Громадянське самоусвідомлення

«Гуртування довкола прапора»

Стаття друга 

Кардинальні ідентичнісні зміни, що відбулися в Україні після 2014-го та, особливо, після лютого 2022 року внаслідок російської агресії не повинні заступати, однак, від уваги дослідників тих змін, що поволі відбувалися у суспільстві від перших років незалежності – настільки поволі, що часто лишалися непомітними, тим більше, що й відбувалися зазвичай не внаслідок якихось державних політик, а просто тому, що кожна держава виконує, volens-nolens, певні націоналізаційні функції, і незалежна Україна, попри всю свою дисфункціональність, не стала тут винятком.

Механізми цієї націоналізації дуже добре показав у своїй класичній праці «Банальний націоналізм» Майкл Біліґ. Він звернув увагу на те, що нації не просто існують у сучасному світі як певна статична даність. Вони повсякчас репродукують себе – дискурсивно знакують свою ідентичність, «мікроскопічними засобами нагадують своїм громадянам про їхнє національне місце у світі народів», відтворюють у їхній свідомості «цілий комплекс переконань, засад, звичаїв, уявлень і практик», причому роблять це «банально прозаїчним чином, бо ж світ народів є повсякденним світом, знайомим обширом теперішнього часу». «Це нагадування, – пише Біліґ, – настільки знайоме, настільки постійне й рутинне, що ніхто не сприймає його усвідомлено як нагадування. Метонімічний образ банального націоналізму – це не прапор, яким вимахують завзято й абсолютно свідомо, а прапор, що висить собі на громадській будівлі, майже не впадаючи в очі».

Національна ідентичність, за Біліґом, постійно знакується (is flagging) отакими повсякденними непомітними прапорцями. Ми користуємось документами, виданими державою «Україна», дивимося новини про події в «нашій» країні на «українському» телебаченні, вболіваємо за «наших» спортсменів, радіємо міжнародним успіхам «наших» митців, висловлюємо невдоволення «нашими» політиками, вивчаємо історію України на відміну від світової й українську мову на відміну від зарубіжної, ми їдемо «за кордон» і повертаємося «додому», розповідаємо анекдоти про «наше» пиво і співаємо іноді «народних» пісень (зрозуміло, яких). Війна істотно загострила це почуття «нашості» й «українськості», але й за мирних обставин повсякденне рутинне вживання цих категорій, повсякчасне перебування людини у специфічно знакованому дискурсивному просторі має підсвідомий націоналізаційний ефект: людина ототожнює себе з цим простором і цим знакуванням, оперує в його категоріях, відтак Україна на наших ментальних мапах посідає незрівнянно більше місця, ніж на мапах географічних.

Постколоніальні держави, однак, мають поважну проблему з повсякденною націоналізацією своїх громадян, тому що старі метрополії досить часто зберігають у їхньому просторі свій дискурсивний вплив. У російсько-українському випадку цей вплив є однозначно де-націоналізаційним. «Банальний імперіалізм» працює так само на повсякденному, підсвідомому, позірно без-ідеологічному рівні, як і «банальний націоналізм». Він не вдається до відвертої пропаганди, а лише підтримує звичний для постсовєтських громадян дискурс «нашості» у широкому значенні, де все совєтське чи імперсько-російське апріорі є «вітчизняним»: російські спортсмени чи поп-зірки заслуговують підтримки на олімпіадах і євробаченнях, бо вони теж – «наші»; російські імперські пам’ятники й топоніми заслуговують збереження в українському просторі як частина «нашої» історії; Казахстан – а не Польща – виявляється для українців «ближнім зарубіжжям» у цій перверсивній системі координат.

Цей дискурс тим небезпечніший, що не заперечує української ідентичності, а лише розчиняє її в загальноімперській «нашості», регіоналізує, зводить до місцевого різновиду того, що в домінантному імперському дискурсі артикулюється як «один народ». Про генеалогію та різні інтерпретації цієї формули мені вже не раз доводилося писати, тож зазначу лише, що вона не є винаходом ані Путіна та його ідеологів, ані імперських українофобів ХІХ ст., творчу спадщину яких вони тепер розвивають. Уявлення про «один» двоєдиний і, звісно, православний славено-руський народ було сформоване на межі XVII–XVIII ст. українськими інтелектуалами-кліриками на службі в Петра Першого і широко проникло в масову свідомість не лише росіян, а й українців – головно завдяки своєму квазірелігійному характеру, значно зрозумілішому і прийнятнішому для домодерної свідомості, ніж концептуально складна й абстрактна ідея громадянської нації.

