Вперед, у Чортопіль!

Лаудація з нагоди вручення Юрію Андруховичу Премії ім. Гайнріха Гайне

в Дюссельдорфському театрі 10 грудня 2022 року

 

 

Коротка розповідь для Юрія Андруховича про його читачів у Чеському раю.*

 

Й ось ми знову в нашій кнайпі у Чеському раю – так називається місцевість, звідки я родом. Сидимо в пивниці під "Ґранд-готелем Прага", збудованим ще за часів старої монархії. П'ємо пиво. Спочатку, як завше, дуже тихо. Ми навіть дещо втомилися, бо щойно вийшли зі сауни. В сауні ми очистилися. Тепер у пабі знову зашмаруємося. І тому завтра доведеться знову йти в сауну. Або на тижні, не пізніше. Але без мене.

 

– Наступного разу без мене, хлопці: їду до Дюссельдорфа, мій друг отримує важливу нагороду за свою літературну творчість – Премію Гайне.

 

– Як друга звати? – запитує Мілан.

 

– Юрій Андрухович.

 

– О, ну то ясно, Андрухович – він мені подобається, історичний іроніст, але не історичний ностальгіст. А однак знає, звідки ми всі родом: чехи, австрійці, словаки й українці. Андрухович написав "Рекреації", книжку про шалену подорож до Чортополя. Мені це чудово зайшло, я рідко коли так сміявся – хіба, можливо, над Швейком. Андрухович мав би любити Ярослава Гашека. Хомський, Марта, Мартофляк – так звали героїв... Донині не знаю, живі вони чи вже мертві. Можливо, як і вся наша Центральна Європа. Трохи жива, трохи мертва, трохи намріяна

 

 Вдень більше людей, уночі більше небіжчиків, вампірів  та привидів. Здезорієнтована історією, цілком розшарпана, але все ще жива, говорить та сміється. Про це він і пише, Андрухович. Будьмо.

 

– Йо, – кажу я.

 

Мілан не вчився. Мілан усе життя доглядав за травою на футбольному стадіоні у нас в Їчіні. Мілан багато читає. Він легко дає раду десь зі сотнею книг  на рік. Те, що ця людина говорить про літературу, напевно, правда.

 

– Отже, Андрухович тепер отримує важливу премію. Як файно! Передай йому вітання із Чеського раю. Ми його розуміємо. У Їчіні жив не лише Валленштайн, у Їчіні також народився Карл Краус, старий дотепник, який зі всіх лаха дер і багатьох просто висміяв. Наш Карл знав іронію, знав і катаклізми, і життя в страху, в темряві, життя в нашій Центральній Європі. Як і Андрухович. Отже, щирі вітання. Будьмо.

 

– Радо передам.

 

– Якщо я не помиляюся, в його книгах мертві після смерті завжди мандрують на захід. Мене це зацікавило. Всі мертві мандрують на захід. Ти колись мені казав про це.

 

– Саме так. Завжди вздовж Дунаю. У "Дванадцяти обручах", наприклад, – мені дуже подобається ця книга.

 

– Може, вони сподіваються на кращий світ там. Але потім вони всі повертаються. Тут, у нас, зрештою, найгарніше. Не завше можна витримати життя в Центральній Європі – але де ще можна хотіти жити?

 

– Дунай, споконвічна ріка. Але так направду Дунай – не ріка, а наше центральноєвропейське море, Велике озеро. Можна забути Ельбу чи Влтаву, але Юрій знає, що неможливо забути Дунай. У Центральній Європі все крутиться навколо Дунаю, – каже інший чоловік за столом, учитель історії та літератури.

 

Ти знову а знову пишеш про Дунай, любий Юрку. І загалом багато про річки та гірські струмки, де потопельники перетворюються на дунайську рибу, яка вміє літати. Ти пишеш про туман, дощ і сніг на Великдень, про воду і болото, а також про невидимі річки – як у Львові, у старому Лемберзі, в місті, до якого знову а знову повертаєшся у своїх творах, як Богуміл Грабал до Праги. У Львові річку Полтву не побачити. І все ж вона там. Полтва є у величезному каналі під містом, як у могилі. Полтву заховали і забудували. І все ж іноді можна почути запах річки. У Полтві навіть живуть риби, які сліпі, бо не знають світла. Потрапили у в'язницю, у божевільню, у вічні муки, у руїни, куди тягне з дитинства. Руїни, "цей особливий сад колишнього буття", як сказано на початку книжки есеїв "Моя Європа", яку ти написав разом зі своїм другом, польським письменником Анджеєм Стасюком.

