Дуже примітивна діточа онтологія

На одинадцяті уродини тато подарував мені годинник. Якийсь свій старий, але з новим шкіряним ремінцем, помаранчевим ззовні і білим з того боку, що до тіла. Тато хотів кожним подарунком розвивати у дітях якусь здатність чи властивість. Цього разу планував навчити відчувати час, опираючись спочатку на хронометр. Великою перевагою цього годинника були дві чудесні штучки. На циферблаті була секундна стрілка в окремому віконечку, тобто секундомір, за яким можна було втямити, що може відбутися за хвилину або пів, або п'ять секунд. Крім того він мав позначки з чогось фосфорного, тож магічно жеврів у пітьмі. Я носив його не більше року, бо за той час зумів приблизно орієнтуватися в часі самостійно, а ще у ті роки було цілком нормальним, коли діти питали у перехожих, котра тепер година.

 

 

Так склалося, що саме впродовж того року мене вперше і глибоко зацікавило не питання тривання і вимірювання часу, а квестія щастя. Серйозна підліткова криза. До того ж проявився потяг до лапідарності формулювання. Мене не цікавили різноманітні описи щасливості, мріяв знайти бездоганно універсальну й ефективну формулу-тріаду. Скажімо, рух-любов-природа. Або напруження-розслаблення-ритм. Ці тріади – а вони уточнювалися мало не щотижня – я записував найдрібнішим, майже вальзерівським, шрифтом на найсекретнішому нотатнику. На внутрішній стороні годинникового пасочка. Пам'ятаю, що в останній тріаді, на якій закінчилося місце для письма, були фрукти.

 

Через кілька років я з подивом відчитав ці записи і потребував досить зусиль, щоби пригадати собі, яке ж щастя тії фрукти означають. Звичайно, що насолоду і цікавість. Але цього було би замало, щоби потрапити у формулу. Врешті здогадався, що йшлося передовсім про виявлення сутностей. Про відчитування того, чим щось або хтось є.

 

Якщо якийсь фрукт старається бути таким, який він є, то найкраще, що я можу для нього зробити, це запізнати його старання, прийнявши їх у формі виявлення його сутності, його особливості, його унікальності. Відреагувати на усе його буття. Стати середовищем, в якому його квінтесенція може розгорнутися, щоби лишити після себе силове поле перемішування стихій і елементів.

 

Згодом я вже довідався про харчові ланцюги, про донорно-акцепторні зв'язки як базову обставину найтоншої Божої творчості. Тепер уже знаю про те, що вся фігня починається тоді, коли порушена рівновага того, що береш, і того, що даєш. Коли труби наповнення і зливу у безконечній множині сполучених посудин збиваються із оптимальної пропускної здатності.

 

Колись предавно мені видалося недостатнім попросту роздобувати і поглинати фрукти. Тому придумав для себе додаткову місію служити свідомим поширювачем насіння, яке у кожному фрукті вмонтоване. Творити співбуття у формі і процесі антропохорії.

 

З кожного плоду я вибирав хоча би кілька мікрокісточок (найліпше було з черешнями, вишнями і сливками, там нема що багато цереґелитися) і робив усе для того, щоби вони потрапили не на каміння і асфальт, а хоч у яку маленьку шпарку з ґрунтом. І усі здобуті власноруч фрукти відносив якнайдальше від того дерева чи куща, де вони виплодилися, щоби дати шанси розширенню ареалу. Страшенно радів, коли бачив проростки у місцях, куди запускав кісточки.

 

Всі ці химерні побудови мало не заслонили собою просту і суттєву річ. Що фрукти у будь-якому випадку є щастям. Незважаючи на те, що ще потрапить з ними у формулу-тріаду. Якщо, звичайно, уділити їм достатньо свідомого часу.

 

 

02.02.2023