Цьому чоловікові може позаздрити не один письменник. Подумати тільки – серед його предків мало не половина української літератури. А починалося, щоправда, куди скромніше. Наприкінці 1990-х у комуністичному органі «Вільна Україна» з’явилася публікація Володимира Сиротенка про поета Миколу Вербицького, який начебто був автором гімну «Ще не вмерли України...» Подібні публікації незабаром з’явилися й в інших газетах, і завжди їх автором виступав В. Сиротенко.
Насправді М. Вербицький був автором лише перших двох рядків. Все інше належить П. Чубинському. Та й те сказати: перші два рядки не відзначалися оригінальністю, а копіювали зачини інших слов’янських гімнів, зокрема сербського.
Тут не можу не згадати публікації про історію гімну в газеті «Гордон» (10.03.2023), де писалося «як згадував друг Чубинського, Леонід Білецький, поет написав текст за кілька годин». І не біда, що Чубинський помер у 1884, а його друг Леонід Білецький народився в 1882.
Минуло ще трохи часу, і під публікаціями про мало кому знаного епігона Шевченка Миколу Вербицького став з’являтися такий підпис: «Володимир Сиротенко, правнук автора "Ще не вмерли..." М. Вербицького». Після кпинів з’явилось уточнення: «правнук одного з авторів...»
Але цим маразм не вичерпується. Дещо пізніше В. Сиротенко повідомив сенсацію: його батько майор Василь Сиротенко у 1945 р. «врятував від Сибіру Кароля Войтиллу». Мовляв, майбутній Папа подарував майорові якісь стародруки, через що останнього звинуватили у мародерстві. Історія ця виглядала так невірогідно й фантастично, що широкого розголосу не знайшла. Але апетит приходить під час їжі. І поступово В. Сиротенко став збивати довкола себе все більше піни. Згодом про свого батька він писав, що той «под конец войны выполнял задание командования в глубоком тылу врага», а потім додав, що він «доктор історичних наук Василь Трофимович Сиротенко – вчений медієвіст зі світовим ім'ям». Правда, забув додати уточнення «російський учений», а щодо світового імені, то це лише чотири скромні компіляції.
Сам В. Сиротенко був в одній особі – «координатор львівської об'єднаної опозиції» і «член ЛОО Международной ассоциации русскоязычных литераторов». А ще він представляв «Русский переплет» і американський «Каскад» (?). Та цього не досить, бо він ще й «доцент кафедри українознавства ЛАДУ».
Тоді, на початку 2000-х, коли Сиротенко став називати себе доцентом, на кафедрі українознавства дуже здивувалися, бо ніхто й не чув про такого «доцента». Дальші пошуки виявили, що у 1990-х в університеті і справді працював якийсь Сиротенко, але з українознавством не мав нічого спільного. Та й працював за домовленістю.
Але це не зупинило нашого Мюнгавзена – не обмежившись славним прадідом, він розширив своє родове коло так, що можна тільки ахнути. Цей послужний список, яким він підписував кожну публікацію в інтернеті, зокрема на сайті Родовід, виглядає так:
«В день совершеннолетия у могилы друга-наставника моего прадеда (Николая Вербицкого-Антиоха) Афанасия Марковича я приносил Присягу Роду».
А рід такий, що ого-го! Бо ж його предки відомі «відомі з 14 сторіччя... Я просто знав, що буду письменником, як мої вуйки – Марко Вороний та Євген Вербицький (такого письменника не було, – Ю. В.), як дід, автор першого перекладу "Інтернаціоналу" Микола Вороний, як прадід, автор слів "Ще не вмерли України..." Микола Вербицький, як прапрадід Пантелеймон Куліш».
«Мій дід, Григорій (!?) Вербицький був серед тих студентів з народного університету, які заблукали в завірюху увечорі під Крутами», – вішає клюски Сиротенко. І дарма, бо у вік інтернету звірити списки учасників бою під Крутами дуже просто: не було там жодного Вербицького.
Читаємо далі: «Дитинство моє проходило в обов'язкових щовечірніх розповідях бабусі-мами Євгенії Львівни Кулішової-Вербицької та її невісток, сестер Вербицького, про Предків, про їх найближчих друзів, про друзів Шевченка. Різними були ці предки і їх друзі в розповідях моїх бабусь, останніх представниць колись могутніх Родів Белозерськіх – Вербицьких – Антіохів – Голіциних – Дорошенок – Кулішів – Марковичів – Крашевських».
