Якось наприкінці 1949 року Оля пішла у кіно. На останній за розкладом сеанс. Пішла з товаришкою, яка через сорок років, після смерті Олі, казала, що та Оля ціле життя була їй більше, ніж приятелькою, чи товаришкою, чи сестрою. Вона казала: вона була моїм найкращим другом, хоч тут мало сказати «друг», це була братня душа, з якою ми розуміли одна одну з півслова, з незначного, здавалося би, натяку, з кожної невеликої, тільки нам відомої цитати, ми собі взаємно повністю і беззастережно довіряли, для мене слово Олі завжди було остаточним аргументом у кожній справі.
Тож вони пішли у кіно. То був Львів, пізня осінь, відсутність телефонів. Вони двадцятирічні студентки університету. Недавно одна окупація змінилася іншою. Коли про німецьку було зрозуміло, що той стан, у всіх сенсах, є тимчасовим, то радянсько-російська майже відразу зарекомендувала себе як безконечна. Принаймні, пожиттєва. А кільканадцять тижнів перед тим убили Славка Галана (дівчата належали до того середовища, в якому його за давньою пам'яттю називали таки Славком).
І пішли вони тоді у кіно. Мамам, з якими ще довго жили, і які більшість своїх зусиль впродовж останніх десяти років виклали на те, щоби вберегти єдиних доньок у страшні часи, сказали, що повернуться додому о такій-то годині. Вони надто рано навчилися берегти своїх мамів, надто багато взяли на себе недитячих старань і переживань.
То був єдиний раз за довгу п'ятирічну історію розтрощеного Львова, коли після закінчення останнього сеансу оголосили про несподіване бонусне прокручування ще одного кіна. Ще й якогось нерусского. Звичайно, що всі у захваті залишилися у холодному і прокуреному залі. Дівчата вперше забули про мельдунок вдома о такій-то. А у місті безперервно тривають арешти ще якихось тисячних співучасників одного-єдиного Славка.
Мами журяться, але не розпачують. Місця собі не знаходять, але алярмово роблять хоч щось найважливіше, що може не виправити, а полегшити складну ситуацію, яка є приреченістю.
Мама Олі впевнена, що доньку арештували. Що вона може вчинити? Вона може тільки те, що робить весь цей вечір, заки триває додатковий сеанс. Біля великого п'єца у великому львівському помешканні вона сидить на маленькому ослінчику. Перед нею, тобто поруч, біля правої руки лежить, накриваючи лише кілька паркетових дощинок, стос фотографій. Вона бере їх по одній, вдивляється у зображення, намагається запам'ятати те, що видно у темнім покої в освітленні відкритих дверцят печі, і кидає у вогонь.
На усіх цих фотографіях – попри відносну розмаїтість тла – тільки Оля у товаристві своїх ровесників і приятелів. Кілька років життя і десятки персоналій.
Цікаво, що спалені тільки ті фотографії, на яких Оля самостійна. Знимки з дитинства, знимки з родичами і іншими старшинами залишаються неторкнутими. Мама, яка сама була цілим букетом потенційних звинувачень, знала, що все це є відомо тим, хто може звинуватити. І вона не мусила боятися жодного компромату: батько священник, місіонер, емігрант і давній ворог Росії, чоловік (тато Олі) січовий стрілець, науковець націоналістичної школи, ще багато інших націоналістів і видатних діячів українського руху.
Свого часу вона кілька років була у статусі дружини політичного в'язня. Такі багато знають про певні специфічні речі. Тому вона палила фотографії доньки, на якій були виключно її ровесники. Бо знала, як фотографії, забрані під час обшуку, можуть допомогти слідству. Як можуть стати арканом, який затягує у пекло слідства нових і нових людей. І винних перед цим режимом, і невинних, які все одно винні, бо є такими, як є.
Кіно закінчилося, Оля прийшла додому, перепрошуючи маму за ті дві години. Мама також вибачилася. За тих кілька років. А її найближча товаришка через десятиліття казала: але про свої дуже-дуже особисті справи ми таки не говорили, отже багато секретів – своїх власних і своєї родини – Оля забрала з собою в могилу…
10.03.2023