Це уявлення, за непрямими даними, до 2014 року поділяла тою чи тою мірою приблизно половина українців. І навіть на сьомому році війни 41% опитаних, за даними соціологічної групи «Рейтинґ», погодилися зі щойно опублікованою в той час тезою Путіна, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору» (55% із цією тезою не погодилися, 4% не відповіли). Отриманий результат глибоко обурив патріотичну громадськість, яка звинуватила соціологів у підігруванні путінській пропаганді. Фахівці натомість звернули увагу на певну методологічну ваду опитування, яке некритично відтворювало каламутну, сутнісно маніпулятивну путінську формулу «один народ», не намагаючись з’ясувати, що ж, власне, мається на увазі.

Саме з цією метою Центр Разумкова буквально через тиждень провів власне дослідження, де запитання було максимально конкретизоване: «Нещодавно президент Росії Володимир Путін опублікував статтю "Про історичну єдність росіян та українців", в якій, зокрема, написав, що жодної історичної основи для уявлень про окремий від російського український народ не було і не могло бути, а виокремлення українців і білорусів як окремих народів було результатом радянської національної політики. Чи згодні Ви з цим твердженням?» За такої постановки питання із Путіним погодилося лише 12% опитаних, не погодилося 70%. Для більшої певності Центр Разумкова сформулював ще й друге «антипутінське» запитання: «У згаданій статті Володимир Путін також написав, що територія сучасної України значною мірою створювалася за рахунок територій історичної Росії, внаслідок чого Росія фактично була пограбована. Чи згодні Ви з цим твердженням?» Тут українці були ще одностайніші: з Путіним погодилося лише 7%, не погодилося – 76%.

Схоже, що саме політичний аспект провокативної формули «один народ», який найбільше подобається Путіну та його ідеологам, в українців жодного ентузіазму не викликає. Натомість культурно-історичний аспект сприймається відносно спокійно – що, власне, й підтвердило контроверсійне опитування групи «Рейтинґ». Сорок відсотків опитаних, які звично кивнули «так» на знайому клішовану формулу, аж ніяк не висловили бажання політично єднатися з росіянами, як би того хотілося Путіну, а лише визнали певну спільну культурно-історичну (як їм видається) спадщину, у рамках якої (і лише в них) вони готові визнати себе з росіянами «одним» («православно-східнослов’янським», проте аж ніяк не російським) народом.

Сьогодні ця проблема може видатись неактуальною, оскільки росіяни своєю агресією і брутальним терором відбили в будь-кого бажання бути з ними «одним народом» хоч би в якому аспекті. У березні 2022-го з тезою, що «росіяни та українці – це один народ» погоджувалося лише 21% опитаних (77% не погоджувалося – на 22% більше, ніж перед війною), а ще за місяць, у квітні 2022, цю тезу відкидали вже майже всі респонденти (91%), хоча 8% усе ще погоджувалися – головно за рахунок Східного регіону (23%) та людей віку 50+ (13%).

Позитивне ставлення до Росії (яке до 2014 р. сягало 90%, а негативне скромно коливалося довкола 10%) після анексії Криму й інвазії на Донбасі впало до 30% і стабілізувалося на рівні 40%, щоб нарешті у 2022 р. зайняти належний йому рівень – близько 2%. Негативне ставлення тим часом сягнуло 92%, причому навіть на буцімто «проросійському» сході (85 vs. 4%) воно не надто відрізнялося від ставлення до Росії на «націоналістичному» заході (93 vs. 1%). Вперше за всю історію незалежності абсолютна більшість українців (79%) погодилася з необхідністю жорстких закритих кордонів із Росією, а прихильників дружніх відкритих кордонів залишилося 11%. Причому, знову ж таки, «проросійський» схід не надто відрізняється в цьому питанні (70 vs. 17%) від «націоналістичного» заходу (86 vs. 7%). Ще в грудні 2021, за два місяці до російського вторгнення, більшість воліла жити й далі «безвізовими» ілюзіями: лише 44% наполягали на закритті кордонів, натомість 49% інфантильно підтримували «відкритий» режим –максимально сприятливий, як невдовзі з’ясувалося, для російських шпигунів і диверсантів.