Далі він описує, як, поступаючи до університету, погано написав «сочінєніє». Тоді «бабушка» Євгенія Куліш зібрала листування Віктора Забіли та Афанасія Чужбинського в шкатулку і привезла Тичині в подарунок. «Тычина в советское время стал маниакально боязливым. Везде видел слежку, а во всех посетителях – подосланных провокаторов. Но тут, даже зная, что его телефон прослушивается, позвонил в Черниговское ОблОНО и приказал оценить мое сочинение по ошибкам, а не по содержанию. Бабушку тогда впустили, а мне велели погулять в парке. Вернулась она без шкатулки. И именно о ней, а не о письмах жалела (она не вытащила из тайника в шкатулке бриллианты). Сохранились ли в архиве Тычины те письма не имею понятия. Бабушке он ни писем, ни шкатулки не вернул».
Архів Тичини давно описаний, нема там тих примарних листів.
«Мого діда, колишнього білогвардійського офіцера, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха, розстріляли разом із заручниками, у 1922 після вбивства студентом-євреєм якогось великого жида з ВЧК».
Мабуть, тут мова про сина Миколи Вербицького, але відомості про нього існують лише в публікаціях Сиротенка. І крім того, Антіохов, а не Антіох – це псевдонім поета, а не прізвище, то яким чином його приліплено до сина?
«Бабуся була улюбленкою в знаменитого Михайла Івановича Туган-Барановського, який був першим Міністром промисловості і торгівлі України». Ще одна небилиця – міністром торгу і промисловості був Всеволод Голубович.
«Бабуся Віра (дружина М. Вороного, – Ю. В.) розповідала, як до неї залицялися Винниченко і Маяковський, як її ревнувала сама Анна Ахматова». І ця ж «бабуся Віра була без розуму від Якова де Бальмена. Красеня, в якого були закохані всі дівчата вищого світу». Де Бальмен, правда, помер років за 25 до народження бабусі Віри, але яке це має значення для фантазера? Бути від нього «без розуму» вона не могла, зате в дитинстві ще встигла посидіти на колінах у Леоніда Глібова.
Цікаво! Віра Вербицька народилася у 1871, а померла у 1938. Яким чином Сиротенко, народжений у 1941, міг часто бувати у неї в гостях?
Ще одна тітка Марія Вербицька, «чиєю бабусею була сама Ганна Барвінок, отримала у спадок «три свити (?) рукописів Віктора Забіли» з тисячею рецептів різних настоянок. «Це дякуючи його об'ємному свитку з рецептурами горілок і настоянок я без проблем поступив до всесоюзного Київського технологічного інституту харчової промисловості». Правда, коли починає Сиротенко наводити ці безцінні рецепти, то виявляється, що жоден з них не є якоюсь сенсацією, всі вони давно описані в літературі.
Щодо Ганни Барвінок, то дітей вона не мала.
Здавалося б, ну хай собі вигадує небилиці новітній Мюнгавзен, але біда в тому, що всі ці скарби розсіяні по інтернету у великій кількості, їх беруть за правду численні дослідники. Зокрема скористався ними Олександр Рудяченко на сайті Укрінформ, де він повторив фантазію про причину розлучення Миколи Вороного з дружиною Вірою Вербицькою у 1904 році. Дружині хтось прислав світлину, де «Микола Вороний був сфотографований разом зі своїм кумом – Іваном Франком! Ну, нехай у веселій компанії з артистками, але одна із них, повністю оголена, сиділа на колінах у Миколи Кіндратовича».
Нічого про таку світлину не знають франкознавці.
Сиротенко – це такий двійник Бузини, хоча якщо подумати, то Бузина відпочиває, бо він бодай посилається на якісь джерела, а наш «доцент» шпарить, як дідько на душу поклав.
Зокрема «відкрив», що в Тараса Шевченка і Ганни Закревської, яка була вже заміжня, народилася спільна донька. Щоб я скис, коли з часом не почуємо, що ця дочка – бабуся Сиротенка.
Сиротенка щедро публікувала комуністична та російська преса, зокрема «2000». Там розсіяно безліч дурниць. Скажімо, він пише, що у «1874 году к Максимовичу обратился Маслов», хоча Максимович на той час уже помер. Відомого історика Ярослава Дашкевича він назвав Петром Дорошевичем. Миколу Лисенка зробив братом Михайла Старицького.
Мабуть, приємно було росіянам читати репортажі Сиротенка про Форум видавців. Один з репортажів 2007 р. був опублікований на «Українській правді», пізніше зник. Там автор тішився, як чудово продаються російські книги і як погано українські: «Родные издательства уезжали с полными ящиками нераспроданных книг. На 10 желающих приходился один купивший... От нечего делать стал считать, сколько же покупатели несут книг украинских издательств и сколько русских. Знаете, то же соотношение русских и украинских книг, что и на уличных раскладках – 10:1». Цікаво, як він рахував? У торби зазирав, чи що?
