Якимось чином Ченстохова нагадує американські міста. В першу чергу – вулицями, що пронизують ціле місто, як наприклад, алея Вольносьці чи алея Найсвятішої Панни Марії. Звісно, що тільки нагадує, бо кожне місто, не дивлячись на загальний план, має в собі якусь родзинку. Для Ченстохової то Ясна Ґура й увесь комплекс сакральних будівель, що належать орденові отців паулінів. У Ченстохові відчувається простір. Нема затиснутого у квадрат будинками звичного місця під назвою ринок. Хоча ринок сучасний існує. Достатньо перейти міст і звернути праворуч. Зрештою, й звертати не потрібно: уже на вході до ринку стоїть пані з букетом прив’ялих троянд, які пропонує кожному перехожому, але ті тільки відвертаються. Вона затискає почервонілими від морозу пальцями стебла, наче останню надію. Поруч неї сидить на стільчику старший чоловік, розклавши великі білі гриби. Його байдужий вигляд, як і поїджені мурахами бронзуваті капелюхи грибів, не свідчать ні про що. Таке враження, наче він прийшов продавати не гриби, а свої прожиті роки, яких не цінує. Ми ще повернемося до тієї Гори, але зараз прокинемося в готелі на вулиці Берка Йозелевіча, названій на честь єврейського купця та полковника Леґіонів Польських в Італії. Довготривалий переліт з Нью-Йорка до Варшави через Франкфурт ще довго гудів мені чотирма моторами «Боїнґа» та шумів різномов’ям летовищ. Я прилетів на цьогорічний поетичний фестиваль під гаслом «Поезія є найважливішою». По місту розклеєно на театральних тумбах афіші, а в Міському центрі відбуваються поетичні читання. У мене тут виходить нова книжка «Єрусалимські вірші та 16 інших», і ми з Богданом Задурою читатимемо і розмовлятимемо про поезію останнього фестивального дня у Міській ратуші.
Кінець листопада. Температура опустилася до нуля, й наступного ранку, коли я виглянув у вікно, вулиці притрусило сніжком.
Вулиця Йозелевіча в центрі колишньої єврейської дільниці. Кілька днів пізніше у Єврейському музеї у супроводі знавця міської історії оглядатиму експозиції. Усе тут було: і свої підприємці та купці, і свій ребе Нахум Аш, і три погроми 1902, 1919 і 1937 років, і ґетто, утворене 1941 року, і своя організація спротиву, що налічувала до трьохсот членів, і дві синагоги – стара і нова.
Йдучи центральною вулицею, зауважую пам’ятник – молода дівчина сидить на лавці, а біля неї кіт.
«Хто це?» – питаю у випадкового перехожого.
«Це – Посвятовська, поетка».
Щиро кажучи, я не зовсім був посвячений у її творчість та життя. Ну так, трапляється, що когось читаєш більше, кимось цікавишся глибше. Я ніколи не думав, що повернувшись до Нью-Йорка, почну вичитувати про поетку, яка померла молодою, – і виявиться, що ця бронзова її присутність на ченстоховській вулиці змусить мене дізнатися про її Нью-Йорк і Краків. Вона приїхала до Америки для операції на серце і залишається, щоби студіювати в Сміт-коледжі. Тут починаються стосунки з Єжи Косінським, бо Галіна прибула до Нью-Йорка на літні курси англійської мови при Колумбійському університеті. Шпацерували до Центрального парку. Обоє залишили спомини одне про одного. До речі, Посвятовська не вірила, що саме Косінський є автором «Розмальованого птаха», зважаючи на його тодішнє володіння англійською мовою. Для неї він був циніком і еґоцентриком. Нью-Йорк Посвятовської вельми цікавий, по-перше – це місто, яке її вразило своїм існуванням, а по-друге – дивилися на нього як хвора особа, що прагне повноти життя, і Нью-Йорк саме пасував їй такою вітальною енергетикою. А що Краків? А це вулиця Крупніча 22. Цією вулицею я ходив тисячі разів, коли викладав у Яґеллонському університеті у далекі 90-ті. Там поетка мешкала і там переживала свої недуги та нові любовні пригоди.
