Я й надалі намагаюся з тими питаннями про поезію відповісти на її приховані сенси.
Може, тому що достатньо прочитав чужих і достатньо написав своїх віршів. Хоча достатньо – це відносна міра. Достатньо – це скільки? А може, тому, що поезія постійно приносить мені теплі хвилі втаємниченого задоволення, коли читаю, і борюкання зі словами, коли пишу. Не знаю. Інколи собі міркую про тих, хто не читає віршів. Вони обділені чи щасливіші? Знаємо, що знання множить печалі, а поезія й поготів. Коли кажуть: поезія пояснює світ – мені стає ніяково, я завжди хочу запитатися: а як? Або: поезія відповідає на питання часу – стривайте, а в який спосіб? Поводження зі словами така ж інтимна справа, як довірлива розмова з самим собою, коли ти про себе знаєш усе і ніщо. Так само з поезією – вона про усе і ніщо. Вона дарована нам, щоби в черговий раз, подивившись на прощальне чаїне крило над океаном або струхнявілу за зиму дошку, якою підперті яблуневі гілки, спробувати збагнути, що втрачене і невідворотне так само наповнює наш світ важливими смислами – хай короткочасними й недовговічними.
До чого тут поезія? запитаєте, прочитавши нижче мою оповідь про двох абсолютно різних жінок, народжених – так склалося – у 1923 році, тобто сто років тому. А тому, моя вам відповідь, що вони своїм життям підтвердили короткочасність буття й одночасно наповнили його своїми смислами. Ось так.
Обидві прожили довгий вік, одна – вісімдесят сім років, інша – вісімдесят дев’ять. Про них нині хочу написати цих кілька слів. Про таких різних і таких не схожих – Анну Погрібну і Віславу Шимборську. Чому? Бо перша – моя бабця, а друга – поетка, колеґа, так би мовити. Першою відзначила б цей межовий перетин часу і простору Анна Онуфріївна Погрібна, що народилася 9 січня 1923 року. Віслава Шимборська, що прийшла на світ 2 липня 1923 року, була б другою у цій символічній черзі ювілеїв. Країна, в якій вони народилися, називалася Rzeczpospolita Polska. Того року, року їхнього народження, маляр Еліґіюш Нев’ядомский у січні застрелить першого президента Польщі Ґабріела Нарутовіча, на теренах держави створиться кілька футбольних команд і Польща визнає СРСР. У найближчих сусідів – відбудеться мюнхенський путч, а в Італії повстане фашистська міліція. В цілому світ віддалявся від ран Першої світової і непомітно наближався до Другої. Жодне покоління не знає, що чекатиме його через принаймні двадцять років, оскільки події розвиваються за внутрішньою логікою історичного процесу, хоча дещо можна було б передбачити. Не знали цього ні Анна, ні Віслава. Початок Другої світової війни зустрінуть шістнадцятилітніми: Шимборська – у Кракові, Анна Погрібна – в селі Базар. Я гадаю, що були достатньо дорослими, аби усвідомити, що таке війна. Бабця часто у розмовах згадувала війну, Шимборська у віршах майже ніколи, а може, мені не траплялися.
