Хто буде на сім місці, згадайте Бога за мене грішного
(Напис на камені з острова Зміїний)
Акриди проживають надзвичайно коротке життя. З точки зору людини, існування якої з точки зору акриди сумнівне...
* * * * *
…Але якщо вдатися до певного перебільшення, можна сказати, що потрапити на Зміїний я прагнув ще звідтоді, як дізнався про існування островів. А це, отже, щонайменше від того часу, як ми із другом заходилися досліджувать протоку ріки Армань неподалік од наших – і його, і мого у сусідстві – селищ в її широкій пригирловій долині. І хоч було геть далеко ізвідси, далеко від Зміїного (просто-таки на иншому боці Землі й на узбережжі иншого, Охотського моря), природа островів – вона ширша за політичну географію. Тоді, у дванадцять, я, звісно, над таким не замислювався – вони просто вабили, та й по всьому, але можу тепер: суть тієї приваби – у їхній окремішности, відрізаности водою од решти. А відтак у загадковости, таємничости з одного боку та у запрошенні до уосібнення. Ну, й у виклику: потрапити на острів вимагає зусиль – таємниці стережуть.
І тому, власне, моє бажання потрапити на Зміїний – вже саме на нього – робилося тим дужчим або ж, краще сказати, увиразненішим, чим більше я про нього дізнавався. А проте й стерегли його чимало сторожів.
Для початку – опісля народження в Очакові й моря Охотського – я роками замешкував далеко од моря. Мені його бракло, воно мені снилося. Двічі на рік я йшов до нього – через ріку мостом або ж кригою взимку, через косу, як то треба було там, на Півночі, тому що перед гирлом ріка робила поворот і йшла уздовж моря – і кожного разу дійти до закінчення сну не встигав. А потім, коли приїхав до Буджаку – коли до моря повернувся, – снити перестало, але з’явилося нове відчуття: ніби я у море вперся. Або ж воно навпаки викинуло на берег і облишило. Покинуло напризволяще. Мені, себто, далі треба – не до моря, а у море – а нічим... Мої всі дракари хтось і колись попалив на кілька життів уперед (чи не я сам сп’яну а чи з переляку?), а рейсових на острів не ходило. Бо ж режимний об’єкт – адже острів, за бажання, може бути й об’єктом, – територіяльні води, економічна зона: жадана земля...
Відтак мусив сидіти на березі – вже ближче! – й стиха собі мріяти. А здебільшого уявляти.
* * * * *
Як ото про випадок із камінцем. Це тоді, як я у храмовій варті на острові перебував і якось поскаржився жерцеві на життя своє безталанне. У наукових колах дискутується питання, про якого Ахілла взагалі йдеться, кому храм – герою Троянської війни, а чи синкретичному скито-еллінському Ахіллу Понтарху, богу Чорного моря. Але облишмо, тому що до мого камінця це жодного стосунку не має.
Досить і того, що був я з Ольвії – це відомо напевне. Точніше, не з самого міста, але з хори – ніби як і ольвіополіт, себто, але з села. І за тим якраз і скаржився. Бо виноград не родить, жінка не любить, а кози молока дають хіба кицьку напувати. І оце зараз термін служби закінчиться – місяць залишився, вже на осінь завертає, – а я, з одного боку, ніби й дні рахую, а сам їхнього закінчення боюсь. І хочу домів, і страхаюся.
Ну й що його робить у чоловіка Божого поради запитав.
Думав, скаже жертву принести – білу козу яку й чорного барана, а чи вівцю, навпаки, білу, а цапа чорного. Ну, як то годиться – як у підручнику шкільному з давньої історії написано. А він якийсь неписьменний трапився абощо. Слухав мене уважно, слухав… Навіть важко сказати, чи уважно. Бо дивився майже увесь час у море. Адже ми з ним, зрештою, і зустрілися не там, де нібито мали б – не у храмі, а на березі. Берег на острові, щоправда, повсюдно, куди не піди, але найближчий од дому той, де причал. І ми всі туди по черзі приходили – із більшою справністю, аніж на варту заступали. (*Вже з ХХ століття – до речі, по Різдві Христовім – є на Зміїному графіті, напис поміж цифрами “94” й “96” по свіжому бетону: “Не стільки багато, скільки надарма”). Але чому туди прийшов він, я не знаю. Бо ж і на море дивився не так, як ми – не намагався за обрій зазирнути, не виглядав кораблів з новиною, але просто. І тільки час од часу до мене обертався. І то так, що мені трохи ніяково робилося, і я щоразу розповідь уривав. Може, тому він на море й дивився.
А потім запросив прогулятися. Мабуть, із тих ото був, перипатетиків, тільки що мовчав і надалі. І я знаю, що на Зміїному – Левкою, Білим був званий – береги скелясті, а проте якось ми із ним проходжали. Може, не берегом, але точно мовчки. Він лиш під ноги приглядався, зауважив – ніби шукав чогось. Аж врешті й справді спинивсь, нахилився й підняв із землі камінь. Камінець. Хвилею обточений, а чи вітром – часом, одним словом. І сказав берегти.