Російська агресія завдала непоправних репутаційних втрат російській Церкві (чи, як вона себе називає, Українській православній церкві Московського патріархату), попри її намагання дистанціюватися від путінської політики (УПЦ засудила російське вторгнення і прибрала зі свого статуту згадки про залежність від РПЦ). У квітні 2022 року 51% опитаних українців підтримував заборону УПЦ (МП), ще 21% підтримував обмеження її діяльності в Україні. Про свою приналежність до УПЦ у липні 2022 заявило лише 4% опитаних (супроти 18% роком раніше), тимчасом як до ПЦУ зголосилося 54% (роком раніше було 42%). Це, звісно, політичні декларації респондентів, які не конче збігаються з їхніми релігійними практиками й дієвою участю у житті відповідних парафій, але сама динаміка досить показова, причому вона однаково помітна і на заході (де до ПЦУ зголосилося 50%, до УПЦ – 3%), і на сході (42% супроти 6%); як серед україномовних українців (58 vs. 3%), так і серед російськомовних росіян (35 vs. 13 %). У грудні за повну заборону УПЦ (МП) висловилося 54% опитаних і ще 24% – за обмеження її діяльності в Україні. Цей показник корелює з результатом серпневих опитувань Фонду «Демократичні ініціативи». Там запитання стосувалося діяльності УПЦ (МП): чи вона, на думку респондента, сприяє російській агресії, чи навпаки. 52% опитаних ствердили, що сприяє, 11% – що ні.

Схоже, подібного удару російська агресія завдала й по досить міцних, як здавалося донедавна, позиціях російської мови й культури в Україні. У березні 2022-го лише 20% опитаних назвали російську мову рідною (супроти 42% у 2012 р. і 32% у 2014), причому третина побутових російськомовців і дві третини білінґвів заявили про намір перейти у найближчому майбутньому виключно на українську.¹ Цей перехід можна спостерігати наочно на переважно російськомовних донедавна вулицях Києва та інших міст центральної України, проте оцінити його статистично поки що складно. Червневе-2022 опитування повідомляло, що з-поміж побутових моноліґвів (51% україномовців, 16% російськомовців) засадничо перейшли останнім часом на «іншу» мову (найправдоподібніше українську) 3%. За межами саме цього запитання залишилася проте велика (32%) група побутових білінґвів – хоча саме в цьому середовищі перехід до виключної україномовності з ідеологічних мотивів виглядає найбільш вірогідним і технічно найлегшим.

З іншого боку, слід мати на увазі, що реальні мовні практики, як і релігійні, далеко не завжди збігаються з заявленими: респонденти в таких ситуаціях досить часто задекларовують бажану ситуацію/практику, а не дійсну. Цей вірогідний «ефект соціальної бажаності» слушно відзначив Володимир Кулик, коментуючи стрімке зростання україномовців – від 49% у 2017-му до 58% у 2022-му, і відповідно зменшення громадян, які спілкуються виключно або переважно російською, – від 26% до 15%.

Втім, сама по собі декларація теж має істотне – символічне – значення, бо ж виказує певні нормативні настанови й орієнтації респондентів. Зокрема вельми показовою є підтримка статусу української мови як єдиної державної, що істотно перевищує кількість громадян (50%), які повсякденно послуговуються лише українською. Ця підтримка різко зросла від 65% (у вересні 2021-го) до 85% (у березні 2022), натомість пропозиція надати російській мові статус другої державної чи принаймні офіційної в окремих регіонах втратила популярність від 24% до 15%. Грудневе опитування, за даними Кулика, дало подібні цифри (80 vs. 15%), але там запитання формулювалося вже не в законодавчих категоріях, а в суто прогностичних: чи українська мова має бути «основною в усіх сферах спілкування», а чи має й надалі зберегтися двомовність.

