Назва банальна, зате класична, бо подібні назви мали драми японського Шекспіра Тікамацу Модзаемона, зокрема «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж».
Історії про самогубства закоханих завше викликали велику зацікавленість і ставали темою для вуличних балад. Згадаймо жартівливу пісню про панну Францішку.
Ледве кілька місяців минуло від часу, як Львів струсонула трагедія в Брюховичах під назвою «Справа Ґорґонової», коли було вбито юну дівчину, а у вбивстві запідозрено коханку її батька, архітектора Заремби. Ця історія, яка трапилася 30 грудня 1931 року, описана доволі детально й обросла легендами. Хоч хорватку Ґорґонову й посадили до в’язниці, але так і залишилося загадкою, хто насправді вбив дівчину. Вже у наш час з'явилася поголоска, ніби перед смертю в убивстві зізнався садівник, але потім з'ясувалося, що садівник живий-здоровий і ні до чого не признавався.
Наскільки та трагедія вкорінилася у пам'ять людей, свідчить той факт, що у 1977 році польський режисер Януш Маєвський зняв фільм «Справа Ґорґонової», який з успіхом ішов на екранах і в нас. Правда, фільм мали знімати у Львові і в Брюховичах, однак тодішня совєтська влада не дозволила.
А незабаром Брюховичі знову стали ареною любовної драми. Цього разу вона розігралася на віллі «Литвинка», яка разом із ресторацією була власністю пані Коскової, на вулиці Маршалковській 1.
У п'ятницю 11 листопада 1932 року молода дівчина Генрика Верба, чи то пак Вербівна, винайняла на цілий місяць у віллі кімнату на дві особи разом із харчуванням. Тією другою особою був 22-річний Ізак Гейльман, що мешкав на Личаківській 122 і працював у торговій фірмі. Генрика мала 19 років і була студенткою гуманітарного факультету Львівського університету. Мабуть, мала українське коріння, судячи з прізвища, бо інакше б звучало воно Вєжба, а не Верба. Виїхавши в п'ятницю зі Львова, молода пара більше назад не повернулася. Хоча дівчина, винаймаючи кімнату, сказала, що в неділю вони поїдуть до Львова, а в понеділок повернуться.
Тут дивного не було нічого, так багато хто робив: оселялися у Брюховичах, а доїжджали до Львова. Надто, що було дуже добре сполучення як автобусове, так і колійове. Кімнату було оплачено відразу на місяць за 35 золотих.
Ізак був чоловіком праці, добре заробляв, утримував матір, помагав братам і сестрам. Генрика була дуже вродливою дівчиною, закінчила гімназію в Любліні, а вступивши до університету, водночас вчилася живопису. Як талановита художниця працювала у відділі реклами в цукерняній компанії «Бранка». Не так давно було влаштовано успішну виставку її картини в Промисловому музеї.
Разом з тим дівчина була дуже неврівноважена, ексцентрична й істерична, і вже у 17 років кинулася у вир еротичних пригод. Рік перед тим вона завела знайомство з офіцером-летуном і стала його коханкою. Її переповнювали емоції, описи своїх любовних переживань вона старанно довіряла щоденнику. Але цей спалах любові зазнав випробування, бо Генрика, пішовши з летуном до кіна, познайомилася з Ізаком, який справив на неї таке непоборне враження, що вона заметалася поміж двох сосон і стала коханкою для двох.
У цьому трикутнику вона не могла знайти виходу, бо інтелектуально стояла вище Ізака і ближче до летуна. Збережені сторінки щоденника розкривали весь клубок суперечливих почуттів, які тривожили її серце і сприяли неусвідомленим вчинкам. Вербівна, не перестаючи кохати летуна, виявляла не менш гарячу симпатію до Гейльмана.
З тих записок виходить, що вона була психічно не зовсім нормальною людиною. Її однокурсники свідчили про її буйний еротизм у поєднанні з відсутністю сформованого характеру. Вона стала коханкою обох чоловіків, коли їй було лише 18 років, одразу після закінчення середньої школи, і ці двоє чоловіків задовольняли також її духовні потреби.
Летун, хоч і не такий вродливий, підходив їй як жінці, яка бажає контролювати чоловіка силою своїх чарів, тоді як Гейльман, досить жорстокий і безжальний, задовольняв її прагнення до покірності та відданості.
Любовні трикутники, де жінка зраджує чоловікові чи чоловік жінці, – річ звична і зрозуміла. Однак трикутник з людей вільних, які мають можливість вибору, – щось дивне і важкозрозуміле.