Дитинство Анни не було вельми щасливим. Батько чомусь їх покинув, і моя прабабця – Юлія Погрібна – залишилася з трьома дітьми 1921, 1923 і 1928 року народження, двома хлопцями та дочкою. У 1920–1930 роках сільське життя тяжке. Бабця пригадувала, що ходити до школи їй випало всього пів року, пів кляси, як вона казала. Чого вона встигла навчитися за тих шість місяців, важко сказати, але уникла бути неписьменною і цим тішилася. Мабуть, вона щось таки там опанувала і продовжила якось самоосвітою. Для її соціального стану цього, звісно, наче й вистарчало. Ким вона могла б стати, якби до її природного розуму й енергії додати освіту? Але родина, з якої походила, неспроможна була забезпечити їй чогось більшого. Очевидно, їй припала рання праця: спочатку на своєму господарстві – город та всілякі інші домашні клопоти, а потім у заможніших односельців та панському фільварку. Пригадувала такий епізод соціальної нерівності: що у церкві багатші селяни не хотіли стояти біля бідніших. Заміж вийшла у 1943 році під час війни. У селі, в якому вона мешкала, німців не було, а був один, що роз'їжджав кожного ранку конем по селі й скликав селян на працю в поле, тобто на колишні панські дібра. Багатьох її ровесниць забирали на працю до Німеччини – вона й цього уникла. Уник цього і мій дідо Василь, якого тричі забирали до Німеччини, а він якось умудрявся втікати і за якийсь час знову з’являвся порозі хати на щастя молодої дружини. Нарешті совіти у 1944 році мобілізували його до Червоної армії на війну. Коли дідо по війні подався на шахтарські заробітки до Кривого Рогу, то вона ніяк не могла зважитися залишити свою хату і літню маму. Наїжджала до чоловіка, але жити у місті не хотіла. Місто її таки наздожене, коли в останні роки свого життя доведеться їй мешкати в квартирі з моєю мамою, утративши повністю пам'ять. 22 травня 2010 року завершиться її земний шлях. Поховають її побіч чоловіка на сільському цвинтарі, де спочивають усі наші родичі та кревні. Чи вона кохалася в поезії? Важко сказати. Знала безліч пісень, мала непоганий голос. Інколи з дідом могли, сидячи одне побіля одного на бамбетлі, проспівати цілий вечір. От і вся її поезія. Більше, звісно, було у її житті переживань, розлук, сліз, втрат. Для мене стане хмаркою в нью-йоркському вірші, написанім на її смерть. Так далеко вона ніколи не подорожувала, а тепер-от змогла.
В іншому кінці Речі Посполитої, ближче її західних кордонів, того ж таки 1923 року народжується Віслава Шимборська у родині управителя маєтків графа Замойського. Коли Віслава досягає підліткового віку, помирає її батько. З 1929-го вона з мамою і сестрою мешкають у Кракові. Навчається в гімназії сестер урсулянок, вступає до університету, але війна... Німці окуповують Краків. Під час війни, як пишуть біографи, працювала на залізниці, аби уникнути вивезення на працю до Німеччини. До Шимборської у певної частини польського суспільства існує кілька слушних претензій. По-перше, деякі вірші до 1953 року були про партію і Сталіна, по-друге – її членство в ПОРП аж до 1966 р. Натомість якщо йтиметься про моральних авторитетів того часу, то завжди покличуться на імена Чеслава Мілоша чи Збіґнєва Герберта. Звісно, всього цього «комуністичного» загравання з біографії Шимборської не витерти. В дев’ятдесяті поетка відповідала на ці закиди так, що тоді вона так думала, бо жила в такому суспільстві. Зрештою, комуністичні ідеї протягом двадцятого століття після жовтневого перевороту в Петрограді набули широкого розголосу й симпатиків. Кому ж не подобалися гасла про рівність, братерство і справедливість? Навіть в Америці комуністичний і соціалістичний рухи у перших двох декадах двадцятого століття набули такого розмаху, що це ставало політичною загрозою для цілого суспільства. Що має чинити поет у тоталітарному суспільстві? Писати прославляючі оди? Замовкнути і писати в шухляду? Зрозуміти правила гри з владою і спромогтися віднайти золоту середину? Звісно, що це особистий вибір кожного. Тоталітарна ідеологія не вибачає ніяких відхилень, чи то вона комуністична, чи фашистська, чи нацистська. У таких суспільствах становище митця нагадуватиме корову на льоду: один невірний крок – і ти лежиш розпластаним на слизькій поверхні. Якісь мотиви особистого характеру не могли не вплинути на її