Камінець був теплим, нагрітий Сонцем, і він сказав, що я мушу носити його у руці – правій або лівій, не важить, – але завше в долоні, аби теплим був і надалі, увесь час. І так аж до повернення додому.
Дивно, чи не так?
Але я носив. Поки одного разу не загубив. Випустив, коли мусив схопити обома того міха порожнього, що його Еврибад кинув мені, гукнувши. Розваг на острові було обмаль – прісної, солодкої води посеред солоного моря мали більше, і як і всякому кожному Еврибадові, цьому також було не стільки смішно, як він сміявся, силкувався сміятись, а проте жартувати з моєї затиснутої долоні належало до однієї з нечисленних розваг. І камінь запався. Маленький острів, та камінець іще менший.
І я, звісно, шукав, але врешті підкорився на кпини – тепер вони з цього кепкували. І припинив.
А потім, вже вдома, де кози – і чорні, й білі – й надалі не доїлися, а я так і не мав щастя, не один раз ізгадував…
* * * * *
Коливало…
* * * * *
А якось мені випало стати мандрівником – мандрівником острова Зміїний. Хотів, зрозуміло, більшого, й одну довшу подорож відбув таки – од Генуї й власне до острова. Хоча сам взагалі-то був із Падуї.
У Падуї немає моря, але є університет. У якому я й навчався. Нібито юриспруденції, як хотів батько, але читав переважно Марка Поло та Паоло Тосканеллі, включно з Птоломеєм чи то у його, а чи в перекладі д’Анджело.
Море було натомість у Венеції. Це значно ближче, аніж Генуя, проте Венеція завоювала Падую іще не так давно, і їхати до моря у Венецію мені було прикро. А може мене вабило саме Чорне море – далеке і всіляко-кіммерійське, шлях до якого був ближчим через Лігурійське, через Генуезьку затоку. І це, отже, цього разу про географію політичну – про те, як я врешті-решт опинився у Генуї. Де після деяких поневірянь мені вдалося влаштуватися нотарем до одного з тамтешніх купців, а що найкраще – працювати я мав ув одній з генуезьких факторій у Криму.
І це вже близько до Фідонісі (так ми його, Зміїний, тоді називали – латинізовано по-грецькому), тільки що ні про який Зміїний, коли корабель наш вирушав з порту Генуї 11 квітня р. Б. 1452, я й гадки не мав. Знав, себто, про його існування десь навпроти гирла Дунаю, бачив і на венеційських, і на генуезьких портоланах, але опинився на нім випадково, або ж – сказати точніше – несподівано. Адже що таке випадок? Це закономірність, якої не змогли врахувати. Наприклад, я опинився на острові після шторму.
Не одразу, звісно – аж до того самого дня через цілу погідну подорож жодної иншої пригоди. Можна би було почати, щоправда, з “морської хвороби” (і так воно й було), але це настільки банально – про це написано в кожному романі, – що не варте й згадки. Натомість навіть і згодом, коли я вже мав стільки підстав нарікати (і нарікав – голосно й пристрасно!), також кожного разу згадував: гористі береги Корсики (ми заходили до неї, бо саме того дня острів і собі належав Генуї), Сицилію, Мессінську затоку, де поміж скель мені ввижалися всі сцілли й харібди, циклопи й цирцеї нараз; тюленів-монахів біля Кіклад десь в Егейському морі (потім я бачив їх і на Зміїному, але ці були першими!); славетний Константинополь (який поза портом, Святою Софією та кількома палацами видався схожим на велетенське оточене муром село); а поміж ними море й море, безкінечне у свої мінливости – змінах кольору, форми й керунку… Згадував і розумів – будь-що-будь, але я ніколи б не побачив усього цього, сидячи в Падуї.
Та коли шторм нас таки наздогнав – за пів дня на північ од Варни – черговою хвилею, яка перекочувалася палубою, разом із уламком рангоуту, за який був ухопився, мене викинуло за борт, а що було поночі – бо ж почалося із вечора, – аж до ранку, заким шторм не ущух, поки не розвиднилося, я не міг зрозуміти гаразд навіть того, чи є ще живий і на якому знаходжуся світі. Лишень тримався тієї дровиняки – хоча й щодо цього були сумніви, чи це все ще я, чи мої це руки й моє усе ще тіло.
Аж раптом на ранок, коли поверхня моря стала рівнішою, за милю чи, може, за два-три кілометри од себе я побачив його – острів.
Це навіть дивовижно, якщо подумати, адже мені тоді було геть не до того, і все ж таки мій розум, як з’ясувалося, продовжував працювати. Те, що це острів, було, звісно, добре видно й без спеціяльної оптики а чи освіти – суходіл промальовувався понад хвилястим обрієм коротко й темно, ущільненням простору, ліворуч і праворуч од якого знову було море. Але ж я не просто зрадів із того, що бачу землю, – я одразу ж здогадався, що це за земля. (*Так, ніби як до старих мореплавців – як в Арріана у його “Периплі” або ж у Філострата в “Розповідях про героїв” – прийшов до мене Ахілл і сказав, з якого боку ліпше пристати. І то байдуже, що, на відміну од них, я не спав).
