Творчий акт Леоніда Кононовича

Творчий акт Леоніда Кононовича в кримінальних детективах про Оскара

Український письменник і перекладач Леонід Кононович.

Минули часи, коли випадало у стилі Теодора Адорно легковажити масову культуру, різко протиставляючи їй «високу», оскільки поп-культура знижує як мистецькі стандарти, так і здатність поціновувачів мистецтва, або споживачів у межах постіндустріального суспільства, сприймати глибинні сенси. Аналізуючи романи Александра Флемінґа про Джеймса Бонда, Умберто Еко найбільше переймався тим, що масова література оперує стереотипними схемами, занедбує добрий смак, задовольняє бажання втечі від реальності. На його думку, агент 007 втілює стандартні уявлення Заходу про Холодну війну й компенсує брак героїзму в сучасниках.

Можна заперечити, що повторювані схеми і моделі характерні для будь-якої літератури. Якби було інакше, ми б не знали, хто такі епігони і що таке літературна мода. Можна зауважити, що нині письменство віддзеркалює найрізноманітніші смаки: національні, політичні, релігійні, класові, професійні, різних маргінальних груп. Жіночі смаки відрізняються від чоловічих, смаки феміністок − від смаків домогосподарок, плейбоїв − від ботанів, а тинейджерів − від смаків людей, котрі переживають кризу середнього віку. Стандартизувати і контролювати смаки у демократичному суспільстві, що толерує усе їхнє багатоманіття, практично неможливо. Ці смаки, як і ліс, підлягають саморегуляції. Теза про втечу як мету поп-культури теж вразлива, бо саме вона приносить найбільшу насолоду і авторові, і споживачам. Можливо, саме втеча є хай не єдиним, але важливим мотором будь-якого мистецтва. Морис Бланшо, наприклад, уважав, що література не розширює світ, а редукує його. Мистець, наче Бог, створює поза власною особою фіктивний простір, що є небуттям, убиває реальність, перетворюючи її на знаки. Однак убивство реальності − акт творчий. Адже він допомагає людині збагнути світ. Якщо зредукована реальність, котра уможливлює втечу, є наслідоком творчого акту, то найбільшу вагу має саме інтенсивність останнього. Яскравим прикладом слугують два фільми 1980-х, котрі належать до одного жанру – еротики: «Дев’ять з половиною тижнів» Едріана Лайна і «Дика орхідея» Залмана Кінґа. Якщо перший і досі вражає глядача і силою пристрасті, і драматизмом розкриття теми залежності жінки від власних почуттів, згодом рішучої відмови від сумнівної насолоди, що принижує її людську гідність, ламає її долю, то другий сприймається як жалюгідний римейк на цю ж тему, що його не зміг порятувати й Міккі Рурк, котрий в обох стрічках виконує роль чоловіка із перверсивною чуттєвістю. І пояснити цей феномен можна в першу чергу інтенсивністю творчого акту режисера Лайна і всієї творчої групи, котра над його фільмом працювала (у т. ч. й виконавців саундтреків), а вже в другу − фінансуванням і рекламою. Переконання, наче гроші вирішують у мистецтві все, не витримує критики.

Середній клас складається все ж не з дурників, планктону і дебілів із особливими шахами, а є у своїй масі людьми грамотними і добре поінформованими, що потребують серединного, якісного мистецтва, мистецтва як творчого акту. Середній клас, принаймні його переважна більшість може належно творчий акт оцінити − таким є наслідок прогресу, який відкидати нерозумно. Недаремно письменники-інтелектуали звернулися до багаторівневих постмодерних творів, котрі передбачають широку ерудицію мистця, у яких талант оповідача і психолога поєднується зі здатністю бути філософом, істориком, мистецтвознавцем, релігієзнавцем, антропологом, мовознавцем – і все це реалізується завдяки віртуозній мові. Для такої задачі найвідповіднішим виявився жанр історичного детективу, про що й свідчать романи «Ім’я рози» Умберто Еко, «Мене називають червоний» Орхана Памука, «Зварити ведмедя» Мікаеля Ніємі або історичний трилер «Парфуми» Патрика Зюскінда. В українському письменстві подібний історичний детектив під назвою «Око прірви» у 1990-х опублікував Валерій Шевчук. Психологічні трилери зразка «Таємної історії» Донни Тартт, політичний роман, сполучений із казкою, як «Опівнічні діти» Салмана Рушді, чи історичний роман з використанням «магічного» реалізму, як «Кохана» Тоні Моррисон або «Флорентійська чарівниця» вже згаданого Рушді, свідчать про різноманіття модифікацій і способів зрощення жанрової літератури з її високим зразком.

