20 пачок цитрамону

Я запам’ятав цього малого. Школярик, клас четвертий, не старше. Точніше, не його самого – його погляд. Не знаю, чого в ньому було більше: нерозуміння, здивування, відчаю, втоми?

Я в черзі позаду нього стояв. Він обернувся, не знаючи, що робити з цим своїм листком паперу, з якого старанно читав, якось склав докупи…. Тільки потім пішов.

– Скажіть, будь ласка, у вас є валідол, корвалол, корвалмент, валер’янка?

– Немає.

– Валокордин, нітросорбіт, предуктал.

– Немає.

– Цитрамон, аспірин, панадол?

– Немає.

– Парацетамол.

– Немає.

Знайома аптекарка (за декілька місяців я їм всім встиг намозолити очі, стати пізнаваним і, звичайно ж, вітатись на вулиці), ніби виправдовуючись – переді мною чи перед усією аудиторією, всі ж добре чули, – пояснила:

– Люди брали по 20 пачок цитрамону.

Могла не говорити. Початок війни я проспав, і коли зранку 24-го вийшов на вулицю, то відразу і не зрозумів, до чого ці довжелезні колони людей, зсередини і аж дворами – в аптеку, хлібний магазин, банкомати. В мене алергія на такі явища з самого дитинства. Бо коли ти пів дня стоїш за дурною сметаною, батьки послали, а потім в бідоні, з якої продавець наливає вам у слоїк, її не стає, і тобі нічого не залишається, як іти додому з порожніми руками, голодним і злим як пес, це трохи впливає на твою поведінку, на психіку. Магазин «Молочний» був один на все місто. Так само, як «Універмаг», «Овочі», «М'ясо» і «Комісійні товари». Через те на таку істерію у вигляді стихійного тлуму і черг, некерованих натовпів агресивних людей я реагую доволі просто – прийду через день, через два, через три, але стояти не буду. Якщо можливо, звичайно, обійтись, якщо можна терпіти.

Це був третій день війни. Я купив свої ліки по червоному рецепту, народу трохи було, але в межах приміщення всі якось помістились. Чи пішов цей хлопчина в наступну аптеку (їх тепер справді багато – тьма, якщо чесно, більше тільки салонів краси і м’ясних магазинів, хоча живої корови ніхто років десять не бачив), не знаю. Коли я вийшов з покупками на вулицю, його вже не було. Можливо, він вернувся додому. В мене не було того, чого потребувала його мама або хтось старший з родини, в кого почало здавати здоров’я, а коротко – серце, і тому на закупи, на пошук ліків відправився він, ще зовсім дитина. Йому потрібні були конкретні пігулки, цільова допомога, а не добрі слова. Біля хлібного товар був, також стало менше народу, і це вже якось вселяло надію. Всі працюють, печуть, везуть, продають, ми купуємо.

Чорнота війни – як чорна церата, якою завісили пляшки в алкогольному відділі, як чорні баки з сміттям, біля яких поставили хліб у прозорих пакетах (бо не з’їли, забагато набрали, й він зацвів усіма барвами райдуги, а так може пси, може голуби, щурі: ті то напевно зжеруть), як чорнота у душах всіх тих, кому завше мало, кому завше винні вони: бо світло не дали, не сказали, не попередили, не пустили за кордон….

Коли дивишся фільми про війну, особливо ті, де є початок війни, і його показано як головну тему, буквально перший день, наприклад, польський «Jutro idziemy do kina» (про радянські, коли був шкільний випускний 22 червня, а на ранок «Киев бомбили и нам объявили, что началася война», можна і не згадувати) – там завжди є місце справжнім сильним емоціям, сильним переживанням, трагедії, горю, втратам, смерті й героїзму і майже ніколи таким «пафосним» речам, як побут мільйонів простих громадян. Цього повно в документальній прозі, мемуарах і спогадах, менше в художній літературі. Перший день, перші дні, невідомість, паніка, хаос і страх. Нічого нового, скоріше інстинкти, ніж щось, що нагадує розумну раціональну поведінку дорослих людей. Згадайте, це було не так давно, кадри «ковідної епопеї» у ситій Австралії, Штатах, Європі, коли люди виносили з супермаркетів тонни паперу до туалету, мила, прального порошку й алкоголю.

Як відомо, все в житті вже було і все може бути, просто деколи буває запізно.