Утім, ось так докладно про все це рефлексувати я й справді зміг за кілька лишень день. Під той час усі мої відчуття були вкрай простими, хоча й зі своєю колористикою. Бо спершу, щойно я землю побачив, радість була яскравою, схожою на спалах – так, ніби мене вже порятовано. Поступово, проте, барва потроху блідла, часом аж до своєї протилежности – до відчаю. Тому що спершу усвідомив оту милю не знати в скільки кілометрів, а коли став її (їх) долати – іще й напрямок вітру. Перед тим, адже, мені було байдуже до напрямків – я не знав, де знаходжусь. Тепер мав мету, але мій керунок до неї не збігався із напрямком вітру, а головне хвиль, якими він накочував мені назустріч. Тож відтепер радість жевріла, гріла десь глибоко всередині, під шарами обложних труднощів – лишень обіцянкою порятунку. До всього, я не мав сили пуститися рятівного і вже цілком свого, рідного бруса, аби дістатися більш певного, зрозуміло, але не конче ще мого берега самотужки, уплав, тоді як плавба із ним сильно уповільнювала. І знову спалах, іще одне відкриття. Бо це одна з дивовиж острова – будь-якого з них: шторм у нього завше з одного боку. Й чим ближче я був до острова, тим більше він захищав мене од вітру, тим спокійнішим робилося море…
І так воно й тривало – усі неповні чотири подальші роки. Ні, не плавба, звісно – острова я досягнув іще надвечір, вибрався на берег і забився в першу-ліпшу шпарину в скелі, де, не зважаючи на мокрий одяг й заціпеніння від холоду, проспав до наступного ранку. Йдеться про зміни настрою. Радість, коли зійшло Сонце і я зігрівся, коли спромігся осягнути, що таки видибав, і відчай, коли вибрався на гору й побачив навколо себе безмежність морської стихії; перші обнадійливі успіхи в рибальстві, перші знахідки на самому острові – джерел питної води, принесеної з Дунаю деревини, пташиних гнізд і руїн античного храму, й перший корабель на обрії, який пройшов повз, не зупиняючись і не змінюючи курсу; філософське умиротворення й напади туги. І мандри – мандри островом.
Адже в мене було досхочу вільного часу. Саме поняття часу настільки тепер виопуклилось, що я й собі міг би написати якого трактату про джерела розвитку цивілізацій. Адже виклик був, але я ловив рибу, збирав пташині яйця, мідій та устриці, та щойно ці первинні потреби було задоволено, мусив себе чимось зайняти. Так я навчився робити запаси – сушити рибу й складувати деревину, притягнену з берега; збудував житло й повсякчас вдосконалював свій побут; розробив систему сигнальних вогнів у різних частинах острова, на випадок кожного з можливих курсів будь-котрого з кораблів. А самий Фідонісі обійшов по колу, уздовж і впоперек безліч разів. Я дослідив його – вивчив до каменя, до кожної більшої западини, скельного гроту й иншої нерівности. Більше того, я його виміряв: спершу кроками, а тоді, узявши за міру довжини свій зріст, який хоч і з певною похибкою, але знав.
І я склав йому мапу. Одного разу до берега прибило чималу лопать зламаного стерна, отож її деталізованість – яка могла би бути й кращою – обмежувалася матеріялом: розміром дошки й твердістю деревного вугілля, його графічними якостями.
Вона залишилася там – я не зміг забрати її, коли сьомий корабель наприкінці четвертого року помітив таки одного з моїх сигналів і повернув назустріч димовому моєму крикові, поклику про допомогу.
(*Між иншим, у сучасній літературі можна подибати твердження, ніби увесь отой час – від занепаду храму наприкінці античности й до побудови з його решток маяка на початку ХІХ століття – острів цікавив мореплавців яко зручна стоянка. Не знаю. Перші російські картографи Зміїного – картографи Російської імперії – Іван Будищев та Ніколай Критський (еллін з походження, з Криту властиво, тому не знаю, як правильно мало би ім’я його писатися) і справді відзначають наявність на острові колодязів, рукотворних цистерн для збору поверхневих вод; і зробив їх не я – мені цілком вистачало тієї, що вибивається з розколин у скелях. Але й думка про стоянку посеред моря видається дещо кумедною, як і згадки про запорожців, які, мовляв, відпочивали на острові під час морських своїх походів. Так, неначе ані в перших, ані в других не було иншого клопоту, окрім як стояти тут і відпочивати, а надто, коли після вдалого піратського наскоку десь на малоазійське узбережжя тебе переслідує турецька ескадра).