Або ось ще кілька дурниць: «Средняя цена украинской книги – 20 грв., польской – 12 грв., русской – 8 грв.!» «Мало того, 70% всех художественных новинок у нас выпускает издательство "Кальвария". В этом году из запланированных 46 книг оно смогло выпустить только 12, причём 7 из них по грантах!» «Кто-то будет хвастаться десятком прекрасных польских книг, купленных по цене одной брошюры Андруховича».
Від фантазійних «автобіографічних» опусів Сиротенко перейшов і до прози, описуючи, як вмираючого Шевченка зваблює Марко Вовчок: «Ее никто не мог назвать красавицей. Простое русское лицо с выгоревшими бровями и будто белесыми глазами. Да и фигура такая, что талию не найдешь. Единственное, что в ней привлекало, это роскошные украинские груди, которые никаким лифом не охватишь. Тарас хрипел, и Мария,чтобы не затруднять его, присела на постель.
Мария совсем распарилась. Порасстёгивала прочь пуговицы на платье, и ее необъятные груди так и вырывались на волю. Тарас уже не мог никуда больше глядеть. Мария, как будто на подушку, положила его голову себе на грудь и стала баюкать-ласкать, как ребёнка. Тарас чувствовал себя не в своей тарелке. И приятными были те материнские ласки, и смешно было, как эта бесова дочь, лет на десять младше его (насправді на 19, – Ю. В.), воображает из себя его мамочку. Ничего себе мамочка – молодуха в соку, а он – как старый дед!
Постепенно поцелуи из материнских стали страстными, и Тарас сам не заметил, как оказался под ее мощным, нетерпеливым телом... Напрасно ждали друзья там, внизу, в гостиной, Марию на чай с докладом о Тарасовом здоровье. До глубокой ночи она лечила его своим телом. Тарас словно в лёгонькой лодочке качался в бушующем море, которое бросало его с волны на волну. Было до обморока хорошо».
«Хорошо» не вийшло, бо справжня Марко Вовчок у 1859–1867 перебувала за кордоном. Та цього не досить для розбуялої фантазії «доцента». Шевченко, виявляється, ще й дружину Михайла Максимовича спокусив, бо сам Максимович нібито був імпотентом. Тоді виходить, що обоє дітей Максимовича 1860-го і 1862-го року народження від Кобзаря?
«Они сами не заметили, как стали любовниками. Даже при Максимовиче, который сидел себе там над талмудами в своем кабинете. И вот как-то, удрав пораньше от жены с Тарасом, засидевшись в кабинете, он поздней ночью поперся к ней в спальню, чтобы поцеловать на сон грядущий. Свечки не брал, чтобы не потревожить сон. Наклоняется, целует в волосы, а вместо волос под губами потная лысина! Вначале старый ученый стал анализировать свои чувства. Подумал: может, это Мария во сне перевернулась и вместо головы он попал на зад. Но он же прекрасно помнил, что жёнины ягодицы были мягкими, а здесь твердая кость. Значит, это не ее ягодицы. Это чья-то голова. Но не ее голова. Здесь он в конце концов услышал и раскатистый храп. Михаил Алексеевич бросился к себе в кабинет, трясущимися руками схватил горящую свечу и возвратился в спальню. И что же он видит. На голой груди его спящей жены вкусно храпит Тарас, еще и подсвистывает. То храпение с присвистом больше всего взбесило Максимовича. Он схватил довольно грузного Тараса за ногу и сбросил с постели. Мария сделала вид, что так и не проснулась, а Тарас предложил решать эту проблему в другой комнате. Хотя и напомнил Тарас Максимовичу о невыполнении супружеских обязанностей и о том, что такая женщина не может оставаться без любви, старый Максимович был непоколебим. Сказал, чтобы Тарас сейчас же забирался прочь с его глаз... Почти до самой своей смерти Максимович так и не простил Тарасу то, что тот выполнял его супружеские обязанности».
Пригощу вас іще однією фантазією нашого Остапа, яка водночас і пояснює його проросійську орієнтацію: «За передачу на захід своїх технологічних розробок, по яких робили шинкові консерви для Політбюро ЦК КПРС, і заслали мене назад у Львів. Ось вже майже тридцять років, як я у Львові. Але місто так і не стало рідним, та і місцева мова все ще ріже вухо. До цих пір сприймаю Львів, як місце заслання».
І хто його тут за ноги тримав?
21.04.2023