«Все минає, а Корсо вічне» – писала «Gazeta Poranna», бо неділі у Львові мали свій своєрідний блиск. Цього дня всі вставали дещо пізніше, дбайливо підбирали гардероб, чоловіки голилися і зав'язували краватки, а жінки укладали фризури і крутилися перед дзеркалом, перебираючи то ту, то іншу сукню так, мовби вибиралися на бал.
Але насправді їх чекав не бал, а спочатку костел або церква, а ополудні – Корсо. Саме таку другу назву мала вулиця Академічна, яку, між іншим, назвали так не на честь учених, а на честь студентів, яких називали академіками, бо гімназистів називали студентами.
Корсо було прогулянковим тереном, який роївся від перехожих щовечора в будні, а в неділю – по службі Божій і ввечері.
Корсом не ходили, Корсом гуляли вільним кроком у двох зустрічних керунках, що дозволяло побачити чимало знайомих і вклонитися одне одному – звичай, який прийшов до нас із Венеції. В неділю тут збиралися найбільші тлуми, які, зробивши два-три кола, зникали в цукернях та каварнях, а закропивши душу, розбрідалися по хатах на обід. Тут можна було побачити безліч людей, починаючи від гімназисток останніх двох років гімназії, яким уже можна дефілювати й показувати свої приваби, і завершуючи поважними панами й панями, які демонстрували свої вбрання.
Разом з тим Корсо не було однорідне, а ділилося на окремі відтинки. Відтинок від Оперного до Ягайлонської (Гнатюка) облюбувала єврейська еліта. Наступний відтинок до Марійської площі приваблював представників усіх націй і різного віку – так само, як і від Марійської до Фредра з тим, що цьому відтинку надавали перевагу гімназисти і студенти, хоча також і професори, які то поблажливо-усміхнено, то насуплено зустрічалися очима зі своїми учнями.
На Корсо панували свої правила ввічливості: ніхто ні за ким не озирався, навіть за самотніми паннами, хоча таке видовище було надзвичайно рідкісним, ніхто не піднімав голосу, всі розмовляли впівголоса, а то й пошепки, не зупинялися, побачивши знайомого, не квапилися ручкатися, а швиденько домовлялися про зустріч у кнайпі.
Корсо – то такий суцільний полонез людей, розбитих на пари, людей, що прагнули не лише показати себе, а й побачити інших і зробити свої глибокодумні висновки. Елегантні джентльмени елегантними рухами схиляли свої елегантні капелюхи, кланяючись гарно одягненим і завжди красивим і доглянутим дамам, які відповідали їм вишуканим кивком і ніжною усмішкою злегка підмальованих вуст.
«Корсо мов живцем засіяне барвистими квітами, – писала все та ж газета. – З-під павутини панчішок виглядають жіночі ніжки і складаються в милі живі фігурки. Голови пань і панночок прикрашені квітчастими коронами, пір'ячками, стрічками, вуальками, мереживами. З-під них визирають обличчя вродливі чи менш вродливі, але принаймні невродливої львів'янки на Корсі не побачиш. Кожна має свій шарм і особисту нотку. Тут рухається цілий ланцюжок живих людей, дівчата-підлітки в декольте знизу і згори, і зріліші дами з акуратнішим вирізом. А всі вони виводять на спацер нові туалети, діаманти, пантофельки, зваби справжні і фальшиві. Якби зібрати з пань ужитий на той день тиньк, можна б заліпити ним не одну кам'яницю, що валиться».
А всі вони перекидалися цікавськими поглядами, адже сюди спацеровичі винесли на загальний огляд всю пишноту своїх гардеробів, усі обновки випробовувалися там, на Корсі.
Полуднева прогулянка у неділю не тривала довго, бо десь так протягом години публіка розбрідалася по рестораціях та цукернях. Набагато потужніша хвиля вихлюпувала на Академічну о шостій вечора і не вщухала далеко за дев'яту. «В погоду без дощу тут просто роїлося від молоді, гімназійної і університетської, яка проходжувалася, не раз годинами, вдвійку, трійку, а то й побільше, пліч-о-пліч, на широкому тротуарі, весело гуторили і жартували, або й поважно про щось дискутували, – згадував Омелян Антонович. – Тут відбувалися також зустрічі, так звані рандеву, що скорочено називали рандки. Після дев'ятої вулиця починала пустіти, бо усі поспішали додому, у менше чи більше віддалені квартири, бо о десятій вечора двірники замикали вхідні брами до кам'яниць, і після цього, щоби увійти до будинку, треба було дзвонити дзвіночком до двірника і платити йому 25 чи 50 ґрошів за цю послугу. Цю плату, яку давали часто заспаному і неприхильному двірникові, популярно називали шпера, мабуть, залишок з німецького шперрен – замикати».
Корсо було найкращим місцем зустрічей і для дорослих, і для юнацтва. Гімназисти і гімназистки носили специфічне корпоративне вбрання. Прогулюючись, вони уважно стригли очима, щоб не нарватися на когось із професорів, у яких «блукання» Корсом викликало однозначне негативне ставлення і суворе таврування. Вони впізнавали учнів за гімназійними кашкетами, які були обов’язковими. Лише взимку дозволялася лижна шапка із загнутими на вуха боками, завжди темно-синього кольору. Голої голови, за винятком літнього сезону, тоді не «носили».
Учениці з Ядвіги (гімназія королеви Ядвіги, куди приймали лише доньок учителів та державних чиновників), урсулінки, сакрекерки та нотредамки (учениці приватних жіночих гімназій, якими керували жіночі монастирі) прогулювалися тут по двоє-троє, ніколи наодинці, тримаючись за руки і вдаючи, що кудись поспішають, але поверталися і знову проходили ту саму дистанцію в такому ж самому темпі.
Поважні чоловіки носили з собою ляски (палиці) або хоча б парасолі. Носили їх також старші гімназисти, але з іншою менш поважною метою. Туди далі, вже за «Жоржем», де починалося інше Корсо – напівєврейське, часто навідувалися гімназисти з грубими бамбуковими палицями, де їх чекали молоді євреї з такими самими «лясками».
Життя у Львові без Корса було б нудним і безбарвним. На ці проходи матері витягали з хати своїх доньок, щоб ті показали свої приваби. Таким чином відбувалася вистава і оглядини панночок та вдів на виданні. Хтось би міг назвати це ярмарком марнославства – бо це й був своєрідний ярмарок, де демонструвався останній крик моди, де одні зустрічалися захопленими поглядами з іншими, де закипала любов і де очі промовляли більше за вуста.
Корсо було львівським феноменом і ніде більше, окрім Італії, не зустрічалося в такому вигляді та кількості. Невідомо, звідки це взялося – можливо, від великої взаємної доброзичливості й веселості, які були притаманні товариству цього дивного міста. Але сьогодні від думки про цей милий звичай і ошатну веселу юрбу львів’ян стає тепло на душі і ностальгійно сумно.
26.04.2023