Ева Мелоун — сучасна австрійська мисткиня, художниця і письменниця, зокрема авторка проєктів «Кассандра», «Лісістрата» та ін. — на тлі своєї картини з проєкту «Кассандра».
«Я тепер познайомилася із жінкою з України, в неї двоє дітей, 15 і 6 років. Її тут добре прийняли. Вона розповіла, що сім днів провела з дітьми у підвалі! Її чоловік залишився в Україні. Я показала їй свій перший дитячий альбом, який батьки зробили для мене і моєї сестри наприкінці 1945 року. Прикріплюю сторінку, яка відображає, як ця ситуація виглядала тоді»/
(З листа Еви Мелоун до Світлани Маценки)
Сторінки з дитячого альбому Еви Мелоун.
Eins, zwei, drei — geschwind, geschwind
Zum Keller eilt das brave Kind.
Раз, два, три — хутко, хутко,
У підвал поспіша слухняне дитя.
Це два рядки з мого першого альбому. Ці дев’ять сторінок із товстого картону, перев’язані шнурком, я врятувала від усіх переселень.
У жахливому хаосі останніх воєнних днів мої батьки думали також і про те, щоб зробити мені та моїй маленькій сестрі радість. Моя мати заримувала вірші, які мій батько красивим почерком написав на тоненькому білому папері синім чорнилом. Спершу олівцем, а тоді кольоровими олівцями він намалював ілюстрації до них. Товстий коричневий картон слугував основою, на яку він наклеїв папір із текстами й малюнками. Стільки сповненої любові турботи моїх батьків промовляє від цих замацаних брудними дитячими руками і подряпаних сторінок, що я розчулююся кожного разу, коли беру до рук цей альбом.
Перед моїми очима зринають образи раннього дитинства. Мені було всього два з половиною роки, проте я добре пригадую цей час. Ще сьогодні я бачу перед собою чорні пустоти будинків без вікон, потемнілих від диму, і тротуари, на яких лежать гори уламків. Я чую гуркіт від влучання бомб і звуки систем протиповітряної оборони… Як я могла тоді знати, що існують привітно пофарбовані в жовтий колір будинки із квітами на підвіконні? Чи могла я собі уявити, що можна не бігти з мамою в укриття? Мені й дітям мого віку не було з чим порівнювати. Такою була тоді нормальність, така ж само собою зрозуміла, як мама, яка готує на кухні їсти, як в моєму альбомі.
Коли починали завивати сирени, «кричала зозуля», я знала, що треба бігти у сховище. Я відчувала нервозність мами, бачила, як вона похапцем клала в кошик хліб і пляшечку з молоком для моєї сестри і швидко загортала малу в ковдру. Але тільки там, у підвалі, я відчувала ще щось інше, щось моторошне, загрозливу сіру хмару, яка заледве дозволяла дихати, тягучу сіру тишу, сковуючий страх. Я пригадую: якось у цьому беззвучному відчаї я обернулася на стільці, щоб у заледве освітленому просторі побачити людей, які сиділи за мною. Вони сиділи безмовно й не ворушилися, із сірими, наче замерзлими, обличчями, у своїх зимових пальтах вони дивилися на гучномовець. А тоді відбій — мовчання, сковуючий страх розчинявся в полегшеному зітханні. Нічого не сталося, щонайменше нічого поблизу нас, щонайменше не сьогодні. Незабаром після цього обстріляли наш будинок і ми втекли до бабусі й дідуся у Верхню Австрію.
Тепер, багато років потому, я знову бачу картини, які нагадують мені про давно минуле. Руїни, уламки на вулицях, танки й матері з їхніми маленькими дітьми. Я бачу сьогодні на обличчях цих молодих жінок таку ж сміливість, як на обличчях жінок тоді, в останні дні Другої світової війни.
«Те, що відбулося, відбуватиметься знову, те, що коїли, коїтимуть знову!»
Я не хотіла в це вірити — тепер я змушена вірити в це.
Ева Мелоун, робота з проєкту «Лісістрата» (www.meloun.at)
З дозволу авторки переклала Світлана Маценка.
05.01.2023