До речі, це була турецька галера. І це було окремою несподіванкою, тому що хоча Білгород, наприклад, вже й перестав тоді бути Монкастро, він усе ще залишався Четатя-Албе – іще не став Аккерманом. А втім флот, ба навіть морські кампанії в османів уже були – від початку століття тривали війни з Венецією за контроль над Егейським, Іонічним та Адріатичним морями, – а за три роки перед тим, як я дізнався згодом, вони заволоділи й Константинополем. До того ж, це було краще, либонь, аніж коли б мене врятували венеційці. Продати у рабство могли й перші, і другі, але туркам було байдуже щодо мого походження.
А проте не продали мене зрештою й турки – мені пощастило переконати капітана, що брати й батько у Падуї заплатять за мене гарний викуп. І так воно й сталося, і ще за рік я дістався батьківщини, повернувся додому. Де й пропрацював тим самим нотарем – а також одружився, навіть двічі, й мав п’ятьох дітей од першої дружини та ще трьох од другої – до глибокої старости.
Чому я не відтворив своєї мапи згодом? Не був певен у точности пам’яти. До того ж і генуезці, й венеційці незабаром втратили свої колонії в Чорному морі, й Европа до часу втратила інтерес до географії реґіону. Зрештою, як на мене, укладачів портоланів Фідонісі й до того цікавив щойно як візерунок помежи пелюсток румбічної сітки. А щодо моєї історії, вона вельми схожа на роман Дефо, чи не так? Хіба що я не порушував волі батька, але винайшов компроміс, прожив на острові значно менше часу, не мав ані кіз, ані П’ятниці, ані папуги. Не було в мене й жмені збіжжя, аби мати нивку, й іще чимало з того, що порахував пан Даніель у своєму видатному бухгалтерському звіті. Мій роман мав би бути радше психологічним – і хтозна, можливо, його я ще напишу…
* * * * *
І я не мав того на увазі, але готуватися до уявлення цієї історії практично почав ще позаминулого літа. Цього б і не зміг – вихід до узбережжя заборонено, а тоді був спробував пошукати нарешті брід з мису Калфа, який умовно розмежовує двійко з більших лиманів, Бурнас і Алібей, до пересипу. Брід, що про нього чув, відколи тут живу, але якого так і не знайшов. А що відстань від мису до коси близько кілометра, а глибина лиманів рідко перевищує (якщо взагалі перевищує) середній зріст людини, мій тобто зріст, я просто частково плив, а почасти перейшов цю відстань, відштовхуючись од слизького й в’язкого намулу на дні й тримаючи голову на поверхні.
У тій дивній подорожі, відповідно, я наковтався досхочу солоної води – а надто на зворотному шляху, проти вітру, – пообдирав ноги, продираючись до моря крізь очерет, замерзав у воді попри спеку назовні й відігрівався згодом на розпеченому піску… До речі, щодо піску – особисте відкриття: значна частина намитого морем пересипу перебуває під поверхнею лиману. І це було радісне відкриття, тому що звідтам, з води, здавалося гребти іще й гребти, коли це метрів за сто чи, може, й більше намул раптом закінчується, й далі, виявляється, можна іти – усе ще по коліно у воді, але по твердому.
І все це, отже, – про суттєву різницю поміж баченням і розумінням, поміж біля і в. Бо на той час я прожив біля моря чотири вже роки (не рахуючи чотирнадцяти в дитинстві), але тільки за тим разом, за тих кілька годин, я не лишень устиг згоріти на Сонці, але й зробити суттєвий крок у наближенні до розуміння моря, або ж, ширше – Води. Наступний крок…
* * * * *
Струсонуло…
* * * * *
А от з Аларіха був кепський мореплавець.
З мене, себто, теж – і тоді, у столітті XV-му, і тепер, у IV-му, – але тоді мені пощастило. Бо коли ти не тямиш у морській справі, до скелястого берега ліпше наближатися уламком рангоуту, аніж цілим кораблем. Навіть і з навітряного боку, тому що людина може виявитись міцнішою од корабля, а мені, бач, іще й з вітром поталанило.
А тепер ось ні. Тому що з Аларіха натомість був гарний воїн, а ще кращий ватажок, і половина з його дружини була готова піти за ним хоч би й у пекло, а ще ліпше – супроти вовка Фенріра ув Останній битві (бо то були вже такі часи, коли ми не знали напевне, що віросповідуємо – християнство у його аріянській єресі, а чи віру предків, і з пеклом була та проблема, що, на думку декого, це і є те паскудне місце, куди потрапляють усі ті, хто не здобудеться на бенкетування у Вальгаллі). Решта була ладна погодитись із його дивакуватими ідеями задля наступного вдалого походу. І ми погодились.
Бо він сказав, що усі наші скарби, які ми ховаємо тут, у Криму, рано чи пізно знайдуть, а от навпроти гирла Дунаю, в морі, є, мовляв, острів, куди іще треба дістатись, і ліпше нам буде влаштувати свою схованку там. Вже не пам’ятаю напевне, але кількох, здається, які сумнівалися, він іще й із залученням теології переконав – сказав, що на цім острові замешкує Ахілл, загиблий у битві слабкий на п’яту воїн і бог не згірший од нашого одноокого Одіна…
Як на мене, краще би він в еллінів когось у провідники узяв замість їхніх історій. Але ж що, коли це було неможливо: навіть розпитувати було небезпечно, ми ж бо трималися таємниці.
