Аґрафка

Щороку навесні я закохувався. Кохання тривало не довго, лише до шкільних канікул. Бо яке кохання на канікулах? Річка, ягоди, риби, ліси, забави в індіянців. Восени, поки роззирнешся за об'єктом великого і неспопелимого кохання – вже зима. А там знову канікули, свята, санки, сніжки, лижі. Ну, а навесні, коли все цвіте і підбиває на гріх, кохання вибухає з новою силою.

Об'єктами мого кохання завше чомусь були двієчниці. Ну, так вже випадало, що саме двієчниці й були найвродливішими, найстрункішими, гордими і неприступними. А мені подобалися неприступні. Хоча й важко з ними було порозумітися. Бо були ще й підступними. Могли призначити здибанку відразу обом таким балванам, як я, і то в тому самому місці, а потім вдавати, що то якесь непорозуміння.

Двієчник Ігорко знав про жінок усе. Навіть певні фізіологічні таємниці, про які я вислуховував з розкритим писком і затріпіцьканим серцем.

То був такий хлопуньо, яких ніколи не бракувало в жодній клясі. Здоровило, двічі другорічник, вмів плюнути на п'ять метрів, сидів на останній лаві і дер лаха з учителів. А вони казилися, коли викликали його до дошки, бо він вставав так поволі, гейби двигав на собі всі болячки світу, далі плентався, не поспішаючи, спокійно вислуховував запитання вчителя і культурно відповідав:

 – Нє, я того не знаю. Можна я сяду?

 – Двоя! – волав учитель фізики Ґєньо і додавав, заки Ігорко неквапно повертався на свою гальорку: – Будеш у десятій клясі, як мені туткаво, – показував на долоню, – волосся виростит!

Йо, він мені теж то казав, бо в точних науках я був викінченим бевзем.

– Як бачиш, що Наталя капризує, – повчав Ігорко, – кидай того ровера і не звертай на неї уваги, а копнися до другої. І щоб не була така гарна, як вона. Наприклад, до Гальки. Тоді вона образиться. А потім почне про тебе думати, яка ти свиня. А коли так подумає, то вже не заспокоїться. То буде її мучити, дзюґати, штрикати, аж врешті здасться.

Галька була дебелою дівчининою і вщент руйнувала святе правило, що двієчниця конче має бути красунею. Галька була не просто двієчницею, а ще другорічкою. Ну, що ж, винятки мусять бути з кожного правила. Галька була винятком. Вродливою не була. Ходила на своїх довгих ногах, як чапля, навіть трохи горбилася, бо була серед нас найвища, носила окуляри і об'ємні циці.

А в ту прадавню тоталітарну епоху, абисьте знали, ми в школі залюбки з дівчатами затискалися і навіть мацалися. Тепер би за таке розіп'яли. Тепер би за таке вигнали зі школи. А тоді нє. Отак затискаєш однокласницю десь у шатні за повішеними плащами, щоб не було видно, і мацаєш. А вона вдає, що борониться, а тимчасом нє-нє, а й тебе мацне. Цілуватися ми ще не вміли, тому лише тицькалися вустами похапцем. Були такі дівчата, що цілком успішно боронилися, і тоді два переплетених тіла борюкалися підлогою, а весь клас з зачудуванням стежив за цим змаганням.

І ніхто ні на кого не ображався. Ну, ляскали нас дівчата часом по писку, кусали нам пальці, хапали так за калитку, що аж з очей іскри сипали, але ж то були такі гарні дівчата, від яких і копняк в дупу сприймався як комплімент.

Та було, що затискалися, не ховаючись. Бо пристрасна кров бушувала так, що не раз хлопці в останніх партах займалися солодійством. Просто серед уроку. Дівчата хіхкали, але прикладу з них не брали.

Ну, отже я в перерві підсідаю до Гальки, обнімаю її, а вона дивиться на мене як на вар'ята, бо давно вже її ніхто не затискав, і коли починаю розщіпати на її блюзці один за одним ґудзики, вона з несподіванки, а може від неймовірного щастя, роззявляє рота і жадібно ковтає повітря, як риба на березі. Ігорко в цей час звертає Наталі увагу на нашу миловидну пару, аби не дай Боже не пропустила. Вона критично оцінює цю дивну сцену і пирхає:

 – Яке свинство! – а потім відвертається.

Ну все. Справу зроблено, поки Галька не оговталася, я смикаю від неї, а вслід мені летить:

 – Я вчительці розкажу!

Вона швидко защіпається і виходить, вдаючи, що йде жалітися класній керівничці.

Нічого вона нікому не сказала, але після того стала на мене якось так дивно позирати. А одного дня підстерегла, коли нікого не було, приперла до стіни і засмоктала так, що я ледь не втратив свідомість. Коли відлипла, сказала:

 – В шостій я тебе чекаю в парку біля озера.

Аж такого закруту подій я не чекав. Хоча не скажу, що той перший в моєму житті справжній поцілунок був неприємним. Я навіть якось поглянув на Гальку іншими очима і побачив, що є в ній певні приваби. У неї була гарна фігура, рівні ноги, а пулькаті очі – не такі вже й пулькаті, коли вона зняла окуляри, щоб мене поцілувати. Та ще й які жагучі вуста, як півонії!

