Над нами летіли ракети.
Ще затемна 24 лютого Володимир розбудив сина, щоб попрощатися, обійняв мене і вирушив до Києва. Його авто майже самотньо їхало цим напрямком Житомирської траси, назустріч у кілька рядів – щільніше, аніж смуг, – столицю покидали налякані кияни.
Я ще з годину пакувалася і (тоді думалося) востаннє глянула на наш дім у Ворзелі. В пам’ять врізалася мить: на порозі тремтячий Юрко із манюнім рюкзачком каже: «Мамо, я дуже мало спакував» (я завжди його вчу не хламитися у поїздках).
За пару годин подзвонив Володя: отримав автомат. Бронежилета і каски не було.
Володимир В'ятрович, Київ, 2 березня 2022 року
Ми вискочили на «житомирку» в щільний ряд автівок з Києва. Всі рухалися досить швидко, але акуратно: не підрізали, не сигналили. Жінки за кермом.
Чомусь я була певна — чоловіки залишилися боронити місто.
Не уявляла іншого розвитку подій. Як виявилося згодом, переважно так і відбулося. Багато з тих, хто тоді вивозив сім’ї, одразу поверталися.
Назустріч в бік столиці їхали малими групами військові авто. Щемке відчуття, коли бачиш тих, хто сміливо їде в бій.
Ave, Caesar, morituri te salutant. Але вітали і дякували їм ми, сигналячи. Я тиснула на клаксон, адже уявила себе на їхньому місці: прямуєш у пекло, коли величезні натовпи звідтіля утікають.
Іноді солдати нам махали у відповідь.
Вже 25 лютого був «приліт» у нас на подвір’ї, уламками розбито вікна
Вже ввечері у Львові Юрко запитав: «Наш дім розбомблять? Тата уб’ють?» «Ні, дитино», — сказала, як мусила. Коли вголос це промовила, стало ще важче.
Далі я заїхала в рідні ліси до батька. Вийшла з авто на обійсті, яке знало вже котру війну: ліс досі зритий шанцями Другої світової, на полі вирви від бомб Першої. Але я була на рідній землі, і саме там видихнулося: ми вдома. Час до праці.
Ярослав Ясиневич, народжений у минулій (чи тій самій?) війні. Вже після Другої світової, але бої УПА за незалежність ще тривали.
Над нами летіли журавлі…
«Хай буде весна, поки ми стоїмо до кінця». Макс Барських заспіває про це пізніше, але я завжди дивитимуся в небо цими днями лютого, вихоплюючи птахів, які повертаються.
Нема безпечного місця в Україні. Жити тут і ростити дітей — треба мати сміливість. Мабуть, вона є частиною нашої ментальності, про яку ми забуваємо не тільки тому, що видаються спокійні часи, а й від постійних повторень з боку ворога.
Оце наше «гречкосійство», тавроване сотні і сотні разів, — насправді про виважену спроможність жити і планувати (!), хай там що. І ростити дітей. Українців.
Помірний клімат без катаклізмів лише на позір приємний, бо, принаймні в Європі, годі знайти терени, якими б прокочувалися настільки руйнівні війни.
Вже за кілька місяців цієї війни, що зачепила вже і його безпосередньо, це зрозуміє мій дошколярик, уточнюючи, що «в Україні нема цунамі, торнадо і вулканів — але є росіяни».
Мудрість гречкосія, який захотів повернутися — і тепер прямує щодня в школу понівеченою околицею Бучі й Ірпеня. Діти вчаться, ходять плести маскувальні сітки, уявляють і малюють перемогу.
Ірпінський понівечений в боях паркан, який з однокласниками розмальовував Юрко. Зараз паркан є експонатом київського Національного музею історії України у Другій світовій війні.
«Там за лісом за лугом ходить козак за плугом. Десь далеко громи б'ють, людям жити не дають», — про весь наш досвід уже давно складені пісні. Ми — ще одні персонажі історичної спіралі, які теж сподіваються і докладають зусиль, аби з неї вирватися. Врешті те, що ми говоримо не про коло, а про спіраль, свідчить: предкам щось таки вдавалося — вдається й нам.
Оксана Забужко пояснила якось: ми всі живемо в дихотомії виграв-програв. Англійська ж мова має слово nonwinner. Так, ти не виграв, але й не програв. Українська Народна Республіка впала, але окупант вперше погодився на покруч УРСР, бо вже йому не стало сили визнати Україну, як раніше, звичайними південними губерніями. УПА боролася довше, аніж будь-хто в Європі проти комунізму. Але коли спротив вичерпався і сотні тисяч депортували в ГУЛАГ, українці влаштували там повстання. Так упав ГУЛАГ. Про цю «неперемогу» мало відомо — ми ж не пішли переможними полками із крайньої Півночі на Київ. Ні, понівечені та виснажені люди поверталися поодинці тихо, через десятиліття, а то й більше. А потім знайшли сили вийти на мітинги і не втратити ті кілька днів спекотного серпня 1991 року, щоб відновити незалежність.
Початок квітня 2022-го, звільнений Ворзель.
Історик Володимир В’ятрович пояснює, що ще в середині спротиву ОУН та УПА вони прийняли рішення зосередитися на інформаційній боротьбі, розуміючи, що протистояти збройно орді не стане сил. Це було рішення стратегів, не боягузів. Досі мало хто оцінив стратегічний геній Шухевича («Наш формат» планує видати незабаром його біографію авторства Олесі Ісаюк, не пропустіть). Генерал не тільки передбачав наступні кроки ворога, а й закладав основи для нашої перемоги 1991 року.
Яку ми теж не дуже цінували, бо вона «сама впала нам в руки». Знайома формула ворога? Гречкосій не може чинити спротив. «Їхня віра в це була міцна, але недовга — до моменту, коли вони потрапляли в українську землю. Українці вийшли назустріч росіянам не з хлібом-сіллю, а з "коктейлями Молотова"», — ємко описує березень 2022 року Володимир В’ятрович.
Мирослав Дочинець змальовує в одній зі своїх книг сцену: чоловік оре наділ під водою. Цей образ не відпускає — ні, не абсурдністю, а алюзією на нашу буденність.
Ярина Ясиневич. 26 квітня 2022 року. Музичний перформенс біля понівеченого дому культури у звільненому Ірпені. Литовський піаніст та канадська фундація Looking at the stars, ГО «Всеукраїнський демократичний форум» привезли класичну музику, щоб привернути увагу до злочинів Росії та нищення українських культурних пам’яток.
Мій батько навесні показував внуку, як сіяти хліб. Руками, отак по свіжозораній ріллі. Садки та школи не працювали, дідусь навчав давньої магії. Такі вміння тут будуть не зайві. Як виявилося, теза, що «Україна давно не житниця світу» — теж неправда. І добре, що нам вдалося відновити експорт зерна без втрати незалежності та закриття очей на злочини Росії, як уже бувало. Далеко не перемога, але й не поразка.
«Спи, козаче, в бій ще рано, ще малі твої гетьмани», — колискову нашого сина співала «Пташка» на Азовсталі пораненим бійцям. Зловила себе на думці, що в нас знову псевда, як в УПА. Але ми, знову втрачаючи численні могили, маємо шанс не втратити цього разу імена наших героїв. «Пташку» звати Катерина Поліщук. Вона гарна — і вона боєць.
Як Україна.
28.02.2023