(*Зрештою, не такий вже він і таємничий був, отой острів. Допіру в середині ІІІ століття, як припускають, звідтіль забрався римський флот – частина Мезійської ескадри; підрозділ V Македонського легіону – трохи раніше; і хоч значення храму поволі згасало, серед нумізматичних знахідок з Левке трапляються й пізні римські, а згодом візантійські монети. Але про це я дізнався пізніше. До речі, мушу також уточнити, що йдеться не про того Аларіха, що його врешті-решт на дні річки десь у Каламбрії поховали – короля візіготів та переможця Риму. Хоча, можливо, є щось у цьому імені спільно-несумісне із морем, бо ж і тому Аларіху до Сицилії перейти не судилося – його флот штормом розбило).
А в нас і шторму то не було. Ба навіть і гойдало – так, аби по-справжньому, навпроти гирла Дністровського сильніше. А потім, аж до самого Дунаю, й геть тихо – навпаки прикрість: за відсутности вітру мусили веслувати. Єдина приключка на цілім шляху десь поміж Вежею (маяком) Неоптолема та Кремнісками сталася, ближче до сучасної Лебедівки себто. Це також якщо згідно із периплом Арріана. Він, щоправда, іще до нашого переможного переходу з Вісли його укладав, ми вже встигли були внести уточнення, – але ж і з нас усе одно жоден не знав ані периплів, ані Арріана. Ані про Вежу Неоптолема, зрештою, – а що йшли, за незнанням, уздовж берега, і єдиними певними орієнтирами були в нас, властиво, гирла річкові, ми про всяк випадок, аби котрогось не проминути, уночі зупинялись. Ну й там ото гети були нас і напали. Ви ж бо береги наші знаєте – на море відпочивати їздили? Якщо то тільки не коса, не пересип котрогось з лиманів, це вузька смужка пляжу попід нижчим чи вищим, але завжди урвищем – у ближній бій і вступати не треба. Вони й не вступали. Але й ми відійшли зорганізовано – мали одного тільки пораненого…
Він згодом помер – вже на Зміїному. Але не від отриманої рани. Бо хоч правдивого шторму й не було, море було неспокійним. Зі свіжим західним вітром ми швидко пройшли від Дунаю, від дельти, до острова й навіть його не проминули – що було би, може, й ліпше; але коли підійшли ближче й побачили хвилі, що розбиваються об скелі, замість обійти з иншого боку, Аларіх повів корабель просто у цю піняву…
Не знаю, що він собі думав – він не встиг пояснити. Можливо, йому здавалося, що з морем, як і з людиною, можна битися, можна здолати його у бою? І хоч врешті ми повернули і якийсь час боролися з вітром, веслуючи вздовж берега, ця повздовжня не була паралелею…
Рибалки з нас були ще гіршими за мореплавців…
* * * * *
До речі, під час розкопок на острові вже в ХІХ столітті було досліджено викладений каменем гробівець із похованням людини в кольчузі. Ніби як середньовічним, але до більш точного датування, кажуть, не надається.
І ще важливо було, уявляючи, не переплутати з иншою історією – про вікінга Ґрані, який поховав свого товариша (felagi) Карла. Він насипав на його могилі курган (half) і встановив камінь з рунічним написом про це. Бо діялося й собі на острові, тільки що сімсот років по тому, в ХІ столітті, й острів инший – Березань. Це навпроти Очакова, у Дніпро-Бозькому лимані, й цих два острови і справді плутали ще навіть на початку ХІХ-го. Камінь знайшов Ернест Штерн у 1905 році, я прочитав про нього років зо два тому, а тоді, з Аларіхом, ми залишили Березань на траверсі. Натомість у 1976-му, в Очакові, я навпаки народився.
Нарешті в іще одній статті науковій – про козацькі виправи часів Сагайдачного, мене вразила була історія щодо трагічного закінчення однієї з них: коли шторм розкидав і потопив чимало чайок навпроти, властиво, буджацького узбережжя…
* * * * *
Вдарило. М’яко, але пружно – гарячим вітром…
* * * * *
І далебі гарною була ідея уявити себе доглядачем маяка на Зміїному – доглядачем, який, студіюючи та дещо розлого, по-аматорськи конспектуючи “Історію України-Руси” Михайла Грушевського, створив щось на кшталт її скороченої версії у кількох зшитках. Так, звісно, за аналогією з Девідом Черчілом Самервеллом! Перші шість томів “Дослідження історії” Арнольда Дж. Тойнбі він скомпонував ув один, доглядаючи маяк на острові трохи пізніше, у часі Другої світової.