початковий вибір. В молодому віці, коли вся пропагандистська машина трубить про велич вождя – як же йому не поклонитися? Це тепер, після виявлення злочинів супроти людства, ми всі розуміємо, що таке тоталітаризм, а тоді навіть французькі інтелектуали та митці були комуністами. Звісно, в демократичному суспільстві – скажімо, у Франції – бути комуністом, можливо, для Пікассо було й хіпово. А жити в тоталітаризмі – це особливе виживання. Краків, без сумніву, впливав і вплинув на поетичний розвиток Шимборської. Вплинув також її партнер Корнель Філіповіч, родом з Тернополя. Зрештою, її краківське життя не відзначалося великими зовнішніми подіями – не так часто подорожувала, хіба з Корнелем на озера та ріки, але й цього не надто любила. Багато палила, майже до кінця життя, не відзначалася релігійністю в тому сенсі, яку ми звикли бачити в середньостатистичного поляка. Очевидно, що переродження Шимборської як поетки відбулося непросто. Від віршів про фабричні труби і партію до простої іронічної оповіді зі спалахами метафор і афористичними вкрапленнями – процес, гадаю, важкий. Непросто усвідомити і визнати, принаймні для себе, хиби молодості. А ще важче переродитися, внутрішньо переписати свою періодичну таблицю цінностей. Розкіш, котра дається небагатьом. Прийшов мені на думку з цього приводу останній фільм Анджея Вайди «Powidoki», в якому розповідається життєву драму митця Владислава Стшемінського. Скажу щиро, що це не найкращий фільм Вайди, але для нашої розмови він вельми пасує. Вайда разом зі сценаристами хотів розібратися з тоталітаризмом у Польщі. Дія відбувається в часи сталінізму. Дилема митця і влади не нова і така давня, що сюди допасують приклади Овідія і Данте, якщо почнемо відлік від давнини. Стшемінський – чільний аванґардист, що не вписується у нові часи, які вимагають від митця служіння певній ідеології і не сприймають жодного індивідуалізму, жодної позиції з власним «я». Коли його запитують: «То ви по якій стороні, пане Стшемінський?» – він відповідає: «По своїй». Так, за право вибору треба платити. Чи кожен на це здатен? Мабуть, що ні. У 1996 році, коли я прибув до Кракова, то поселився Collegium Paderevianum, що на розі алеї Міцкевича і вулиці Крупнічої. Крупніча була нашою спільною з Шимборською вулицею. Щоправда, я не знав, що під числом 22 у будинку мешкають краківські літератори. Ходив повз той будинок, не здогадуючись. Пам’ятаю великий банер, що провисав над алеєю Міцкевича, присвячений виставці книг Шимборської. На цій виставці з-поміж нечисленних її видань була видана у 1970-х збірка в перекладі білоруською. Запало це в пам’яті. До української черга дійде тільки після нобелівки, за вийнятком окремих віршів у перекладі, здається, Григорія Кочура.
Найголовніше питання, яке я собі хочу поставити з приводу цих двох жінок-ровесниць – а чим власне для них була поезія? Часом, в якому їм призначено було жити – з війною, облудною ідеологією, особистими драмами? Способом розпізнавання цього світу? Та що я таке кажу! Для Шимборської – вочевидь, що так, але для Анни Погрібної – таємницею за сімома замками. Для Шимборської – ще, мабуть, і ремеслом, способом думання і життєвим стилем, розкішшю спілкування, владарюванням над словами. Та усім, якщо продовжувати цей синонімічний ряд. А що для Анни Погрібної, моєї бабці? Ранішнім вставанням і поранням біля кухні. Думанням, чим нагодувати курей, наливанням молока в пластикову накривку котам – своєму і приблудному, розпалюванням печі, приготуванням собі сніданку, ходінням по воду з путнев штирнацєтков. Потім – до склепу по хліб. Потім знову годуванням курей, пранням. Інколи вимітанням сажі з кафльової груби гусячим пером, спеціально прихованим для такої справи. Викиданням сажі на город. Потім ходінням до ями – так називали у нас пивницю – по бараболю, щоби переконатися, чи не кільчиться, а заодно перевірити бочку з квашеною капустою й поправити на ній камінь, що придавлював дерев’яну накривку.
Пригадую, як у 1998 році я привіз свою щойно видану книжку «Лютневі елегії та інші вірші».
«А що це?» – запиталася бабця, шукаючи окуляри.
«Моя книжка віршів»
«Йой, дитино, ти тілько маєш на голові, а тобі ще тих віршів траба?»
Може, й мала рацію її ровесниця, зронивши:
«Дехто любить поезію, дехто – але не всі».
18.02.2023