Найбільшою покарою, якої я зазнав від тата, була покара неговоренням. Він просто днями мовчав, не реагуючи на звертання.
Дзядзьо, якому вдалося вижити завдяки майстерній легенді приховування біографії, ударив мене, коли я малий сказав комусь чужому, куди пішов у гори тато.
Про іншого діда, рідного, того, якого не було, мені нічого не казали до п'ятнадцяти років, коли помер той справжній дзядзьо, улюблений, той, який був і притуляв.
Мама, яка ціле життя прожила у посттравматичному синдромі, могла розповідати тільки таємниці родини, і це було найвищим виявом близькості, довіри і виховання.
Натомість я нічого не знав про життя тата, про те, чим він займається, бо він говорив про речі, які здавалися йому вартіснішими для дітей.
Вуйко, в якого я жив у Львові, на мої армійські оповіді завжди викрикував однаково – то фантазії, що ти можеш знати, я читаю газети і пройшов життя, а ти є ніц!
І завжди говорив про мої початки у писанні: мудрий пише то, що знає, дурний – всьо, що знає.
Мама захворіла ще у моєму дитинстві, і ми помінялися ролями – я став її доглядачем. Усі довкола наполягали на тому, щоби не казати їй нічого такого, що може зденервувати, а її могло знервувати будь-що.
Мама досі часто переходить на крик – та що ти таке кажеш, хочеш мене убити?
В армії мене єдиний раз сильно вдарив офіцер, коли під час якоїсь цікавої пригоди я сказав йому, що мрію живим повернутися з війська, щоби все це описати.
В армії я мусив підписати договір про нерозголошення державної та військової таємниці.
Через мамину хворобу і через те, що треба було її по черзі доглядати, ми з братом провели кілька найважливіших підліткових канікул окремо. Визначальні досвіди стали автономними, і я не знаю, як сказати йому те, що мав би сказати тоді, вже сорок років.
Я зайнявся літературою передовсім для того, щоби хоч натякнути тодішнім дорослим, що знаю більше, ніж їм здається, але не хочу їх зачіпати, бо дорослі по-своєму дурні, але дуже вразливі.
Мені прикол і добре від того, що мама нічого мого не читала. Попросту не хотіла заради свого спокою. А я навчився писати все, що хочу, власне так, щоби не проговоритися.
Я починав як хуліган, але потім певний випадково вироблений образ почав не давати мені далі бути попущеним хуліганом. Пишучи щось, я завжди не забуваю, що це читатимуть дуже різні люди, і намагаюся нікого з них не образити.
Так не можна. Щодня готуюся сказати так, як пре. І щодня здається, що варто починати ще не цього дня. Бо надто багато знаю про відчуття. Тому приймаю позицію, що краще бути немовою. Аби раптом не наважитися іти до болю. Хоч зрозумів за цей час, що щирість, відкритість і енергія правди можливі без оголення, без здачі паролів і явок. Зрештою, навчився бути найкращим співрозмовником – добрим слухачем. Який зо всіх сил стримується від дидактики. При цьому зумівши не зректися нічого святого у жодних із розмаїтих обставин та ситуацій.
16.03.2023