Амбіція

Амбіція (частіше «амбіції») – один із латинізмів, який чи не найглибше заховав свій початковий образ, по-науковому – внутрішню форму, тобто те, що ми бачимо, промовляючи слово, чуючи його. «Людині ж, – гласить давня мудрість, – належить бачити те, що за словом». У росіян – знову ж таки калька: «об-хождение», від лат. «amb-ire», обходити, ходити довкола; звідси – й «ambitio», обходження, амбіція.

Те «ходження навколо» – ритуал, який сягає глибокої давнини: перед принесенням жертви комусь із богів обходили вівтар (жертовник), додаючи тому дійству особливої врочистості; з тривогою в серці – коли то був вівтар примхливої Фортуни, яка наче бавиться долею людини (згадаймо «колесо Фортуни»). Обходили або ж, як про це у Сапфо, – оспівували його, обтанцьовували: «Засяяла в небі гожа повня – / Й довкіл вівтаря дівчата стали» (був то, розуміємо, вівтар Афродіти).

Священник під час Богослужіння обходить престіл. У кожному слові, в кожному русі, як і в тиші, – глибока шана Всевишньому. Схиляємо голови перед Вічним; підносимо серця, бо саме серцем спілкуємося з Богом, саме Йому, Єдиному, – честь і хвала: «Soli Deo honor et gloria».

Але такого «обходження» забагнулось і людині. Божественні почесті приймав за життя імператор Август, земний бог. Тож і тріумфаторові під час пишного тріумфу нашіптували: «Пам’ятай, що ти людина» (te hominem esse memento)... Щоб сягнути таких почестей, ні імператорові, ні тріумфаторові, звісно ж, не треба було нікого «обходити»: той – імператор, цей – переможець у війні.

Інша річ – звичайна людина, якою оволоділа жага почестей, визнання. Тут і починаються клопітні «амбіції», об-ходження, навіть за-по-бігання, лестощі: треба ж якось полегшити, прискорити цю виснажливу стежку до омріяних почестей. Як-ото плющ довкола в’яза і в’ється, і пнеться по ньому (зауважили античні), так само й амбітна людина – довкола тієї особи, на яку покладає високі свої сподівання. Це хворобливі амбіції. Ambitiosus, амбітний, – хто, сповнений думками про почесті, вже себе бачить у них, високо себе носить, а тому й образливий (образа гоно́ру)...

Є ж – і здорові амбіції (плани, задуми): «Поганий той солдат, який не мріє стати генералом»... «Здорові» – коли йде до цієї мрії стрімкою, що вимагає поту й крові, стежкою військової служби, стежкою воєнних випробувань; «нездорові» – коли запобігає перед начальством. Так можемо сказати і про студента, який не мріє сягнути висот у своїй професії, – «неперспективний».

У такому розумінні й «гонор» (honor), тобто почесть, шана – гарне слово: «Virtutis praemium honor» (нагорода за доброчесність – шана) – чільний напис на львівській «Кам’яниці з афоризмами». Хтось має гонор, тобто гідність, незалежно від статків: бідні, але гідні.

Горацій, хоч називає себе «втікачем від клопітних амбіцій», хоч єдина його мрія – дозвільне, отже творче життя, все ж дякує своїй Музі за те, що у вуличному натовпі вказують на нього пальцем: «Ось він, перший лірик Риму!» Не приховував своїх «слабинок», любив іронізувати й над собою, тому і став улюбленим поетом усіх часів...

І все-таки римський лірик не зараховує себе до «дратливого племені поетів» (genus irritabile vatum) – тих, що аж надто «Радісні й горді з писання свого, і хай їх не хвалиш, – / Хвалять навзаєм себе, у своєму писанні щасливі» (звідси, можливо, – знаний колись у Галичині вислів «товариство взаємної адорації», тобто взаємного вихваляння, точніше обожнення).