Зрозуміло, література не може бути винятково річчю в собі. «Гра в бісер» − лише один із можливих варіантів побутування письменства, можливо,  найвишуканіший, але на ньому історія літератури не закінчується. З одного боку, письменник задовольняє запити читача, з другого, він читача формує і навіть створює, розширюючи його горизонти, котрі нині переважно кшталтують медіа. На останні, до речі, впливає не тільки політика, а й література. Передчасно робити висновок, наче поп-культура винятково задовольняє, а «висока» кшталтує, принаймні випадок Леоніда Кононовича, про який ідеться у цій статті, свідчить про зворотне. Середній клас є наріжним каменем постіндустріального суспільства, тому інтелектуали не можуть його ігнорувати. Якщо радикали вважають за необхідне поборювати гегемонію як самого середнього класу, так і того типу культури, яка є його дзеркалом, бо боротьба із будь-якою гегемонією, за Антоніо Грамші, виявляє сутність інтелектуала, то ліберальніші використовують інструменти поп-культури задля самовираження, яке можна вважати синонімом згаданого творчого акту.

Природно, що зміна історичних і культурних епох у багатьох людей викликає суперечливі почуття, усе нове видається надмір ризикованим, непевним і недосконалим. Не тільки українські письменники «оплакували» зникнення сільської України разом з селянами, для яких переважно й писалися твори нашої романтичної і реалістичної традиції. Джордж Орвелл відчував таку ж ностальгію за англійським робітничим класом, для якого він працював передусім. Письменника турбував й занепад у літературі англійського убивства. Треба сказати, що суто англійське убивство, як на мене, − це шекспірівські трагедії, мотиви шекспірівської школи з її пристрастями й інтригами, перенесені на ґрунт буржуазного суспільства. Тож немає підстав ставити хрест на класиці, бо, як свідчить практика, класика не зникає безслідно, а модифікується, існує в нових умовах у зміненому стані. Нині ідеться не про контрапункт чи поліфонію, а про дифузію. У літературі відбувається не механічне поєднання «високої» літератури із жанровою, а їхнє змішання і зрощення.    

Романи Леоніда Кононовича про детектива Оскара.

У 1990-х роках в Україні не те що середнього класу, а й натяку на нього не було. Письменство після соцреалістичного експерименту переформатовувалося стихійно і спонтанно, проте окремі письменники вже й тоді відчували своє покликання в тому, щоб розвивати жанрову літературу. Хай соціальна структура української нації залишалася неповною, проте жанрову неповноту її літератури треба було подолати. Першопрохідцем кримінального детективу на українському ґрунті став Кононович. Його роман «Я, зомбі» було опубліковано у 4−5 числі часопису «Сучасність» за 1993 р.  Письменник не спинився на досягнутому, створивши цілу серію про детектива для особливих доручень Оскара, котрий працює у приватному детективному агентстві, яке фактично є бригадою над бригадами. Хоча тут у ходу такі методи, як тіло, підвішене на струні, граната в руці, блискавичний сокуто гері й препарати, що розв’язуть язик, інтелект в агентстві − на вагу золота. Структура легалізованих зарізяк у перфектній фізичній формі, котрі високо ставлять інтелект, називається «Тартар». Автор ніде не розшифровує цю назву, сподіваючись, що читач легко вловить аналогію між місцем, яке у грецькій міфології знаходиться в глибинах космосу, нижче Аїда, де вічно мучаться переможені титани, і вигаданим агентством із працівниками-зухами, котрі ще мають шанс вирватися на волю. У розумінні Кононовича, новими українськими титанами є колишні військові, що служили у гарячих точках: Ангола, Нікараґуа, Боснія, воїни-афганці (ім’я Оскар – спотворене Аскер, у тюрських мовах означає «воїн», «армія»). Серед них є як інтелектуали, так і блатні колгоспники зразка Барабаша. Останній простий і дієвий, «як автомат калашникова». Барабаш тренується розбивати своєю довбешкою неправильної форми бетонні блоки, зазубрюючи при цьому іншомовні слова. Наприклад, він вивчив гасло свого товариша Оскара, що вільно володіє англійською, французькою, німецькою, польською, хорвато-сербською, дарі, фарсі й урду: «Залізними легіонами без сумнівів і ремінісценцій», але так і не здолав слова «дефлорація», котре й надалі використовує замість декларації, зокрема податкової. Воїни «Тартара» обстоюють справедливість і протистоять репресивній державній машині, виявляючи до неї необхідну для власного самозбереження лояльність. Вони − прямі і сміливі натури, що живуть ризиком. Балансування на межі між життям і смертю дарує їм той екстаз, якого не дадуть ані гроші, ані жінки, ані азартні ігри, тим паче мізерна українська політика, в якій членистоногі підтримують членистоногих, а дещо вищі за організацією рептилії − рептилій. Зрештою Оскар, котрий розводить у підвалі власного будинку змій, приторговуючи зміїною отрутою, вважає, що люди гірші за плазунів, а його домашній улюбленець, собайло Більбонський, скорочено Більбо – це людина. Звичайно, твори з такими ідеями для шкільної програми не годяться.