Трохи пізніше, бо ж я був усе вже й уявив: народився в селянській родині на Поділлі 1881-го (як герой, очевидячки, Кримської війни Петро Кішка); рекрутований до війська, служив на флоті; а після служби працював ув Одесі, на ремонті кораблів у сухому доці (не знаю, чи був тоді сухий док у одеському порту, але ж гарно звучить!); й оце десь перед самим початком Першої світової згодився на вакансію доглядача маяка на Зміїному. Уявив докладно: аж до приводів у поліцію – принаймні до 1905-го, бо хоч і не займався політикою, до жодних есерів а чи есдеків не належав, усі в доках знали, що “книжечки почитую”; і про участь у діяльности одеської “Просвіти”, а після її закриття – Українського клюбу та “Української Хати” (до слова, я й зараз незле співаю!); і як слухав лекції Олександра Грушевського (Михайлового брата, також історика) в Новоросійському університеті. Не знаю, чи була публічною дискусія Петра Климовича з “москалями”, як сам він їх називає у листі (російськомовному) до Грушевського Михайла навколо його, власне, статті “Звичайна схема «русскої» історії” в Історико-філологічному товаристві при тому ж таки університеті, але я б її послухав. Це було б і загалом цікаво, але іще й закономірно, логічно, як для моєї історії. Алогічною натомість була моя служба у Добровольчій армії – вже після Зміїного, у часі громадянської війни, але сам я, “добровільно”, до неї не вступав – мене просто схопили на вулиці й “мобілізували”, так би мовити. Так було з двоюрідним дідом мого друга з Татарбунарів, і як і він, отже, я й собі в підсумку опинився на еміграції в Болгарії…
На дві сторінки уявив – аж раптом з’ясувалося, що цього не могло бути. З’ясувалося, що коли ідеться про такі незначні території, як острів, загального знання з історії замало – можна не потрафити. Тому що так, Російська імперія збудувала на Зміїному маяк, ба навіть заснувала була карантинний пост з огляду на повторювані епідемії чуми ув Одесі, який, проте, через десять літ згорнули, адже саме цих десять епідемія не повторювалась. (*Знічев’я його працівники руйнували лишень культурний шар острова в пошуках скарбів, й коли у 1851-му звідтам ішли, передали доглядачеві маяка два ломи, дві лопати й два решета). А потім, у ту ж таки Кримську війну, росіяни острів програли. Згідно з “Трактатом про розмежування у Бессарабії” (Париж, 1857 рік), острів Зміїний, зокрема, переходив до Османської імперії, хоча й із зобов’язанням утримання маяка. А ще згодом, за підсумками чергової російсько-турецької війни, згідно з Берлінським трактатом 1878 року – до Румунії, яка й володіла островом аж до кінця Другої світової війни: до висадки на острові совєтського десанту в квітні 1944, до 1948 року офіційно.
(*Цікаво, що на опублікованій 1931 року мапі острова румунського інженера Ніколає Челака чимало тюркізмів. Як пояснює Челак, його інформували охоронці маяка – етнічні турки з міста Суліни, що в дельті Дунаю. Мені найбільше назва Східної бухти сподобалась, Хіят Гане – “дім Хіята”...
І є на острові збудований румунами колодязь складної двокамерної конструкції. На бетонованій верхній частині два пам’ятні написи – про будівництво криниці в 1939 та її відновлення (ймовірно, після пошкодження внаслідок бомбардувань) у 1943 році. У другому написі зазначено, що майстер присвячує роботу матері…)
Зрештою, після вступу Румунії у Першу світову на боці Антанти в серпні 1916-го на Зміїному розташувався таки невеличкий спільний з росіянами гарнізон. У червні 1917-го до острова підійшов німецький крейсер “Бреслау”, артилерія якого знищила маяк та всі инші споруди, після чого десант узяв в полон тих, хто залишився живий. А ще за місяць на залишеному німцями мінному загородженні підірвався російський есмінець – тридцять сім моряків загинуло, корабель затонув…
Про все це і трохи більше я прочитав ув одній колективній монографії, цілком присвяченій острову, яку, проте, й собі видано в 2008-му головно, вочевидь, для того, аби науково довести – крізь усі розділи з геології, рослинного і тваринного світу, історії, – що Зміїний не є “скелею”. А відтак гарно би було уявити себе натомість якимось-то бюрком у куті зали дипломатичних засідань у Парижі або ж портьєрою в Берліні, аби зблизька подивитися на те, як за сотні кілометрів од геологічно незворушного острова його переставляють з місця на місце на мапі політичній.
* * * * *
І спалахи. Удари, струси й спалахи вогню ув очах…
* * * * *
…Личинок комах з неповним перетворенням иноді називають німфами, а тих німф, які мешкають у воді, – наядами. Варто відмітити, що розуміння термінів німфи і наяди не є однозначним, і ми уникатимемо їх застосування… (З підручника ентомології)
А уявити себе акридою я мусив, аби опинитися на острові тепер, у році Божому 2022-му (*за християнським літочисленням). Адже людиною цього літа я міг би потрапити туди лишень яко військовий, вояк, а в мене навіть квитка військового немає, аби на зухвальство таке, таке зухвале уявлення зважитись. Принаймні не зараз, не в цьому році.