Варто зазначити, що делегітимізація російської мови на офіційному, інституційному рівні (аж до виключення зі шкільних програм) як мови країни-агресора парадоксальним чином поєдналася з її легітимізацією на приватному, особистому рівні – як мови багатьох патріотів, що захищають Україну зі зброєю в руках. Ця настанова відбилася і в загальному зростанні прихильного ставлення до російськомовних українців – від 37% у 2021 р. до 57% у 2022 (негативне лишилося на рівні 8–12%). На етнічних росіян в Україні ця тенденція, однак, не поширилась: неприхильне ставлення до них зросло від 12 до 27%, а прихильне відповідно зменшилося з 41 до 30%, – імовірно, внаслідок перенесення зокрема й на них колективної відповідальності за російську агресію. Відчуття психологічного дискомфорту в такій ситуації, певно, ще більше прискорить процес етнічної реідентифікації росіян в Україні. За квітневим опитуванням, до цієї етнічної групи себе зарахували лише 5% респондентів; у грудневому їх було лише 2% (і ще 1% пов’язував себе одночасно з обома національностями).

Ситуація з російською культурою виявилася дещо простішою, оскільки практично вся вона, на всіх рівнях і в усіх жанрах, потрапила під процедуру антиколоніального «скасування» – усунення (принаймні на час війни) російських творів із театрально-концертних репертуарів, російських книжок – із масових бібліотек і книгарень, російських фільмів – із телебачення й кінозалів. У квітні 2022 заборону музичної продукції з Росії на радіо й телебаченні підтримали 62% опитаних (заперечили 15%), демонтаж пов’язаних із Росією пам’ятників підтримав 71% (vs. 12%), перейменування вулиць, що містять російські назви, підтримали 73% (vs. 9%), і навіть пропозицію вилучити зі шкільної програми твори російської літератури (на яких виростала більшість респондентів) підтримала відносна більшість респондентів – 35% vs. 30%. За пів року війни частка глядачів російських серіалів зменшилася з 48% до 14% (з них лише два відсотки споживають цей контент регулярно); водночас частка слухачів російської музики впала з 65% до 25% (лише 6% слухають її регулярно).

Важливо, що процес культурної дерусифікації поширився і на міжнародній арені, де «скасування» певних російських творів доповнилося також бойкотом російських авторів та ревізією російськоцентричного канону західної гуманістики. А головне – нарешті вдалося звернути належну увагу на імперський, мілітаристський, ксенофобський характер російської культури та шовінізм її найвизначніших творців, про що в Україні і за кордоном тривалий час намагалися делікатно не говорити. Хоча самі путіністи відверто хизуються «м’якою силою» російської імперської культури, яка завжди обслуговувала імперський політичний геґемонізм, а в умовах війни працює на підтримку агресії, на відбілювання й ошляхетнювання злочинного режиму. Вихваляння директора петербурзького Ермітажу Міхаїла Піотровського, сама мілітаристська термінологія, якою він послуговується, досить під цим оглядом показові: «Наші останні виставки за кордоном – це просто могутній культурний наступ. Якщо хочете, свого роду "спецоперація". Яка багатьом не подобається. Але ми наступаємо. І нікому не можна дозволити перешкодити нашому наступу».

По тридцяти роках формальної незалежності українізація і декомунізація стали в Україні нарешті тим, чим мусили б бути від самого початку – дерусифікацією і деколонізацією. Суспільний консенсус із цього приводу виявився дещо запізнілим і, головне, прийшов надто дорогою ціною. У грудні 2007 року (незадовго до Бухарестського саміту НАТО, де український уряд сподівався отримати План дій для членства) лише 19% опитаних підтримували гіпотетичний вступ України до Альянсу, 31% хотіли для України позаблокового статусу і ще 31% – військового союзу з Росією (sic) та іншими країнами СНД. Через 15 років, у січні 2023-го, ситуація справді кардинально змінилася: 87% опитаних висловився за членство України в ЄС (3% проти) і 86% – за членство в НАТО (3% проти). Коли б українці у 2007-му мали такі настанови, таке розуміння національного інтересу, – ми всі, ймовірно, жили б сьогодні у цілком іншій країні і розв’язували б цілком інші проблеми.