  Чи відповідає образові хрестоматійного героя сам Оскар, що наївно обстоював у совку власне право на розвиток, писав патріотичні вірші про гайдамаків, але його як ненависника колективізму і запеклого індивідуаліста вигнали з університету, пославши на несправедливу війну в Афганістані? У колотнечі рейдів і перестрілок, тортур і переходів у пісках Регістану, коли рідна країна проміняла Оскара на соціалізм мусульманського зразка, згодом муджагіди міняли його на каністру бензину чи стинґер, він втратив людську подобу, перетворився на зомбі, що вигріб з-під історичного обвалу, а нині керується єдиним почуттям – ненавистю до комунізму і помстою за комунізм, який на нашу землю принесла Росія: «імперія з її вівчарками, лісосплавами, заводами, таборами, каральними загонами, бавовняними плантаціями й залізницями…». Кредо Оскара, продиктоване розпачем, гротескне, звульгаризоване і неоромантичне водночас: «Я, зомбі, прийшов на землю своєї батьківщини ґвалтувати комсомолок з медовими посмішками, виривати язики партійним секретарям і різати горлянки сексотам. Я не вірю в гуманізм. Я не вірю в демократію. Краса порятує світ… Звідки ви узяли цю ідіотську фразу, панове?! Ніщо не зробить його людянішим. Ніщо не змінить його на краще. За дві тисячі літ од розп’яття Бога світ не змінився ні на йоту. Тільки шибениці і трибунали, танки й бетеери, кумулятивні гранати, пластикові бомби і стинґери… лише вони, здійснивши акт помсти, відновлять гармонію світу, яка зветься – СПРАВЕДЛИВІСТЬ». Будь-яка історія, історія літератури – не виняток, буває іронічною. Нині процитований монолог не просто хрестоматійний. Він звучить як наказ, у ньому, принаймні у другій його частині − сенс актуальної української внутрішньої і зовнішньої політики.

 Упродовж 2000−2002 рр. у книжковому виданні з’явилося сім романів про Оскара: «Я, зомбі» (2000), «Довга ніч над Сунжею» (2000), «Кінець світу призначено на завтра» (2001), «Кайдани для олігарха» (2001), «Мертва грамота» (2001), «Детектив для особливих доручень» (2001), «Феміністка» (2002). У персональній статті про Кононовича в ЕСУ не згадано роману «Детектив для особливих доручень», оскільки сьогодні він приступний винятково у форматі аудіокниги. Перші три книжки серії видало київське видавництво «Зелений пес», решту – львівська «Кальварія». Саме з останнім видавцем письменник планував поширювати свої кримінальні детективи серед читачів райцентрів і сіл, принципово відмежовуючись від російськомовного українського середнього класу. Однак нинішня Україна з її економікою обслуговування свідчить про дедалі потужніший відтік до міст сільського населення, яке переважно працює у сфері обслуговування. З нинішньої перспективи орієнтація на райцентри видається анахронічною, але в ній закладене розуміння літератури середнього рівня для широкого читача. Зрештою випадок Кононовича начебто свідчить про повний провал як його серії, так і щирого пориву творити для мас. Творчий акт письменника українське олігархічне суспільство не тільки не оцінило, а й принципово проігнорувало. Сам письменник визнав, що займався не тим, чим слід було займатися. Нині він пише козацьке фентезі й перекладає з французької, але сім романів про Оскара, що являють собою не тільки чтиво з динамічними сюжетами, сповненими гумору включно з «чорним», а й слугують джерелом пізнання духовного клімату в Україні 1990-х і сенсу тогочасної держави, де людина людині − вовк, свідчать, що зусилля їхнього автора не були марними. Зазначена серія в історії української літератури вже стала класикою жанру, а їхній олдскульний автор – взірцем для наступників. Більше того, разом із жанром письменник створював і нового читача. Є кримінальний детектив – з’явиться й середній клас. Клас, як і нація, згадаймо досвід Шевченка і кириломефодіївців, спершу формується в головах інтелектуалів як уявна спільнота.

