Черепаху я побачив у напівсні – у тому стані, себто, коли вже ніби й прокинувся, але ще не до кінця. І йшлося не про тварину Божу і не про ту черепаху, що на ній світ стоїть, але про стрій бойовий старого Риму. Отой, що військовий підрозділ легіонерів у нім зусібіч закривається, накривається зверху щитами, витворюючи суцільний і рухливий (адже, далебі, живий!) лускатий панцир.
Старий стрій, тобто якого пропонують триматися українському війську, аби не надто сердити ворога. Бо я тому саме черепаху цю й побачив, що іще заким лягати, почув про танки. Які нададуть усе ж таки Україні, але на Миколи. Частково на мокрого, літнього, а ще частину – на зимового.
(Окопна зима, окопні свічки…)
І з мене, звісно, жоден аналітик, жадний політолог, але, можливо, будь-яка влада є консервативною з природи? Ба, навіть революціонер, коли вже її здобуває, перетворюється на консерватора. Адже це природно – той, хто щось має, воліє це щось зберегти, законсервувати.
І це перше загальне щодо політики як такої. Бо щодо України не зауважити певної закономірности повторення, циклічности опісля Революції гідности було вже, либонь, годі. Революція на граніті або ж, краще сказати, загальнонаціональне піднесення на межі 1980-90-х, Помаранчева революція 2004-го – і ось вона. Сплески громадянської активности, вивільнення накопиченої енергії – як спалахи на Сонці. І з часовим проміжком одного порядку – близько десяти років.
А відтак, я усе думав про те, що чергове десятиліття, осьо, добігає кінця. Але тільки сьогодні зрозумів, що черговий сплеск уже відбувається. Цього разу у формі, у рамцях війни, яка проте чи не найбільш революційна з усіх вище порахованих.
Власне, самого тільки поняття циклічности тут недостатньо, тому що за кожним новим разом народний виступ змінюється якісно, підіймається на новий щабель. Наприклад, у 80-90-х це був наївний, великою мірою, ентузіязм, побудований на вірі у самодостатність проголошеної незалежности. Сама собою, мовляв, вона забезпечить нам вільне й заможне буття. Кажуть, що більшість із тих, хто голосував за неї на грудневому референдумі 1991 року, були лишень змученими економічним занепадом плянової економіки СССР людьми, на думку яких розв’язання проблеми полягало у скиненні баласту. У всякому разі більшість із них точно не були ані бандерівцями, ані електоратом Чорновола. Останнє засвідчено статистично.
Помаранчева революція мала мету вже більш увиразнену – це був виступ проти старої партійної номенклатури УРСР, можливо, проти олігархів. Але під гаслом одного імені. Думаю, не я один не був тоді у захваті від Ющенка, але під той момент підтримка Ющенка була дієвим механізмом протидії Кучмі. Механізмом, запропонованим Ющенком.
Аж ось у 2013–2014-му українці спромоглися на спробу й офіційну опозицію від власного виступу відсторонити. Инша річ, офіційні опозиціонери були, відповідно, також і професійними політиками. І тому зміна влади відбулася, але обличчя не змінилися.
Особливістю української революції 2022-го (і, щонайменше, тепер уже й 2023 років) є те, що наша місцева влада опинилася в тій ситуації, коли хоч-не-хоч, але мусить бути її учасником. Важко їй, звісно, зректися традиції зовсім – порахунку, наприклад, яєць на кілограми, а чи закриття Довженко-Центру, – проте декому вдається навіть на обкладинки світових журналів потрапляти і ставати іконою українського опору для світу.
Такий бо цього разу розмах, масштаб – світовий. А відтак і функції консерваторів, які “остерігаються ескалації конфлікту” й професійно (адже компроміс – це і є їхня професія), м’яко, непомітно гасять хвилю, локалізують вогнище, скручують Сонце на рівень жарівки, вийшли за межі кордонів.
Зрештою, до певної міри у цьому є й сенс – далеко не кожна (якщо взагалі котрась) правдива революція закінчувалася світлим майбутнім. А проте хиткість, непевність властиво цієї міри добре видко на прикладі щонайглобальнішому – прикладі зі зміною клімату. Адже заким ширяться світом, витворюють мереживо низові ініціятиви громадян – щодо трансформації культури споживання, енергозабезпечення, ба навіть обігу фінансів, досягненнями на вищому рівні є Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (1992), Кіотський протокол (1997) та Паризька кліматична угода (2015). Ратифіковані Україною, усі три опубліковані на сайті Верховної Ради. Я прочитав у часі найближчу, найбільш актуальну. Згадано навіть про гендерні аспекти у підходах до адаптаційної діяльности, а також про використання найкращих наявних наукових знань заразом із традиційними та корінних народів – “за потреби”. І загалом, кажуть фахівці, угода добра – вочевидь, це найкраще з того, чого й можна досягнути на рівні політичному, міжнародному. Труднощі, натомість, полягають у реалізації її положень на рівні національному – на рівні амбітних національно визначених внесків. Відтак щорічно, починаючи з 1995-го, відбуваються Конференції ООН щодо зміни клімату, на яких усі ці роки торгуються, чи то пак дискутують навколо трьох головних питань: фінансової допомоги країнам, що розвиваються (і які, як правило, потерпають од викликаних нестабільністю клімату стихійних явищ насамперед); бажання країн, що вже встигли розвинутись, аби країни, що розвиваються, відмовились од викопного палива; та бажання країн, що розвиваються, використовувати у своєму розвитку свої надра, як це робили свого часу країни, що вже розвинулись…
Так пишуть, хоча мені і тут не все зрозуміло, адже серед найбільших експортерів нафти у світі є також і цілком собі розвинені США та Канада, а у межах Европи – Норвегія. Та головне – на Конференції минулого року (27-й, у Шарм-аль-Шейху) після багаторічних суперечок було ось створено нарешті “Фонд втрат та збитків”. У розмірі 100 млрд доларів США. Тоді як збитки од повені у Пакистані того ж таки 2022 року (окрім понад 1700 людей, котрі загинули) оцінюють у 40 млрд.
І вже як оздоба: Конференцію 2020-го перенесли на наступний рік у зв’язку з коронавірусом (так, ніби планету й собі можна посадити на карантин); спонсором Конференції ООН щодо клімату 2022 року виступив один із найбільших глобальних забруднювачів пластиком, компанія Coca-Cola, а 2021-го, в Глазго – іще один пластиковий лідер, Unilever.
Звісно, щоразу, коли шукати останніх китів у світовому океані стає нерентабельно, світова економіка врешті відмовляється від китового жиру. Тільки що й тут кожен новий раз не є повторенням – на кожній новій звивині цієї спіралі масштаби проблеми й рівень ризику збільшуються. Для зникнення сельви, наприклад, не потрібно вирубати весь ліс – достатньо перейти поріг, межу неповернення, після якої ліс більше не зможе формувати самотужки необхідного для життя середовища. І коли нафти й газу стане настільки мало, що її перестануть видобувати, буде вже надто пізно.
А ще за цим разом, здається, – як і за всіх прийдешніх, утім, тільки все виразніше – китами є ми самі.
25.02.2023