Вам мало страху

Їм хочеться більше стрільби, зміни подій, наступів, відступів, штурмів і здачі в полон ворожого війська, перемог – наших перемог. Вони вважають, що від них приховують правду, страшну правду війни, все це жахіття окопних боїв, обстрілів танками прямою наводкою, вогняний вал і, звичайно, загиблих наших бійців, кількість втрат. Хоча самі військові говорять, що не все потрібно знати цивільним, рідним, їхнім дітям – вони б цього не хотіли. Навіть серед них, серед воїнів, що пройшли через це пекло й вернулися, є такі, чия психіка не втримує пережитого і побаченого.

Вони знаходять і перепощують відео руйнувань мало не цілих кварталів і міст. Гірше – відео страт, тортур, злочинів проти людства. Особливо, коли відкопують десь на просторах віртуального простору: от маєте, слухайте – «вся правда про ситуацію … від такого й такого».

Війна, хоч як цинічно це звучить, для когось виглядає і сприймається як розвага, як гра, просто гра в інтернеті, реаліті-шоу. Настільки, що хочеться крикнути: «Вам мало страху, крові, невинних жертв, людської смерті, що ви шукаєте ще якусь справжню правду про війну?» Цієї – на сторінках електронних газет і журналів, у телепрограмах, новинах, ютубних каналах і телеграмах – вам недостатньо! Утіштесь, що нікого з вашого кола, з близьких, війна не заділа, не обпалила своїм вогнем, не поранила, не покалічила, не вбила, не забрала домівку, не позбавила волі, забравши в полон… На вас не падали бомби і ви не пили воду з калюж, не заривалися в землю, не сиділи місяцями в підвалах і не їли тільки те, що спекли на вогні.

Віктор Франкл вважав, що певний досвід, певних цінностей неможливо навчити, показати і зрозуміти – їх треба пережити. Окопи, вириті на сміттєзвалищі, залиті водою, бо безперервно йдуть дощі, температура не вища за нуль вдень, і ви по коліна в багні – це ще якось кожен зможе уявити, хто мерз, промокав, мало їв. Але коли зверху по тобі стріляють, сиплеться град з мін – не в змозі ніхто, це неможливо.

І якби тільки фізичні страхи. Страшно, коли 54-річний батько йде на війну замість сина, якому на блокпості вручили повістку. Як з цим жити тепер вдові, сину, чиї гіпотетичні діти ніколи не побачать свого діда? Жінки, які народжують третю, четверту дитину, щоб було три до 18 років, бо перша або старші вже виросли… Хто втік від війни – а по суті вирішив свої економічні проблеми, перебравшись на Захід Європи, в Канаду чи США з відносного мирного заходу України, «знайшовши» нову сім’ю і розбивши, зруйнувавши стару, знаючи, що чоловік нікуди не приїде… Ми всі несемо прокляття власного вибору.

Очевидно, що стан диванного воїнства легко лікується простим переходом у стан дій, у стан активності, з пасивного стану в стан роблення чогось, що найбільш дієве, – як поїздка на фронт. Не пустять на передову у справжній бій – везіть допомогу військовим, вивозіть звідти людей, особливо дітей, з цих зруйнованих місць; якщо можете, вивезіть усіх.

Проблема в тому, що це інертні за своєю природою люди, і такими були завжди, до того ж певного віку – немолоді й недалекі, скажемо так. Любителі теорії змов, з тих, що вважають, що вона/він має/зобов’язані їм усе дати – президент, прем’єр, мер міста, держава. Так вони завжди і голосують за тих, хто пообіцяє побільше, не задумуючись, наскільки реалістичні ці обіцянки. Вони у всьому вишикують зраду і бачать її на самому верху в ОП, в Києві, суцільний обман місцевої влади; всі заможні люди, особливо свої співгромадяни, – звичайні злодюги і шахраї, а вони завжди в ролі ображених, жертв.

На жаль, їм пояснити нічого не можна, слова тут не діють, елементарна логіка не працює, ніякі там доведення від оберненого з розряду «нас би тут з вами вже не було» – все марно. Їх вилікує реальність, повний абсолют трагічного життя, фатум, який раптом увірветься у їхнє спокійне й розмірене існування. Наприклад, ракета, що відхилилася від траєкторії, яка не вибирає жертву. Але такого прозріння такою ціною нікому – навіть їм – не побажаєш.