У цих опитуваннях важливі не лише номінально високі (небувало високі) показники підтримки українцями західного цивілізаційного вибору. Не менш важлива і структура цих показників – регіональна, вікова, мовно-етнічна. Міжгрупові відмінності залишаються досить значними: у липні 2022 вступ до НАТО підтримувало 81% (vs. 4%) респондентів на заході і «лише» 56 (vs. 11%) на сході; 77 (vs. 5%) україномовних українців і «лише» 51 (vs. 27%) російськомовних росіян. Але такі відмінності не створюють антагоністичних суперечностей, бо ж у всіх групах абсолютна більшість підтримує ту саму опцію. І це справді досить нове явище для України, яке вказує на певну нормалізацію чи принаймні на перспективу нормалізації – коли ті чи ті суспільні незгоди стають предметом дискусій і компромісів, але не радикальної конфронтації. Коли політична боротьба трактується в категоріях змагання доброго з іще ліпшим, а не абсолютного зла з абсолютним добром.

Українці, зіткнувшися з явищем абсолютного зла, привнесеним ззовні, вчаться тепер по-іншому – неконфронтаційно, солідарно – дивитися на внутрішні проблеми. Російська агресія спонукала не лише до єднання, а й до громадянського мислення в категоріях загальнонаціонального інтересу та відкидання (чи відкладання набік) партикулярних інтересів як другорядних. Коли 85% (vs. 8%) в загальнонаціональному опитуванні стверджує (під ракетними обстрілами), що не готове заради миру робити агресорові жодних територіальних поступок, то це вражає. Але коли те саме стверджує 80–82% (vs. 9–10%) опитаних на півдні та сході – тобто в регіонах, які від тих обстрілів потерпають найдужче, – то це вражає неймовірно.

«Гуртування довкола прапора» проявляється насамперед у надзвичайно високому рівні суспільного оптимізму, який можна до певної міри вважати формою самонавіювання й самопідбадьорювання – психологічною реакцією на небувалий екзистенційний виклик. Кардинально зросла у цьому зв’язку також довіра до всіх державних інституцій – що зовсім не означає їхньої ідеалізації чи, скажімо, засліпленості респондентів та нездатності критично мислити. Радше йдеться про чітке усвідомлення суспільних пріоритетів, відмежування найголовнішого (і надання йому максимального схвалення та підтримки) від другорядного (з яким можна буде розібратися згодом).

За даними червневого-2022 опитування, 98% респондентів схвалювали діяльність Збройних Сил України, 91% – діяльність Президента (повністю чи в основному), 68% – діяльність місцевих органів влади, і навіть діяльність традиційно зневаженої Верховної Ради, яку оцінили тепер переважно позитивно – 53% vs. 37%. Ці дані не означають, що українці раптом усі як один полюбили Президента, уряд або й Верховну Раду, яку раніше недооцінювали. Довіра до більшості інституцій хоч і зросла, проте залишається помітно нижчою, ніж підтримка для них: Президентові довіряє (повністю чи в основному) 81%, місцевим органам влади – 46%, Верховній Раді – 31%. Підтримка у стані війни, в екстремальних умовах надається, можна сказати, авансом і стосується специфічних питань, пов’язаних з обороною. Натомість довіра стосується значно ширшого кола завдань і формується значно довше. Ті завдання відкладені поки що до мирних часів, проте саме вони стануть наступним випробуванням для українських органів влади. Зрозуміло, що головним завданням на найближчі роки українці вважають «відновлення територіальної цілісності» країни, проте другим за важливістю, nota bene, називають «подолання корупції».