Може, вона й не виняток? Може, вона якраз найправильніше правило?

Решта дня минула в тяжких роздумах: йти чи не йти до парку. Моя сексуальність ще була доволі несмілива щодо чогось більшого за поцілунки. Тож ті роздуми крутилися біля однієї настирливої думки: а що мені там з нею робити?

Але зате Ігорко знав, що робити. Він показав мені аґрафку, пришпилену до трусів, і пояснив, що це на випадок, якби він з дівчиною скліщився.

 – І що тоді? – питав я з острахом.

 – Тоді треба несподівано вколоти її в дупцю. Це змусить м'язи розслабитися.

Що воно таке скліщення, я вже знав, бо не раз песики на вулиці потрапляли в таку делікатну ситуацію і скавуліли, що жах, а добродушні господині, які дуже співчували бідним тваринкам, вибігали з чайниками окропу і миттю їх розкліщували. Не знали вони того ліпшого способу.

Ігорко також посвятив мене в деталі справжнього мацання. Пояснив, що спочатку треба гладити груди, потім «ляжки», ну, а тоді живіт і все решта. Оте «решта» малося гладити одним пальцем – середульшим. Він подивився на мій палець і покрутив головою.

– Таким пальцем будеш хіба в носі колупатися. Зріж пазурі.

– Зовсім?

– Зовсім.

Але я любив свої пазурі. Ними можна було шкробати голову, зручно піднімати якусь копійку на дорозі, здирати живицю з вишень, виколупувати горіхи... А як же без них длубати з колін струпи засохлої крові? Та Господи – є безліч чудових застосувань для пазурів.

– Нашо? Та ж мені треба лише один палець, – здивувався я.

– Дурний! То для початку один, а далі... хе-хе... лише почни! На обох руках зітни.

– На обох! – вжахнувся я.

– Ну, ти ж не знаєш, з якого боку коло неї сядеш.

Я зрізав пазурі, але на цьому мої вагання не завершилися. Я думав. Думати сидячи важко, тому я пішов у садок і гуляв там, напружуючи всі свої розумові здібності і фантазію: варто чи не варто здибатися з Галькою?

Мене охоплював страх. Бо Ігорко на тім не завершив, а розповів, що треба далі робити. Як в умовах парку зайнятися цюпцянням. Слова секс ми не знали. Отже, треба забрести в найгустішу і найтемнішу частину парку, а там Галька зіпреться на дерево, а я... ну, відомо.

– Тільки вважай, – застеріг, – не затраскай її. Нащо тобі так рано діти?

О Господи! Ще один пострах на мою голову: діти! А отже можуть і діти з'явитися. Нє, я знав, як діти робляться, але не знав, що вже за першим разом. Але не так діти мене лякали, як те скліщення. Я детально розпитав, куди саме шпіґати аґрафкою, як глибоко її запхати. І з'ясувалося, що мало шпіґнути – треба в той самий момент, в ту саму секунду різко висмикнутися назад. Ого! Ану ж мені не вдасться?

– А чо так різко? – питав я. – Щоб не заробити по писку?

– Ну, по писку ти так і так заробиш, але вона може знову несамохіть стиснути м'язи.

Погодьтеся: тут було над чим роздумувати. Я тинявся по садку, розважаючи на всі боки те, що мене чекало. Чи вартує воно того? А що, як діти? А що, як скліщимося? А що, як міліція?

Вечір невмолимо наближався, а я все ще мозолив собі голову, зацікавлено позирав на середній палець, бринькав ним так, як показував Ігорко, і врешті зважуюсь: іду.

Знайшов аґрафку і тільки хотів припняти її собі до майток, як згадав, що колись мені скалка зайшла під ніготь і я такою аґрафкою виколупував її аж до крові, а кінчик аґрафки зламався і застряг. То потім тато мені зубними щипчиками той кінчик видобував.

І тут нахлинула на мене новий страх: а що, як вона здригнеться, а та аґрафка зламається і застрягне? Що ж мені – до тата її вести? Чи прихопити з собою ще й щипчики? Але як буде темно, то що я побачу? Вести її до ліхтаря? А там люди гуляють.

Новий клопіт. І знову я в тяжких роздумах. Врешті вибила шоста. Я так нікуди й не пішов.

Наступного дня я побачив, як Галька до мене грайливо скалить око. Не ображається? Ігорко теж якось підозріло усміхався. А потім розповів, що вирішив мене, як справжній друг, підстрахувати, на атасі постояти, але що я не прийшов, то він повів Гальку в темне відлюдне місце, і там вони зробили, що хотіли, і не скліщилися, і дітей не змайстрували.

Таким чином у дев'ятому класі я так і не позбувся цноти. Однак улітку, коли з компанією поїхали до лісу і спали в наметах, аґрафка чемно стирчала зі спальника, чекаючи свого часу, Наталя спритно сама все покерувала, хоч і була при цноті, але дівчата завше від нас щось більше знали.