Якось так ось і зійшлися Ченстохова, Нью-Йорк і Краків.
Я забрів навгад до першої-ліпшої цукерні й, замовивши чай та якісь тістечка, поринув у міркування. У Нью-Йорку перечитував Кавафіса, бо придбав виданий його поетичний томик в Англії у 1960-х. Не знав, що польський Кавафіс наздожене мене у старовинному замку ув Войновицях акуратно поскладеними примірниками, які ніхто не брав до рук. З поезією так трапляється – це вічне римування у тотожностях, подібностях, паралелізмах та ймовірних випадковостях. Навіть коли мене зустрічали мої видавці Богдан Кнар та Ольга Вевйора на варшавському летовищі, то в руках – сигналом – виступила щойно видана книжка, на обкладинці якої літера івритського алфавіту. «Якщо поезія у всьому, – міркував я, п’ючи чай і стаючи випадковим свідком спілкування покупців з продавчинею цукерні, – то ця деталізація світу здатна перебороти уніфікацію його». Іншими словами, поезія переорює усталене, а звичне перетворює на незвичне. Можливо, це своєрідна неевклідова геометрія, тобто сферична геометрія, де все наближається і з часом перетинається. Зрештою, поезія – це наближення і перетинання слів. Вона існує так само, як геометричні простори, незалежно чи ми знаємо про них, чи здогадуємося, чи цілком байдужі до їхнього природного існування. Наближення слів потребує особливого роду магнетизму, тобто процесу склеювання. До цукерні увійшла літня жінка, в якої, як було зрозуміло, пенсія не надто висока. Це було видно з її старомодного болоньєвого пальта і допитливого погляду, яким вона обдарувала спочатку мене, а тоді розпочала вивчати виставлену випічку та ціни. Навряд чи вона, проходячи повз бронзову лавку Галіни Посвятовської, уродженки Ченстохової, згадує бодай один рядок з творчості поетки. А, може, й зовсім ніколи не поцікавилася, що ж то за молода пані там присіла? Це не важливо, зрештою, бо вона, ця відвідувачка, сама є поезію. Тобто її життя, вигляд, ймовірна байдужість до поезії, пам’ять – усе може становити зміст вірша про неї. Тобто поезія не відповідальна про предмет свого опису чи розповіді, про питому густину метафор чи проблиски свіжих епітетів. І тут я себе вирішив поправити. «Ну як же не відповідальна?» Тут відповідальність іншого рівня – перед мовою і глибиною сказаного. «А війна? – перше, що спадає на думку, коли чуєш уривки фраз своїх земляків, яких як біженців занесло до Ченстохової. «Ну, так війна? – додаю. – Чи поезія відповідальна за неї і перед нею?» Якщо б поезія тільки говорила про війну, то чи б зупинила її? А коли поезія описує війну, її жахіття, смерті та тривожні депресивні стани, вона кому допомагає? І що означає найважливіша? Для кого і чому?