Романи Леоніда Кононовича про детектива Оскара.

 Можливо, найбільшим здобутком Кононовича є яскрава мова, в якій жаргонізми, лайка з мінімумом нецензурної лексики, наприклад: «вері-вел – по-французьки “заїбісь”, російські вкраплення з російськими прізвищами зразка Околєлов, Дурних і Гробов, фразеологізми: «Не вчи батька кохаться» або «Ти вопрос – я отвєт», органічно звучать в потоці літературної української найрафінованішого штибу, а ще  –  збалансованість оповіді, в якій описи бійок, погонь, еротики зростаються із ліричними відступами-роздумами Оскара про історію, ідеологію, державу й екзистенційні проблеми, головна з яких полягає в тому, що життя завжди починається казкою, але переростає у безглуздий чорний фарс. Детективові для особливих доручень не дає спокою питання, чому так відбувається? Чому цей проклятий світ влаштовано так, що не вбивати – не можна? І якщо справедливо вбивати тих, котрі не дають жити нормальним людям, чому Оскар-зомбі не зміг убити екстрасенса Крижинського, що ставив експерименти над людьми?

 Можливо, й суто інтуїтивно, проте Кононович таки створив серію романів з кількома рівнями сприйняття, поєднавши кримінальний детектив з політичним романом і екзистенційною прозою. І жодний із перелічених рівнів не є пласким чи примітивним завдяки непересічній і багатогранній особистості самого Кононовича, що й надає його творчому акту глибини і сили. Остання обставина істотна.

 

Критики зазвичай згадують в одному ряду із Кононовичем Андрія Кокотюху, хоча, окрім жанру і першого складу прізвища, цих письменників ніщо не об’єднує. Їхня вагова категорія різна, бо різним є інтелектуальний багаж письменників, рівень їхнього мовного чуття і гумору − у кримінальних романах Кокотюхи марно шукати подвійного дна.

 Якби в Україні протягом останніх 30 років панував не олігархічний стиль, радше олігархічний формат і в мистецтві, і в житті, ми б мали не романи «Наєзд», «Отстрєл», «Развод», не співи Повалій, не «Крєпостную» − не російську ерзац-культуру з україномовним Тарапунькою, а отримали б якісний і захопливий серіал про Оскара, його товариша Барабаша і життєрадісного тер’єра Більбонського, натренованого на пошук зброї і наркотиків, що полюбляє хлебтати після успішно виконаного завдання «Мартель» і «Амаретто», і агенцію «Тартар», котру очолює україномовний чеченець Мурат, співробітниками якого є секретарка Цуцичок (псевдо походить від медового пряника у формі цуцика, що його закохані хлопці на батьківщині Оскара дарували дівчатам), майстри своєї справи Мур-Мур і Пітон, Дядько Пацюк, котрий очолює групу командос, Гестапович і Раб, скорочено від Рабинович – репатріант з Ізраїлю. Усі вони борються з організованою злочинністю в абсурдному суспільстві неподоланого комунізму, перефарбованого у національні українські кольори. Кононовичу вдалося показати цинізм ранньої української держави із законом і ринковою економікою в інтересах людей зі світлими обличчями у костюмах від Кардена, вихідців з рядів полум’яного комсомолу. Письменнику вдалося передати ейфорію мас, захоплених демократією і свободою кінця 1980-их, і ту суспільну депресію, що настала після здобуття Незалежності, коли комунізм в Україні не було засуджено, а революція прогнозовано трансформувалася у реставрацію. Це дуже важливо, бо нині відчутною є тенденція ідеалізувати ранню українську державу, забування, що саме її цинізм є однією із найістотніших причин нинішньої російсько-української війни.

