від нашої війни і від нас у світі, який зредукував поняття гуманності до благодійності та соціальних проєктів, але не до силового втручання заради благих намірів, і томувиявився неготовим до великої біди поруч зі своїми кордонами.

А у біді рідко приходять на допомогу. Значно легше підштовхнути в біду, призвести до біди, не запобігти біді. Так, нам допомагають – але це не та допомога, якої ми хочемо, і не та, на яку заслуговуємо від тих, хто нас в цю біду підштовхнув. Бо якщо будемо чесними, то не тільки ми самі винні у всьому. Це занадто проста відповідь. Є ще геополітика – і вона не грала на нашому боці щонайменше двадцять з лишком років від нашої незалежності. І не тільки тому, що ми були корумповані, неінноваційні чи ще там "не-якісь". Ми розуміємо, що це були лиш приводи, щоби прикрити їхню байдужість до нас, їхню відданість більше своїм інтересам, ніж загальним принципам. А принципи та інтереси в політиці рідко збігаються. Саме принципи формують сталі образи світу, тоді як інтереси здатні лише на тимчасові конструкти.

Світ, уникаючи політичної сліпоти, а разом з ним і ми самі, уникаючи історичного марнославства, повинні зрозуміти, що Україна − це не типова країна Європи. Вона належить до невеликої когорти країн з історичною місією, незалежно від того, добре це чи погано. Так є. Ця місія − наслідок значною мірою географії, але також і особливостей генезису нації. Наше співіснування з Росією невідворотне, якою б вона не була, і небезпека та виклики приходитимуть ще довго саме зі Сходу. Нам слід прийняти це і будувати свої політики з усвідомленням цієї неминучості. Водночас наша війна вилікує значну частину світу від політичної сліпоти, яка питатиме нас, що робити з Росією, якою б вона не була. У цьому Україна зараз має унікальний шанс набути міжнародної суб'єктності. Але це відтерміновані у часі завдання, перманентний порядок денний нашого воєнного та повоєнного життя. Серед цих завдань першочерговим для українців, на мою думку, але й не лише на мою, є віднайдення моделі суспільного договору задля суспільної згоди.

У такому українському суспільному договорі слід обов’язково знайти місце для людини. Ми маємо шанс віднайти нову етику для розгубленого західноєвропейського суспільства, яка допоможе йому подолати страх безсенсовності. І ця нова етика може бути написана українською мовою. Ми маємо шанс переоцінити ціннісні орієнтири для людини ХХІ сторіччя, яке насправді розпочалося десять, а не двадцять три роки тому. У нашому суспільному договорі ми повинні наважитися сказати вголос про складні та незручні речі: про те, що варто залишити минуле в минулому; що важливіше не те, як ми пам'ятаємо минуле, а те, як ми уявляємо майбутнє; що необхідно почути кожного. Кожного, хто залишиться у нашій країні після перемоги, або хто повернеться до неї, або хто вперше приїде, щоби у ній жити. Але маємо розуміти, що це наразі лише шанс усе зробити − виконати це контрольне форсмажорне, а не домашнє прогнозоване завдання. Бо я не уявляю, що з нами має статись, якщо ми його не виконаємо.

Але повертаюсь до категорії теперішнього, до війни, яка за вікном і у вікні вже другу весну. Легко погодитися з думкою, що людина в часі війни стає більше людиною. Добровольці, волонтери, нові обличчя, жертовність і відданість. Але значно складніше визнати, що в часі війни так само людина отримує додаткові нагоди і спокуси стати менше людиною. Оце зменшення людини може відбуватися як на фронті, так і в тилу, як на війні, так і без війни. Звичайно, більше шансів знецінити власну вартість є у людини, яка під час війни живе без війни в голові та серці, ніж у людини на війні, де жорстока реальність може виправдати певне моральне зменшення людини, яка з якогось моменту, особливо під час довгої війни, починає сприймати дійсність війни як своє невідворотне буття, а відтак перебудовує морально-етичні конструкти так, щоб вижити і перемогти ворога, часто будь-якою ціною та часто не прив’язаними до моралі засобами. Тому незалежно від того, де зараз знаходиться людина, їй слід пам'ятати, що це може статися саме з нею – особливо якщо вона забуватиме, що війна недалеко і що вона не чужа. І що людина у часі війни повинна діяти по-іншому, ніж коли війни немає. Бо поки війна триває, то і людина триває у часі. У часі війни.