Натомість найпевнішою ознакою наближення нашого Різдва була раптова поява моєї охоти – не тільки згоди – піти в котрийсь із ранніх січневих днів із Мамою на Тринітари. Мало хто знає нині той топонім. Колись тринітари викуповували полонених бранців-християн на невільничих ринках Сходу. Тепер на Тринітарах купували для себе звезену базарну живність тутешні люди.
Аби дістатися від нас на Тринітари, треба було трансцендувати ціле Середмістя нашого середнього міста: з віддалених колись оборонних ліній теперішньої головної вулиці, де ми мешкали, через невидну систему редутів і взагалі всі незримі хащі софістикованої фортифікації сімнадцятого століття. Через конфігурації розпланованих у дев’ятнадцятому скверів, попри несхибно прокреслені класицистичні квітники, попри колишні муніципальні установи, краєві заклади і національні інституції, повз національного романтичного пророка, через ближні підступи, констеляції конфесій дістатися врешті ранньоновочасного, а тому вже архаїчного Ринку з новаційним ратушем, що тільки увиразнює цю потульну старожитність бідермаєру.
Місто було просвітлене наскрізь цим білим січневим сонцем, крізь усі вікна усіх без винятку будинків плани помешкань проглядалися структурно, а всі без винятку обставини обстави і подробиці побуту являлися фактурно. То був день не ховань і сховків, а прозирань і прозрінь.
Ціла дещо затерта текстура і весь первинний задум міста висвітлювалися в такі дні первозданно виразно. Завершена і затишна конструкція всередині скляної кулі із завжди однаковою кількістю снігу, який можна струсонути або вгамувати коли заманеться. Компактна старосвітська платівка зі своїми щільно протореними річними кільцями, що – похвильована, пощерблена і порисована – і далі незворушно обертається навколо наконечника ратуша.
Закручений довкола центрального круглого павільйону равлик старого базару був сподіваним осередком живого життя на тлі астенічної вразливості скасованого кляштору. Кілька кіл дебелих дерев’яних рундуків були наповнені таким теплом посеред крижаної студені кришталевого дня, що коло них можна було зігріти серце, але не руки. Слизько втоптаний, брудно-склистий сніг в переходах, притрушений розсипаною ненароком пшеницею. Чорно і густо під білими плахтами снігу стояли закутані в грубі хусти жінки. Чоловіком був, здається, тільки м’ясник у павільйоні. Вони, що продавали з тих яток, сукупно взяті склали би атлас довкільних діалектів, уклали би цілий репертуар вдач і галерею віків і врод: з такими лицями, які не хотілося забувати, про які не хотілося думати. Стримані і скромні, але свідомі свого призначення розпорядниці аскетичних скарбів високої зими, в яких, цих скарбів, лиш одна мета – перетривати зиму і дати собою комусь перетривати.
Тугі коси мідяної цибулі, сухі білі камені фасолі, коштовні в’язанки шелеских і невагомих сушених грибів, золоті розсипи пшениці з плевелом, тьмяно зачаєні у стриманих, понурих коренеплодах криваві страсті буряків, сріблисто-чорні маси маку, лісові мурашники кмину, кощаві бліді пальці петрушки. Терпкі земляні смаки, передсмаки майбутніх терпінь земного Бога і земного чоловіка, що має десь от-от знову народитися.
Тепер же з них треба видобути той земляний смак, той сік землі, вивільнити його у страви. Велику трансмутацію належало ще перейти цій ярині, цій живності, цим зернам, аби перетворитися на Святу вечерю.
Тим часом сонце сягнуло якоїсь найвищої на нині помисленної межі, і з дахів рундуків раптом стрімко стала скрапувати тала вода, вона тут же бралася балюстрадкою бурульок.
Васильок набрав такої сили, що пахтів навіть на цьому розімлілому морозі, пряніший за нього.
І все ж дивним чином то була мить, коли студінь нарешті далася взнаки і тілу. Змерзлість у стопах наставала скорше, ніж на лиці. І вже хотілося чимдуж вертатися додому, до осяйної на тлі великих вікон араукарії і палахкотливих цикламенів на широких сонячних підвіконнях.
Верталися. Я був гордий нести щось, що здавалося мені достатньо важким, аби виправдати слово «двигати».
Тим часом шиби в цілім місті вже застигли щитами величавого і непроникного багрянцю.
06.01.2023