Кожен, хто у життєвій боротьбі («жити – це як у війську служити») не опускає рук, не «складає зброї», таки йде до чогось. Амбітною метою для античних (є такий вислів) було «дійти до Коринта»: «Не кожному щастить дійти до Коринта» (міста, що славилось багатством, розвагами, а ще й тим, що там жила знаменита своєю красою гетера Лаїда)...

Ось як про це Горацій: «Звісно, не кожній людині щастить дійти до Коринта: / Сів, хто злякавсь, що не дійде, – нехай і сидить на здоров’я. / Інший – дійшов. То це мужність чи ні?.. Чого ми шукаєм – / Тут, а як ні – то ніде... Якщо бути короткомовним, / То я сказав би ось так: або мужність – це лиш порожній / Звук, або муж таки має шукати хвали й нагороди»...

Горацій, син відпущеного на волю раба, хоч і не вважав себе мужнім, тобто бездоганним у чеснотах, – ішов до своєї слави, але без хворобливих амбіцій, «обходжень» і запобігань, без перегонів: «Я на повільних не жду, квапливих – не здоганяю». Свої амбіції, подивуймося сьогодні, виявив... Август, земний бог, запропонувавши поетові бути його особистим секретарем. Той хай делікатно, але відмовився («От божевільний!» – так оцінив мене люд» – Горацій про думку загалу з приводу таких-от відмовлень)...

Амбітний, за «діагнозом» античних, – хворий, якому треба роз’яснювати, в чому полягає справжня окраса людини: не в багатстві, знатності роду чи в нагромадженні титулів – у чистоті й багатстві душі, у правильному мисленні, що є підґрунтям моральності, загалом – людяності... «Титуломанія» – наче хвороба в хворобі. Про сумний фінал цієї невиліковної хвороби, з гіркою усмішкою, – Сенека: «І ото стільки трудів – задля напису на плиті?..»

Не дивно, що в поетичному словнику стародавніх похвального епітета для «амбіції» не знайдемо – лиш «негативи»: погана, сліпа, хвора, божевільна, надута, пуста, нікчемна, жалюгідна, неспокійна, клопітна, морочлива, безсонна, невідступна, згубна, лукава...

«Блажен, хто одаль заморочних клопотів, / Як стародавній рід людський, / Оре собі волами поле батьківське, / Про зиск не помишляючи. / Зі сну, сурму почувши, не зривається, / Шал моря не страшить його, / Не квапиться на Форум, не вичовгує / Порогів гордих – в полі він...» Далі, у знаменитому другому еподі Горація, – усі принади хліборобського, далекого від усіляких амбіцій, близького до природи спокійного життя, де на зміну праці, що з людини робить людину, йде солодкий сон... А ось – кінцівка цього ідилічного образка: «Лихвар наш Альфій, все це живо бачачи, / Вже наче й сам – господарем, / Зібравши гроші в половині місяця, / З початком – знов пускає в ріст». Ось що таке мрія, а що – реальне життя... Ось що таке «невиліковність» хворобливих амбіцій: розмріявся – і знову за своє...

Про втечу від «амбіційного» світу, чи не найкатегоричніше, – Емілі Дікінсон (переклад Григорія Кочура): «У світі я – ніхто – а ти? / Ти теж ніхто мабуть? / Отож собі помовчмо вдвох / Бо ще нас проженуть. / Але ж бо й нудно бути кимсь! / Як жаба день при дні / Знай кумкати своє ім’я / В шановнім цім багні!»

Та комусь таки доводиться бути в тому світі і бути кимсь, змінювати його, «опиратись гниючому болоту»: «З орлами я не думаю дружити, / Та я опрусь гниючому болоту» – голос Івана Франка, який обрав позицію стоїків. «Позиція» – слово з військової лексики: ні кроку назад.

Франкове, стоїчне, «Лиш боротись – значить жить», уже вкотре звертаємось до цього вислову, сьогодні звучить у прямому значенні слова. Можемо перефразувати його: «Поки боремось – живемо». Можемо й доповнити: «Перемігши – не просто будемо, а житимемо в античному розумінні цього слова: вільні, мислячі, творчі...»