 Оскільки доба геніальних одинаків-інтелектуалів зразка Шерлока Голмса відійшла у минуле, Оскар повинен мати розгалужену агентуру задля отримання оперативної інформації, котра й має у розслідуванні вирішальне значення. «Тартар» співпрацює не тільки із різними асоціальними елементами, серед яких трапляються й такі колоритні персонажі, як проститутка Мандела, що перекваліфікувалася на власницю спа-салону й геніальну масажистку, а й з доблесною українською міліцією в особі полковника-грошолюба на прізвище Урилов. Одразу ясно, що цей персонаж з «банякуватою мармизою» полюбляє давати в рило і переплюне будь-яке гестапо. Він пригощається у кабінеті Мурата вишуканим алкоголем, канапками й цигарами, не забуваючи прихопити якусь дещицю для себе і друзів про запас. Його захланність така всеохопна, що Оскар іронічно просить полковника лишити у «Тартарі» бодай попільничку. З Уриловим пов’язаний сюжет про формування секретного відділу  боротьби зі свободою слова й надто «бóрзими» журналістами. На жаль, Кононович цей сюжет не розвинув. Співробітники «Тартару» провертають найрізноманітніші операції, в яких зазвичай замішана велика політика, великі гроші, велика компартія і велика Росія.

Серія кримінальних детективів про Оскара дає розуміння того, що на світі не існує такого зла, до якого не була б причетна Росія.

Звісно, що в «нульових» гуманних і ліберальних роках такі думки уважалися шизофренічними, а ті, хто їх озвучували, − представниками правих сил, ледь не фашистами. Нині Оскар мав би усі підстави запитатися: «Так хто ж мав рацію, панове?». Однак таке запитання втрачає будь-який сенс на тлі нинішньої тотальної русофобії українського суспільства, котре традиційно забуває про предтеч.

 Кононович переклав книжку Бланшо «Простір літератури» (2007), вочевидь, відчуваючи спорідненість із французьким мислителем. Адже світ, представлений у серії романів про Оскара, і є тим зменшеним світом, небуттям, про який так переконливо написав французький автор. Передусім треба зазначити, що хронологія цього світу збігається із українською історією – нехай і переосмисленою, але не збігається із хронологією видань окремих книжок серії. Найпростіше встановити початковий час, бо у дебютному творі «Я, зомбі» Кононович вибудовує сюжет довкола теракту московського КГБ, яке начебто хотіло ввести в Україну війська одночасно зі штурмом вільнюської телевежі, тобто ідеться про січень 1991 р. Щоб встановити подальшу послідовність подій, доведеться скористатися методом дедукції. Оскільки у наступному опублікованому романі «Довга ніч над Сунжею» Мурат, даючи характеристику Оскару перед 10 очільникам чеченської мафії, згадує про розслідування ним убивства детектива Сенсея і ліквідацію групи Папи Мушкета, стає зрозуміло, що два романи про ці справи: «Детектив з особливих доручень» і «Мертва грамота» відповідно є приквелами до «Довгої ночі…». Приквелом до останнього роману є й «Кінець світу призначено на завтра», в якому Оскар, розслідуючи справу викрадення 500 тисяч доларів в одного з кримінальних авторитетів, викриває злочинну діяльність секти Братства Білого Тигра, спорідненої з міжнародною організацією «Бєлий орьол». Зрозуміло, що прототипом ББТ для письменника слугувало реальне Біле Братство, котре діяло в Україні у 1990−1991 рр. Сюжет роману «Довга ніч над Сунжею» обертається довкола провалу передачі зброї, призначеної для режиму генерала Дудаєва, в часи першої російсько-чеченської війни 1994−1996 рр. Нарешті головним інтертекстом роману «Феміністка» є бестселер Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», котрий побачив світло денне у 1996 р. В інтерпретації Кононовича згаданий твір називається «Сексуальні дослідження в полях України». Остання частина серії − найбільш неполіткоректна. Вона прочитується не тільки як розслідування пограбування громадського об’єднання і культурно-просвітнього товариства «Україночка», яке очолює феміністка Леся, колишня енна дружина короля Намбабвії, що повернулася в Україну, попередньо стиривши чи не весь намбабвійський бюджет, щоправда, він є власністю королівської родини, а й як злісна карикатура на фемінізм і гендерні студії, хоча саме Кононович почав уживати у літературі фемінітиви: науковиця, філософиня, мисткиня. Роман «Феміністка» має щасливий кінець: Лесю викрито, її бойовичок, замаскованих під культурне товариство, знешкоджено, в Україні гендерна війна увінчалася гармонійним поєднанням пошрамованого, але не зачерствілого серця детектива Оскара з маленьким сердечком таємного агента Мацюцької, котра паралельно навчається у Києво-Могилянській академії. За залишковим принципом роман «Кайдани для олігарха», в якому Оскар розкриває наркодилерську мережу, яку кришує чесний народний депутат ВР, опиняється на передостанньому місці.