 

– Тоді за Андруховича, за Україну, за свободу, na zdraví, будьмо, – каже Мілан.

 

Піднімаємо за тебе, любий Юрку.

 

П'ємо

 

Мовчимо.

 

Спостерігаємо за обручами, які лишає пивна піна в наших гальбах.

 

Ковток.

 

Кільце.

 

Історія.

 

Один, два, три, дванадцять... Так, дванадцять, як у твоїй книжці "Дванадцять обручів", яку я люблю понад усе, хоча там не йдеться про пиво і пивну піну, а про дванадцять обручів весни, життя, барви зеленої. І про поета Богдана-Ігоря Антонича, якого я відкрив для себе завдяки цій книзі. І знову а знову про Чортопіль, те містичне місце десь у твоїх улюблених горах Карпатах, які  ти називаєш "фатальною країною". Так, у тебе, здається, все обертається навколо Карпатських гір, які розділяють нас у Центральній Європі, але в той же час і з'єднують, як ти пишеш. Румунію з Україною, Україну з Польщею та Словаччиною, Словаччину з Чехією.

 

Гірські хребти та річки, а також болота, мочари і ліс, старий густий центральноєвропейський ліс, "кошмарний лабіринт, велика зелена потвора", можливо, навіть краще – праліс, так, "праліс, переповнений символами і натяками", мандруючи яким треба бути обережним, бо "ліс – це зелене, а зелене поглинає". Тут часто не працює mobilnyk, тобто стільниковий телефон. У цих джунглях можна знайти не тільки гриби, а й руїни покинутих сіл і храмів, а також мертві автомобілі, навіть цілий автомобільний цвинтар з американськими люксусовими суперколісницями. А під кожним деревом лежать убиті, як у "Рекреаціях".

 

П'ємо.

 

Мовчимо.

 

Розмовляємо.

 

Хтось замовляє шнапс.

 

Горілки, як називається той шнапс, що його з  такою пристрастю п’ють твої герої в романі "Дванадцять обручів", у нас у Чехії не знають. Як і горіхівку, чи вино руїн, чи ужгородський коньяк "Закарпатський", який я з тобою, любий Юрку, вперше скуштував у Львові. У Чеському раю ми п'ємо лак для трун (lak na rakve). Так ми називаємо фернет, рецепт якого колись певний італієць із Трієста привіз залізницею до Богемії. Ще одна центральноєвропейська історія. Але насправді ми здебільшого п’ємо пиво, яке за смаком не поступається "Львівському" у Львові. Або чортопільському. Або "Альтбіру" тут, у Дюссельдорфі.

 

Я маю зі собою в кнайпі книжку, яку завжди беру в подорож, – Бедекер для Австро-Угорщини 1913 року. Книжка аж ніяк не застаріла. Навіть нині вона дуже повчальна. Якщо ти хочеш зрозуміти світ минулих років – то тобі варто взяти її зі  собою в подорож, як і старий залізничний довідник. Що Бедекер каже про твоє місто Станиславів, яке тепер називається Івано-Франківськ і де ти мешкаєш? Як описує залізничну мандрівку туди?

 

"Від Львова до Чернівців 266 кілометрів. Залізницею 5–8 год. Залізниця веде до Галича через одноманітні височини, які порізані долинами. – У Старому Селі, праворуч, великий напівзруйнований замок, який частково використовувався як броварня. Ходорів, привокзальний ресторан, відгалуження на Стрий. Коли поїзд продовжить рух, удалині праворуч з’явиться  довгий хребет Карпатських гір... Залізниця перетинає Дністер, біля Єзуполя йде вздовж Бистриці. На 140 кілометрі праворуч Станиславів, 256 метрів над рівнем моря, привокзальний ресторан, готелі "Централь" та "Імперіал", купецьке  місто з 33 300 мешканців, більше половини яких – євреї. Звичайно, багато також і поляків та українців, трохи циган, румунів, угорців, німців, австрійців".