У Ченстоховій я також чекав на однокласника Ігоря. Він мешкає в Польщі й, дізнавшись, що прилітаю, зрадів. Ми давно не бачилися, але віднайшовшись на фейсбучних неевклідових просторах, давно листуємося. Однокласник їздить у далекі рейси по цілій Європі. Ми вчилися в одному класі та мешкали у дев’ятиповерхівках, що стоять поруч. Наш час кінця 1970-х і початку 1980-х. Тепер він – у Польщі, я – в Америці. Пригадую, як ми з ним випивали в холодних під’їздах вино, що називалося «чорнило», почасти грали на уроках фізкультури у футбол, ділилися спостереженнями за однокласницями. Зустрівшись, ми пройшлися містом і зайшли до ресторану. Перебрали, як годиться, імена однокласників. Про декого я дізнався, що вони вже померли, про інших поділився відомими йому деталями Я про багатьох нічого не чув і не знав, де вони обертаються і що з ними. Взагалі шкільний клас – це особливий вид поезії, а тепер, коли минуло кілька десятиліть після отримання атестату зрілості, а зрілість, тобто життєвий досвід, довелося здобувати в реальному житті, – й поготів. Один із тих, хто жив у наших ченстоховських розмовах, з’ясувалося, кілька років тому помер. Я пригадав, що він прийшов до нас з села, розмовляв з помітним сільським акцентом і ніяк не вписувався до «міської» гопоти. Надзвичайно був здібний до точних наук. Ми списували в нього алгебру та задачі з фізики. Я думав, що він принаймні стане професором, але після школи він вступив лише до технікуму. У його родині склалася така ситуація: батько його помер, а на руках матері ще дві молодші сестри-школярки. Здається, що після завершення технікуму він працював на місцевому радіозаводі. Інший, про кого ми говорили, тепер у Ризі, прислуговує і мешкає при якомусь храмі Російської православної церкви. Два невдалі одруження, якісь непорозуміння з колишніми дружинами, втрата праці. Зробився апологетом усього російського. «Не думаю, – висловив я припущення, – що навіть війна змінила його погляди». «Певно, що ні», – погодився Ігор. Ми ще перебрали наших однокласниць: одна вдарилася у сектантство, інша переїхала до Ізраїлю, ще одна переживає психічні проблеми, які чомусь напосілися на неї майже одразу після закінчення школи. Ігор провів мене до Міської ратуші, в якій відбуватиметься моє читання, і на порозі ми розпрощалися. Завтра йому в далекий рейс.
Поезія, очевидно, у своєму саморозвиткові через століття, мови та естетичні удосконалення перейшла від первинного звуконаслідування чи простого називання деталей цього світу до вибагливих поетичних форм у парі з постановкою важливих інтелектуальних питань буття. Вона, звісно, цариця слів і володарка якоїсь недосяжної досконалості. Ця досконалість може бути гармонійною й легкою, як китайські шовки, або грубуватою, як шорстка мішковина, але вона цілковито залежить від слів. Мова – єдине джерело поетичного життя, все інше – це статичне й мовчазне існування.
З Богданом Задурою сходимо з Ясної Ґури. З висоти монастирського муру я зауважив якесь підсобне господарство. У вольєрах вигулювалися білі павичі. У нас завтра читання і розмова про поезію. Завжди існує спокуса перед публікою подати своє якесь вельми оригінальне розуміння і тлумачення поезії наче це рецепт якоїсь страви, яким можна поділитися, і всі зможуть це – з різною мірою успіху – повторити. Рецепт повторити можна, а от поезію – в сенсі тканину її слів та живу енергію – практично ні. Чи виникне у нас спокуса сказати те, що задекларовано на фестивальних афішах – що так, поезія найважливіша, коли стільки іронічних визначень напродукували її ненависники, а Богданів старший колега з літературного цеху Вітольд Ґомбрович взагалі зробив епатажний випад, написавши статтю «Проти поетів». Я не зустрічав чогось подібного, тобто подібних випадів, скажімо, проти прозаїків чи проти драматургів. Чому проти поетів? Одному Ґомбровичеві це відомо.
Написавши не одну сотню віршів, протягом усіх років їх писання завжди ставив собі одне і теж питання: «А чим, властиво, є поезія?» І намагався відповідати на нього і віршами, і есеями. Інколи мені спадало на думку, що однозначної відповіді ніколи не буде, але спроби знайти її не полишають мене й до сьогодні. Імпульсивні спалахи емоції, огорнуті в поетичну форму, формуються в паровозному депо і, склавши слова як потяг з вагонами в один ланцюг, випускаєш незнаною колією у далекий рейс. Цей рухомий потяг слів, зчеплений римами чи розділовими знаками, або й без них, прямує від нізвідки в нікуди.
З Ченстохова до Ряшева я їхав потягом.
На невеликому двірці ми попили з Ольгою Вевйорою, що відпроваджувала мене, капучіно й погомоніли.
Потяг зі Щеціна припізнювався тільки на кілька хвилин.
Ольга ще ковзнула поглядом по вагонних вікнах, щоби помахати мені рукою, але мене не помітила. Я ж дивився, як віддаляється вона, ченстоховський двірець і місто, в якому вірять, що поезія є найголовнішою.
24.12.2022