Поки що по десяти місяцях війни абсолютна більшість українців (82%) вважає, що справи в країні йдуть у правильному напрямку, і лише 7% – що у неправильному. До війни показники були протилежними: близько 70% опитаних вважали, що справи йдуть «не туди», і лише трохи більше 20% вважали, що з напрямком руху все гаразд. Зрозуміло, що «справи» в Україні не змінилися й не могли змінитися кардинально. Змінилася їхня пріоритетність і, відповідно, критерії оцінювання: те, що було або видавалося марґінальним до початку війни, стало раптом найголовнішим, а те, що видавалося головним, відступило на марґінес. Справи ідуть тепер у «правильному напрямку» не тому, що змінився напрямок, а тому, що змінилися «справи». До попередніх справ українці повернуться після війни, і напрямок руху тих довоєнних справ доведеться ще, вочевидь, серйозно коригувати.²

Саме зміна пріоритетів в умовах війни змінила ставлення громадян до держави, до історії її розвитку, до свого місця в ній та до сподіваного майбутнього. У листопаді 2021 лише 5% опитаних вважали, що центральні органи влади «справляються майже зі всіма своїми обов’язками», ще 40% вважали, що «справляються частково», і 44% стверджували, що «майже не справляються». У травні 2022 з’ясувалося раптом, що органи влади в надзвичайних обставинах можуть бути несподівано ефективними: лише 4% опитаних сказали, що вони «майже не справляються зі своїми обов’язками», тимчасом як, на думку 54%, органи влади «справляються майже зі всіма своїми обов’язками» і, на думку 39%, «справляються частково». Відповідно й образ держави в уяві громадян змінився з переважно негативного (63% vs. 5%) у 2021-му на переважно позитивний (53% vs. 18%) у 2022-му. По десяти місяцях війни 47% опитаних і далі декларує позитивні настанови щодо держави, і лише 26% – негативні.

Ті самі респонденти у тих самих опитуваннях дали протилежну відповідь на питання про той самий шлях розвитку України після 1991 року. У листопаді 2021-го 53% опитаних заявили, що впродовж трьох десятиліть «переважали невдачі»; 34% погодилися, що «невдачі і досягнення компенсували одне одного»; і лише 4% визнали, що все-таки переважали успіхи. За пів року переважання успіхів догледіло 18% опитаних, ще 44% погодилися, що невдач і досягнень було приблизно порівну. Про переважання невдач тепер говорило лише 30% – майже вдвічі менше, як перед початком війни. У серпні 2022 на подібне, дещо по-іншому сформульоване запитання («чи за роки існування незалежної України було більше позитивного, чи негативного»), лише 15% сказали, що було більше негативного, 37% сказали, що переважав позитив, і 41% опитаних сказав, що і того, й того було більш-менш порівну.

Найфантастичніші зміни відбулися в оцінці умов життя: у листопаді 2021-го 53% визнавали їх «поганими» і лише 34% визнавали їх «задовільними», а 4% – навіть «добрими». У травні 2022-го – після трьох місяців обстрілів, руйнувань, смертей і каліцтв – лише 28% опитаних назвали умови життя в Україні «поганими», натомість 59% заявили, що вони «загалом задовільні», а ще 9% сказали, що вони «загалом гарні». Зрозуміло, що йдеться тут зовсім не про об’єктивну оцінку реальних умов, а про певний символічний сигнал – і собі, й іншим, зокрема й окупантам, – сигнал стоїчності і готовості боротися до кінця. Відповідно й майбутнє українці оцінюють тепер, по кількох місяцях війни, значно оптимістичніше, ніж до її початку. У листопаді 2021-го лише 13% вірили, що «ситуація буде поліпшуватися», натомість 35% вважали, що вона буде, найімовірніше, погіршуватися. У травні 2022 року в поліпшення вірило 76%, у погіршення – лише 7%. Новіші дослідження, з дещо іншими запитаннями, оприявнюють ті самі настрої й настанови: лише 6% опитаних дивляться у майбутнє з безнадією, 89% – з оптимізмом; лише 1% вважає, що Україна програє війну, 96% – що виграє; лише 11% не вірять, що сьогоднішня молодь матиме в Україні щасливе майбутнє, 84% переконані, що матиме.