 

Це лише кілька рядків. Але як центральноєвропеєць ти можеш уявити все. Стара пошта, невеликі особняки, площа Ринок,  залізничний вокзал усе ще жовтої габсбурзької барви. "Хтось розповідав, начебто Богуміл Грабал свого часу висловився приблизно так, що міг би жити всюди, де є залізничні станції габсбурзького дизайну", – пишеш ти в "Дванадцяти обручах". "Отже, Богуміл Грабал міг би жити й тут". Так воно і є.

 

У "Бедекері" 1913 року є також і мапа місцевості. Фактично мапа залізниці. Ми п’ємо пиво, а вчитель хоче побачити, де саме твій Станиславів, твій Івано-Франківськ. Він уже був у Львові, як і всі ми. Він знаходить місто. А потім шукає Чортопіль, ту місцину з твоїх книжок.

 

– Його не існує, – кажу я.

 

– Але все ж він мусить бути. Оточений горами та Європою, так написано в його книзі. Чортопільське пиво привозили до Відня залізницею, імператор любив його більше, ніж будвайзер чи пільзень!

 

Так, так, пиво та залізниця і колись, і нині. Головний двірець у Львові виглядає як молодший брат празького двірця. Або як сестра залізничного вокзалу Келеті в Будапешті. Мені подобається твій вірш, де ти хочеш працювати на ньому  залізничником, змивати з вікон локомотивів пил і бруд, зішкрябувати мертвих мух і комарів, яких локомотиви назбирали дорогою з Відня чи Бухареста до Будапешта. Я знаю, що ти хочеш там працювати не тому, що тобі так подобаються угорські потяги, а тому, що ти любиш Будапешт, один із багатьох центрів нашої Центральної Європи. Але старий машиніст, який сидить сьогодні з нами за столом, любить цей вірш насамперед через залізниці.

 

Так, усі за столом знають тебе, любий Юрку. Мілан, книжковий хроб, Яхим, сумний учитель, а також Отто, старий машиніст. Коли 1992 року в Україні вийшла твоя перша книжка "Рекреації", це стало великою подією. Коли 2006 року вона  вийшла також і чеською її прочитали всі з мого оточення. І сміялися досмерті. Та ось нарешті ми тут, з твоїм чудовим гумором, з твоєю іронією, яка робить важке життя в Центральній Європі для нас легшим і стерпним. Це дозволяє нам пережити сумне і драматичне.

 

Бо не тільки любов і правда, а й гумор можуть перемогти смерть і брехню. Гумор означає анархію і насамперед свободу. Саме тому його ненавидять диктатори цього світу, такі люди, як Путін. Саме тому нам потрібні твої книги та твій гумор. Гумор може бути зброєю. Проти диктаторів і проти людської глупоти. Саме тому твої герої, незважаючи на певний неспокій і меланхолію, є витриманими і бадьорими. Хоча вони усвідомлюють, що всі ми живемо в і на руїнах, і що наша Центральна Європа – це не тільки прекрасні міста, а й тортури в їхніх підвалах, чистки, депортації, вигнання та смерть, багато смертей.

 

Твої герої живуть між учорашнім і завтрашнім днем, затиснуті між похмурим минулим Центральної Європи та невизначеним майбутнім. Можливо, саме тому вони такі вільні, шалено кохають одне одного і присягають музикою. Вони щасливі на цій вузькій смузі, яку ми називаємо сьогоденням або теперішнім.

 

Твої герої не бояться. Твої герої не руїни. Твої герої найвище цінують свободу. Так, вони не бояться. Навіть коли зустрічаються з мертвими. Це здається цілком природним. Зустрічі з мертвими, привидами, посланцями минулого. Твої книги допомагають нам розмовляти з цими духами, як зі самими собою.

 

– Я ж кажу. Він один із нас, Андрухович. Будьмо! – каже Мілан.

 

Цокаємося.

 

П'ємо.

 

Знову коротко мовчимо.