Роман Леоніда Кононовича в оформленні львівського видавництва "Кальварія".

 Хронологія «Тартару» і Оскара, якби раптом знайшовся режисер, котрий захоче екранізувати серію детективів, або видавець для їхнього перевидання чи адаптації у форматі коміксу, виглядає так: «Я, зомбі», «Детектив з особливих доручень», «Мертва грамота», «Кінець світу призначено на завтра», «Довга ніч над Сунжею», «Кайдани для олігарха», «Феміністка». Каркас серії становлять три романи: «Я, зомбі», «Кайдани для олігарха» і «Феміністка», композиційно найцікавішим є мій улюблений роман «Кінець світу призначено на завтра», бо у ньому магістральний наратив поєднується із донесеннями начальника одного з управлінь СБУ і агентів на псевдо «Монах», «Доцент» і «Свєта». Час, в якому розгортаються події серії, – січень 1991−1996 рр. Прикметно, що улюбленою порою року в Кононовича, як і в Ігоря Римарука з його любов’ю до снігопаду, є зима і часи міжсезоння – перехід осені в зиму або зими у весну, тому Оскар вічно одягнений у зашурану куртку на відміну від Джеймса Бонда, що полюбляв елегантні костюми і смокінги. Як і Бонд, Оскар захоплюється лискучими, швидкісними авто, уживає вишуканий алкоголь. Детектив для особливих доручень, начхавши на здоровий спосіб життя, палить пахучі цигари і звичайнісінький «Вінстон». Усі події розгортаються у місті, що нагадує Київ, або у його передмісті. Лише у романі «Детектив для особливих доручень» розслідування переноситься до одного з райцентрів Наддніпрянщини, а в частині під назвою  «Кінець світу призначено на завтра» географія розширюється, сягаючи столиці колишнього СССР і нинішньої РФ – Москви. Хоча автор ніде не згадує про Київ, а в його вигаданому місті є домініканський монастир, чимало деталей свідчить, що події розгортаються таки в столиці України: метро, Старе місто і лівобережна частина, котра зветься Лівобережжям, Майдан Свободи − відповідник Майдану Незалежності. Нарешті залізничний вокзал, універмаг, площа з обеліском і трамвайними коліями однозначно київські, їхні прототипи: універмаг «Україна», площа Перемоги і лінія швидкісного трамваю, а гігантський базар, на який наймаються Оскар із Барабашем у якості рекетирів задля проникнення у місцеве кримінальне середовище – це таки Петрівка. Топоніміка і пейзаж у Кононовича зазвичай схематичні, не всі персонажі прописані однаково переконливо, переважно стереотипними постають у його творах жінки з рельєфними фігурами і зміїним нутром. Навіть анаконда Зоряна з «Кайданів для олігарха» запам’ятовується ліпше за деяких отруйниць і каратисток. Таке враження, що романіст зациклився на імені Леся, бо їх у детективній серії аж три: подвійний агент Леся, що працює в «Тартарі» на РФ, Леся-феміністка і вчителька Леся – перше кохання Оскара. Звичайно, найвдалішим є характер бойовика-інтелектуала Оскара, котрий в окремих біографічних і психологічних моментах є образом автобіографічним. Барабаш, другий чобіт у парі, здається, підтверджує правдивість польських хронік про ідіотизм як спадкову рису козацького роду Барабашів, проте йому немає рівних у рукопашному бою. А ще він – вірний друг. Безперечно, цей типаж належить до творчих удач Кононовича, як і чорний тер’єр Більбонський, що вміє відмикати дверцята авто, діставати з кишені господаря відмички й перегризати запалений вогнепровідний мотуз за лічені хвилини. Ця трійця є знаком якості українського кримінального детективу, уособленням нашого незламного, винахідливого і непереможного характеру, джерелом нашого історичного оптимізму.