Хоч як неймовірно, але навіть попри 30-відсоткову інфляцію українці в опитуваннях називають сьогодні істотно менші, як рік тому, гривневі суми, необхідні їм і їхнім родинам для більш-менш нормального існування. Це справді дивовижний вияв ситуаційних самообмежень і свідомих або й підсвідомих самопожертв.

Гуртування довкола прапора, як показує досвід інших суспільств у подібних кризових ситуаціях, зазвичай не триває довго – не довше, у кожнім разі, ніж та криза, яка це гуртування каталізувала. Сподіватися на чудесне очищення України від традиційних болячок, глибоко закорінених у повсякденній культурі й ментальності, – схильності до корупції, непотизму, зловживання владою – на жаль, не варто. Ми й сьогодні, у стані війни, ледь не щодня довідуємося про якісь чергові шахрайські та корупційні схеми, сконструйовані як приватними, так і офіційними особами. Ми й сьогодні бачимо спроби представників влади, зокрема найвищої, скористатися надзвичайною ситуацією для маргіналізації політичних опонентів (і то зовсім не проросійських) та промоції «своїх» людей на посади аж ніяк не на засадах меритократії. Соціальна культура не формується і не змінюється за кілька місяців, насправді це процес на століття. Жодна революція не в змозі замінити тут еволюції.

А проте кожне «гуртування довкола прапора» дає досвід співпраці й взаємодовіри – хай не для всього суспільства, а лише для вузького (як під час обох наших революцій) чи широкого (як тепер) кола людей, безпосередньо в цей процес заанґажованих. Воно сприяє накопиченню соціального капіталу, і в цьому сенсі можемо з великою мірою вірогідності стверджувати, що без обох наших революцій сьогоднішня мобілізація навряд чи була би можливою. Суспільства змінюються поволі; важливо, однак, щоб у них завжди існувала активна, пасіонарна частина, налаштована на позитивні зміни, і щоб вона ставала дедалі більшою і впливовішою. Співпраця з Євросоюзом у процесі приготування до набуття членства може прискорити позитивні зміни, хоча зрозуміло, що своє домашнє завдання мають виконати насамперед самі українці.

Гуртування довкола прапора дає українцям шанс на інший, справді революційний прорив: остаточне національне визволення – не лише політичне, а й розумове, ментальне – з-під російської колоніальної домінації. В цьому сенсі ми щойно тепер закінчуємо кількасотлітню національно-визвольну війну, яка у 1991-му була лиш відкладена, але не завершена – хоча би тому, що імперія ані не зникла, ані не змирилася насправді з нашим незалежним від неї існуванням. Схоже, що в цьому сенсі українці пройшли вже точку неповернення – досягли нарешті того розумового визволення, яке тепер треба ще закріпити визволенням мілітарним.

___________________

¹ Багато хто, особливо в середовищі освіченішого «середнього класу», цей перехід уже здійснив. Див., напр., Володимир Рафєєнко, Мовна трансформація як ознака совісти. Критика, серпень 2022; Діана Кречетова, Не мати нічого спільного з окупантом. Історії українців, які зрікаються російської. Українська правда, 28 травня 2022; Matthew Luxmoore, Moscow’s Invasion Pushes Ukrainians to Ditch Russian, Learn Ukrainian. Wall Street Journal, August 7, 2022,

² В цьому контексті чітка проукраїнська позиція більшості регіональних лідерів українського півдня і сходу, яких зазвичай пов’язували з проросійською орієнтацією (головно через членство в Партії регіонів, а згодом і в її спадкоємиці – партії «Опозиційний блок – за життя»), зовсім не конче мусить мати меркантильні причини – прагнення зберегти владу і власність. Патріотичні мотиви виглядають тут не менш раціонально і переконливо: «На кону – виживання нації. Не має значення, що ти вважав кращим для розвитку України вчора. Сьогодні ми повинні захистити країну, знищуючи окупантів якомога ефективніше». Тим більше немає підстав не вірити в суто людські мотиви: «Ми тут народилися. Тут – могили наших предків. Нам нема куди звідси їхати». (Інтерв’ю з Олександром Вілкулом, мером Кривого Рогу. Kyiv Independent, 1 August 2022)

Для ілюстрації використано картину Геника Равського