Не було б того «ще раз», якби серед отих «давайте» (їм же «ність числа») так часто не вражало слух ще одне – «давайте почуємо» (перед включенням чийогось голосу). «Чути» – особливе слово, воно не зносить фальшу: слух – пряма дорога до серця («чуття», «почуття», «чуйність», «чулість», «чутливість»); чутливість – передусім до мови, якщо правдою є те, що вона – «душа народу».
Невже ж наша мова така немічна, щоб бігти за допомогою до іншої, ще й у той важкий, вирішальний час, коли маємо показати всьому світу й передусім собі, що ми – інші, що іншою є наша мова – своя, рідна, своєрідна?.. Та якщо замало нашого «послухаймо», то є ж іще сполучник: «Тож послухаймо». Є такий заклик у нас, немає – в російській (та й в інших мовах): «Давайте послушаем», «let us listen»…
«Нічого, нічого... Ще не таке наша мова переживала», – не раз чую заспокійливий голос. Переживала, але – не таке: утиски викликають спротив. Інша річ, коли, не усвідомлюючи того, яку кривду чинимо нашій мові, – без жодної на те потреби за-своюємо чуже, уподібнюємось до когось, підтримуємо горезвісну теорію «зближення мов». Балалайка не стане українським народним інструментом. Не стануть і конструкції з «давайте» народними – наша мова втрачатиме народність, рідність...
Аж диво бере, як то швидко з «проекту» ми перейшли на «проєкт», як акцентуємо те «є»; з яким завзяттям беремось відновлювати фемінітиви, вслухаючись у їхню мелодійність («аналітикиня»)... Забуваємо – що всьому свій час (omnia tempus habent): з «проекту» на «проєкт» можемо будь-коли перейти, будь-коли й фемінітивами можемо зайнятись, ніколи не пізно боротися з лексичним суржиком (справедливо радіємо, що вже не «здача», а «решта», не «получка», а «платня»...).
Інша річ – граматичні конструкції, морфологія: тут немає «потім», тут потрібне негайне, дійове реагування (є для цього різні можливості), бо це – не слово, якого легко можна позбутись. Це – сув’язь слів, а в ній – дух мови, її душа, її народність, це наша історія (ми вже говорили, звідки «родом» дієслівний заклик, кличний відмінок, у чому мелодійність мови й таке інше). А це вимагає уваги, у-вага ж – важка, от ми й вибрали легку стежку: беремося за те, що легко, якоюсь мірою – й «модно».
Кажуть у народі: «Нема зла, щоб на добре не вийшло». Війна – найбільше з усіх зол. Але в простір нашої мови вливаються – і це дуже добре! – російськомовні українці й навіть іноземці (до речі, з мови на мову не переходимо: у мову, як у море, – входимо). Тому-то не лише правилами, а живо, зацікавлено, глибоко маємо роз’яснювати кожному, хто обрав українську, щó ж у тій стихії особливого; маємо торкатись «тонкощів» – у них же своєрідність мови... Здебільшого ж робимо навпаки – входимо у їхній мовний простір, беремо з їхньої мови те, що не притаманне нашій мові...
«Дерево» в античних – жіночого роду, бо дає плоди. Мову можемо не тільки чути, а й бачити. Глибокий корінь нашої мови – в національному (по-нашому – народному) ґрунті. Бережімо це дерево, плекаймо його від кореня (глибокого / високого стилю: «Над водою посаджене / Древо зеленіє») – й до верхівки; кожне його гілля (наші діалекти), кожен листочок (наше слово). Викидати слово – легко, прислухáтись до нього, відчути, як воно «много важить» – важко. Будемо втоптувати тільки легку стежку – втрачатимемо слух до своєї мови (суржик, не забуваймо, – заглушує): «послухаймо», а не «давайте почуємо»... «Захищаймо (а не "захищаємо") Україну разом!»
* * *
Поки легковажно сприймаємо всі оті «давайте будемо», «давайте не будемо», поки у шкільних підручниках виборюють собі права такі форми, як «більш великий» (на черзі – «більш малий», що вже звучить у «живій» мові), поки терпимо рекламне «мама» замість «мамо», поки з усмішкою сприймаємо все це як жарт, – Горацій, з-поза двох тисячоліть, теж усміхається, але сумовито: «Usus norma loquendi». Розуміємо – й не знаючи латини: «Узус – норма мовлення». Можемо тлумачити й так: «Дозволив таким покручам увійти в узус – пиши пропало»...
08.05.2023