Це з одного боку. Тому що з иншого я був подумав іще й про те – не міг не подумать – а як воно там усім иншим, не людям?
Адже це ми, люди, винайшли війну, вдосконаливши природні механізми регуляції, але й чимало, заразом, надприродних засобів захисту од неї: від мурів і кірас до бронетехніки й системи протиповітряної оборони. І хоча це не завше рятує, хоча стіни єрихонські також падають, і хоч болітиме людині людське, але… Але в акрид немає бомбосховищ.
А чому саме акридою? Тому що це один із небагатьох аборигенних видів Зміїного – решта мігруючі й тимчасові. Або ж і зовсім випадкові – принесені вітром. Бо це, до речі, одна з причин, чому багато хто з комах, зокрема, не можуть жити на цій землі постійно – їх зносить вітром.
Тому що є на Землі форми життя (з отих инших, не людей), які може зносити вітром – переміщати у просторі на десятки кілометрів; і декотрі навіть навмисне таку можливість використовують. Є, звісно, й инші, такі як от слони або ж кити, що їм до вітрів байдуже. А проте у кожному разі, в кожному випадку уявити собі, як то їм ведеться, – це й поза Зміїним, поза контекстом для людини завше виклик. Або ж запрошення.
І то краще запрошення. Тому що перш ніж уявляти себе акридою, усе, що я знав про них, – заразом із медом польовим ними живився у пустині Хреститель. Та й то лишень у російському перекладі – в Огієнка просто сарана, без видового уточнення. Більше того, в одинадцятитомному Словнику української мови немає статті “акрида” – вона з’являється щойно у першому томі двадцятитомника. Вочевидь, Україна – чимала країна, якщо деякі тварини в ній замешкують настільки деинде, як ось акрида на далекому півдні.
А вже коли став дізнаватись, виникли нові труднощі. До першої був підготовлений, було очікувано – небезпека олюднення або ж, ширше, (в)пізнання иншого яко самого себе. Наприклад, ціла біологічна термінологія – це ж суцільний словник з античної мітології; орган слуху в ряду комах має назву тимпанального – за аналогією з музичним інструментом, тимпаном; а основним матеріялом у складі покривів багатьох тварин є хітин, назва якого походить від еллінського хітона. А що вже наяди? Морською німфою була мати Ахілла, Фетіда, а це вже й зовсім Зміїний…
Зрештою, коли б комахам спало на гадку досліджувати нас, либонь і вони назвали б різні частини нашого тіла своїми найменнями. Важче було піти далі за термінологію – важче було з інформацією. Тому що з гуманітаристикою, виявляється, усе в нас незрівнянно краще. Надто довго, вочевидь, упослідженою була на цих землях сама людина. Коли ж про науку глобально, науку людства – вона вже знає сьогодні, що бджола здатна запам’ятовувати обличчя людини. І пам’ятати його щонайменше два дні. Наприклад. Але в науковців і досі немає чіткого уявлення стосовно шляхів міграції чорноморських дельфінів. І це лишень Чорне море – цятка в Світовому океані, й це дельфіни – тварини співмірні з нами. Ба більше, це той инший, котрий відкритий до спілкування…
Отож я не знайшов багацько про акриди, але знайшов українські підручники: сучасні, з ентомології – вони вже існують. І дізнався головне.
Так, вони настільки відрізняються од нас, що при ближчому огляді їх можна сприйняти за прибульців: у них ротовий апарат розвинувся з кінцівок, а щелепи рослиноїдних комах підсилено металами – вони містять цинк, залізо, манґан. А їхні великі фасеткові очі складаються з сукупности багатьох маленьких. Але. Але їхня кров – гемолімфа, як і наша, має в основі ту ж саму плазму; у них також є кровоносна система – инакше влаштована, незамкнена, а проте з серцем, з ритмом пульсації, який змінюється, пришвидшується й завмирає; і вони також дихають – байдуже, що крізь кілька пар трохей; а їхня нервова система, включно з головним мозком, достоту як і у нас, складається з нейронів. І вони відчувають.
Коли вибухало далі, на протилежному боці острова – коливання ґрунту, його скельної основи, коли ближче – різкий струс. Покриви комах – ті, властиво, що складаються з хітину та инших компонентів, виконують водночас іще й функції скелету – м’язи кріпляться до них – та є, відповідно, твердими. А отже нечутливими. Вони захищають тварину від пошкоджень, але відчувати як ми, всією шкірою, вона не може. Тому для відчуття доторку в неї є чимало спеціялізованих по-різному влаштованих рецепторів – механорецепторів у даному випадку…
І коли акриду вдарило – це була вибухова хвиля, – удар відчула ними ж. Терморецептори в комах розташовані зазвичай на антенах…
А от бачать вони недалеко (навіть пропорційно своїх розмірів), тому щодо спалахів я, либонь, перебільшив – радше бачила мерехтіння. До речі, різке затінення може викликати в комах тіньовий рефлекс – тварина намагається втекти або ж зачаїтись…
І запах диму. Точніше, не диму навіть – можливо, я щось не так зрозумів, але хеморецептори комах вирізняють вуглекислий газ, діоксид вуглецю, який начебто не має ні смаку, ані запаху…
Тимпанальний орган слуху, який є і в акриди, належить до найскладніших з відомих у комах загалом. Влаштований за принципом мембрани, він дозволяє визначати гучність звуку, його частотний спектр, тривалість і закономірність повторення (мелодику?). І звуки вибухів акрида також чула, ясна річ, – не могла не чуть, бо їх було чутно й мені за 60 км від острова. Тільки чи є в них закономірність повторення? Нічні метелики – прочитав – здатні сприймати ультразвуки, які видобувають, навпаки, кажани, що на них полють. І я подумав, що згуки вибухів відсутні у системі світосприйняття комахи. Хіба що нагадують грім...
