Пам’яті Футора

Це, може, карма кожного покоління – пояснювати себе наступному, бо самоочевидності не вистачає, мусить бути зірочка з дрібним текстом. А може, навпаки, це льос тільки нашого покоління, яке сформувалося на перших ковтках свободи останніх днів імперії – і часто в них же й залишилося, так і не прийнявши нових правил гри, які ми самі і наближали, і вітали.

 

Але якби мова йшла про те, щоб узагальнити це покоління в одну людину-метафору, то нею був би Футор, Любко Футорський. Зрощений на зламі совдепу Любко був одним з тих перших, хто вже не мусів сидіти в катакомбах – реальних чи уявних. Він міг собі дозволити мати рок-н-рол там, де трохи старші ще переважно боролись за традиційну українську ідентичність, і настільки впевнено почував себе сучасним і повносправним українцем, що не робив проблем з культурних апропріацій в жоден бік. Він співав на великій сцені українською, коли це ще не було в мейнстрімі, вільно міг розмовляти не тільки польською (мова цивілізаційної щілини у вільний світ, якою могли користатись географічно привілейовані галичани в СССР), і не лише глобалізовано-англійською – не кремпуючись він міг легко перейти на колоніально-російську, самодостатньо проламуючи обмеження її парадигми.  

 

 

Здавалося, що Любко – це був суцільний fun, особиста перевірка на дотик, на поцілунок, на смак всіх вражень, які раптом стали доступними через падіння залізної завіси. Молодий і життєрадісний гульвіса, він міг роками вишліфовувати вимову британських акцентів англійської, знав напам’ять всю фільмографію Джеймса Бонда, а згодом міг страшно образитися, якщо хтось би поставив під сумнів його розуміння тонкощів японських бойових мистецтв, таїнства творення справжніх американських бурґерів і, звичайно, всієї лінійки бренду «Jaguar», який, як дальнє світло на нічній дорозі, осяював естетику його шляху.

 

Та більшість людей знали Любка не за екстраваґантні гобі. Любковий «Мертвий півень» почався з альбому «Ето», такої романтичної відповіді ранніх-ранніх 90-х на багато свіжої, потентної і переважно нерозділеної любові. Потім Любко пішов, а «Мертвий півень» швидко перескочив у традиційніші рокові форми з більшою кількістю іронії, яка так добре маскувала внутрішню вразливість і потребу підтримувати добрий вигляд в умовах бєспрєдєльних і направду не дуже романтичних 90-х. Любко випав з «Півня», щоб за кілька років ще раз коротко туди повернутися і залишити ще один чудовий альбом «Міський бог Ерос», це був зліпок вже дорослішої і значно цікавішої музики.

 

Але інді-музика не могла бути кар’єрним заняттям. Освіта фізика, навички програмування, може, і привели б Любка в інший професійний світ, та того світу тоді ще не існувало – а той, що вже був, не відповідав донкіхотському настрóю героя. Любко мучився і перебивався, опиняючись в нових несподіваних ролях то податкового міліціонера, то от-от-дипломата, аж доки перші паростки зрослого українського бізнесу не стали новим ґрунтом для його розвитку. Ще вчора огорнутий духом Бахуса рок-ідол, а нині вже на глянц виголений, одягнений у костюм з ідеально випрасуваною сорочкою в новому корпоративному світі, втамувавши спрагу, пішов випробовувати той світ на щирість. Світ тест не пройшов, а Любко погордував опускатися до його рівня. Навпаки, він піднімав корпорації до рівня живих істот, наділяв їх людськими рисами, а вони його зраджували, не відповідаючи своїми інституційними процедурами на його емоції.

 

Не знаю, яка з історій стала тригером, але серія особистих, часом трагічних нещасть, корпоративних конфліктів випустили Любка назад у вільний світ. Де можна все, але тобі більше ніхто нічого не винен. І Любко пішов шукати – настирливо, і далі на своїх умовах. Неготовність прийняти окремі дурні правила з часом переросла в неготовність приймати майже будь-які чужі правила. І зрештою залишила Любомира сам-на-сам з обмеженостями уявлень, які не стикувались з широтою його талантів. І в хвилях обіймів пасіонарних друзів, яким він не дозволяв себе адаптовувати.

 

Любко знаходив віддушини, закохано пишучи про «Джаґ», переклавши книгу свого улюбленого Джеремі Кларксона, проводячи час зі своїми чудовими дітьми, а також у фейсбучних батлах на теми, що переважно складно згадати на другий день. Він хотів і планував знову заспівати з «Півнями». І він так і залишився лицарем донкіхотського руху. Руху, в якому цілий світлий пантеон інших побратимів-лицарів. Ґія Гонгадзе, Сашко Кривенко, Маркіян Іващишин, Місько Барбара і тепер його кузен Любко Футорський – кожен дав нам цілий світ. Кожен міг дати більше. Кожен хотів мати краще. Але, курва, світ ся трафив неідеальний, хоч про це ніц не йшлося в початкових умовах.

 

 

21.02.2023