І хоч вона бунтувала проти ніжності одного, хоч боялася другого, але піддалася обом. Вона їм все відкрито розповідала. Авіатор, дізнавшись про суперника, покинув її. Проте Вербівна не могла його забути. Вона прийшла до нього просити вибачення, і він їй пробачив, коли вона дала слово, що більше не побачить Гейльмана. Потім і Гейльман збунтувався, але і його дівчина переконала пробачити їй.
Ізак був простою людиною, знався на торгівлі і звик після смерті батька з ранньої юності до тяжкої боротьби за існування. Він не розумів психологічних тонкощів. І до того ж не сприймав жахливу правду, що жінка, яку він кохає, могла кохати двох чоловіків водночас, кожного по-різному, але кожного водночас сильно.
Розмова між Ізаком і Вербівною залишиться вічною таємницею. Одне відомо напевне – що Ізак вирішив покінчити з цим ненормальним станом навіть ціною свого і її життя. Розплутати цей дивний клубок здавалося йому неможливим звичайними засобами.
П'ятниця і субота минули спокійно. Покоївка подавала готові страви і не помітила нічого надзвичайного. Але в неділю вранці, коли вона принесла сніданок, Ізак не впустив її всередину, а стоячи в дверях без сорочки, взяв від неї тацю. Коли через дві години вона повернулася з обідом і постукала у двері, ніхто їй не відчинив. Жінка повернулася на кухню, думаючи, що молоді пішли прогулятися.
У неї не виникло жодної підозри, що тут розігралася драма. Лише в понеділок пополудні господиня вілли поцікавився в покоївки, що поробляють нові гості, – і довідалася, що вони взагалі не з'являються, а кімната зачинена. У господарів це викликало тривогу, тому покликали підмогу і звеліли відчинити двері силою. Те, що вони побачили, викликало у них шок.
В кімнаті на ліжку лежало два трупи, а довкола було багато засохлої крові. У Вербівни були наскрізь прострілені груди, лівою рукою вона затуляла рану. Дівчина була в сорочці, Ізак – зовсім голий. Він вистрілив собі в рот. На плечах і руках дівчини помітили багато синців – так виглядало, що вона намагалася боронитися.
У шухляді накаслика знайшли лист Ізака й окремі сторінки щоденника Вербівни. «Повідомляю, – писав Ізак, – що я незаконно носив при собі зброю, але вже по всьому. До тюрми мене не посадите. Не мучтеся і не шукайте причин, чому ми покинули цей світ. Не витрачайте часу і не грайтеся в Шерлока Голмса. Якщо можливо, передайте наші трупи єврейській судовій медицині. І прошу не йти до мене додому, щоб мати не знала, бо вона хвора. Честь! Ізак».
Зміст щоденника померлої надзвичайно загадковий. Таємниче підґрунтя трагедії можна лише частково відновити за реченнями хаотичних слів, звернених до коханця: «Я не хочу більше бути коханкою. Ти певно скажеш мені, що я вже була його (тобто летуна) коханкою, але, повір, я тоді не думала про це і ні про що ще не замислювалася. Я любила його, я горіла і робила все для нього, не замислюючись, відганяючи геть від себе будь-які думки. Я йшла за ним, як сліпа, не відаючи куди. А тепер ти прийшов проти моєї волі, взяв мене, змусив піти за тобою, і я знову бреду насліпо... куди?? Сама цього не знаю. Я більше не можу повернутися до нього. Він мені один раз пробачив, що я його з тобою зрадила, вдруге не захоче... Навіщо ти мене за собою тягнеш? Я тобі вірю, але боюся, що ти мене обдуриш. Ти мене здобув! Ти заволодів мною, тому що ти був сильніший і красивіший за нього! І все-таки я його люблю! А тебе страшенно боюся...»
Уривчастим, нерівним характером письма зазначила нижче: «Не маю відваги! Не хочу! Не хочу! Не хочу! Іду за тобою, заплющивши очі, хоч мучать мене лихі передчуття, але більше не хочу бути його коханкою за пару панчіх».
Про трагедію львівські газети сповістили щойно 17 листопада в четвер, бо Брюховичі тоді не мали телефонного зв’язку зі Львовом і були фактично відрізані від світу. Ця історія не стала темою для вуличної балади, але ще довго викликала ажіотаж, натовпи роззяв їхали до Брюховичів не тільки на пиво і здорове соснове повітря, а й щоб подивитися на ту віллу і пообідати в ресторані, харчами якого користалися і закохані. Тому господиня не мала нічого проти і завше гостинно всіх приймала, а кімнату вже нікому не здавала, перетворивши її на музей.
03.05.2023