* * * * *
А ще, ув одному з посібників – найближчому в часі видання, найбільш ґрунтовному – до кожного з розділів додано посилання на публікації найновіших досліджень. І серед них англомовна стаття, у якій розглянуто сучасні уявлення про сприйняття болю комахами…
Тому що мені у всьому цьому іще один момент муляє: матеріял для свого уявлення, підґрунтя, я отримав від науковців, а про те, у який спосіб знання ці дістали вони, не важко здогадатися з таких осьдо речень: Остаточну відповідь про функції сенсил (а це ж бо і є ті самі органи чуття, рецептори) можуть дати тільки електрофізіологічні досліди. Просто як у тих творах науково-фантастичних, де прибульці з’ясовують експериментально особливости природи землян. Або ж навпаки. Написаних, зрештою, землянами.
І от я читаю, мені цікаво усе це читати – дуже навіть цікаво, – і, можливо, не кожен з цих дослідів є для комахи смертельним, не завжди, та все ж таки сумно, адже виходить, що аби зрозуміти иншого, ми мусимо конче колоти в нього голкою…
* * * * *
Прикро, а проте тепер я все одно знаю те, що знаю. Й зокрема, що астроорієнтація, властива багатьом комахам, передбачає існування біологічного годинника; і що постійно відслідковуючи добовий рух Сонця, инших зірок та Місяця, вони керуються індивідуальним досвідом (про те себто, що у них є індивідуальний досвід!); а також просторова візуальна пам’ять та висока здатність до навчення. І коли вище, отам, де про вибухи, це було про історію – адже й наша історична наука мало цікавиться погідними днинами, – далі буде історіософія.
Адже так, життя акриди триває од нашого значно коротше. Навіть враховуючи час зародження, буття у космосі яйця, зимове завмирання й усі кілька личинкових стадій у розвитку на шляху дорослішання, усе це разом не виходить за межі року – від однієї планетарної осені до иншої. Але коли мені було п’ять, поняття старости для мене й зовсім не існувало; і коли дванадцять – моїй матері було трохи більше тридцяти, й вона, ясна річ, здавалася мені цілком дорослою. Але коли виповнилося сорок мені, ця цифра викликала розгубленість, тому що здавалося, я тільки-но починаю жити…
Инша річ, коли у посадці біля Фуратівського цвинтаря на перехресті шляхів я зустрів Аврелія, він був іще геть цуценям, а мені було за сорок. Минуло п’ять років, і мені усе ще за сорок, але вікова різниця між нами стрімко скорочується. Іще кілька літ, й у сенсі біологічного віку Аврелій буде старшим од мене.
А ще через той-таки твердий хітинізований покрив комахи не можуть рости так, як ми. Якщо я правильно зрозумів, вони ростуть ізсередини, всередині, збираються на силі, а потім просто видобуваються зі старого – застарілого й затісного – покриву. І є при цім фантастичні метаморфози, які здавна надихали поетів, а є комахи із неповним перетворенням (що до них належать і саранові) – у них усі форми личинки подібні дорослому імаґо, але не мають крил і не розвинені статево. Але у всіх ось ці ступні розвитку настільки розмежовані розміром, формою, що мають назву віків.
Так і про нас кажуть – дитина певного віку, людина у віці, а проте ніколи ось так: комахи різних віків…
* * * * *
Отже, в акриди є історіософія. Але історії в акриди немає.
І не тому, що писемности не винайдено, а всі покоління є одночасними – немає молодшого, який би народився навесні й успадкував переказ від старшого, адже старший помер восени. Гадаю, річ головно не у цьому. Життя акриди триває земний цикл, один рік, навіть коли рахувати з моменту зародження. Але вони не рахують.
* * * * *
А ще ми відвідували Зміїний за кам’яної доби. Тоді він не був островом – тривав льодовиковий період і, відповідно, регресія Чорного моря. Відтак останець стримів різким підвищенням посеред пласкої рівнини прийдешнього шельфу, вбирав око й вабив нетутешністю. Ми бували на нім кожного разу, коли нам виповнювалося п’ятнадцять або ж шістнадцять років, і поверталися звідтам дорослими.
10.01.2023