 

Госпóда, де ми завше зустрічаємося після сауни, тобі би сподобалася, любий Юрку. В ній теж є щось на кшталт карнавалу, де історію Центральної Європи целебрують і водночас висміюють. На стінах яко мисливські трофеї висять роги впольованих косуль і оленів, тут можна знайти навіть опудало кабана. Поряд з ними – ілюстрації Йозефа Лади до роману про бравого вояка Швейка, який ти можеш цитувати напам’ять. А також образи імператора Франца Йосифа та імператриці Єлизавети. І образи спадкоємця престолу Франца Фердинанда, якого твоя бабуся Ірена Скочдополь бачила дванадцятилітньою дівчинкою у відкритому автомобілі у Станиславові, як ти пишеш у своїй збірці есеїв "Остання територія". Її батько був німецьким напівчехом, який емігрував із Чехії до Галичини. Прізвище Скочдополь звучить по-прапрачеськи: Skočdopol. У перекладі це означає щось на кшталт "скачи в поле".

 

– Я ж казав, що він один із нас, Андрухович, – говорить Мілан.

 

– А ви ще не знаєте, що в нього була тета в Празі, її звали Галя, тобто Гелена, Andruchovičová Helena.

 

– Що?

 

 – Йо.

 

– Я ж кажу. Один із нас.

 

– Він теж добре знає історії про викидання з вікна, – кажу я.

 

Так, історії про небезпечні дефенестрації, з якими ми добре знайомі в Центральній Європі. Насправді саме так більшість чехів суїцидуються, як ти описуєш у своїй книзі "Лексикон інтимних міст".

 

І тут, у "Ґранд-готелі Прага", нещасливо закоханий чоловік хотів викинутися з вікна. Але чоловік мав пеха. Він упав на дах вантажівки броварні Пільзнер. Тож пиво врятувало йому життя. Він не зламав собі шию, тільки ліву руку. Тож він не зник, як твій чортопільський поет і культуролог – так, знову той чарівний Чортопіль – Станіслав Перфецький, який рано-вранці зі свого готельного номеру у Венеції "викинувся у вічність вод Великого Каналу", як ти пишеш у своєму романі "Перверзія" 1999 року, у цьому романі після карнавалу, так, у цьому майже посткарнавальному романі, який такий же дикий і божевільний, як і сам карнавал, як наша Центральна Європа з її безліччю мов та малих народів, які часто жили один біля одного – часто один одним і, на жаль, часто один проти одного.

 

Учителю пощастило, він залишився з нами в Чеському раю і ходить з нами в сауну, а потім у кнайпу. В цю мить  він шукає на мапі Бедекера 1913 року Чортопіль, чеською Čertopol, німецькою, можливо, Teufelsburg. Він не здається і шукає, шукає, шукає, як стеклий пес. Ніхто не може йому помогти. Навіть господиня, яка, до речі, родом з Ужгорода. Ні навіть власник готелю, чеськомовний чех із Волині, куди його предки емігрували з центральної Чехії сто п’ятдесят років тому. У Львові він навчався у фізкультурному, але на якому виді спорту, ми досі не дізналися.

 

Ми п’ємо пиво, і я розповідаю своїм друзям про ще одну твою книжку, яка мені дуже подобається, вже згадану книжку-подорож "Лексикон інтимних міст". Ти подорожуєш і Америкою – наприклад, у Детройт чи Торонто, а потім повертаєшся до нас у Центральну Європу. Ти багато пишеш про Львів, але кілька разів відвідуєш і Прагу. Вперше восьмирічним хлопчиком у липні 1968 року, який був дуже спекотним, у розпал так званої Празької весни, якраз перед вторгненням військ Варшавського договору та її, тої весни, розгромом. "Браніцький скліпек", кнайпа, куди ти ходив з батьком і де випив перше чорне пиво у своєму житті, існує й сьогодні.

 

– Перше пиво восьмирічним. Я ж вам кажу, що він один із нас, Андрухович. Будьмо, – каже Мілан.

 

Ми п'ємо пиво, і я згадую останні сцени з "Рекреацій". Раптом звідусіль з'являються російські солдати. Арештовують усіх українських поетів. Ніхто не знає, що з ними буде, чи не розстріляють і не закопають під деревом десь у лісі. Але це лише жарт, кульмінація карпатського карнавалу. А тепер про війну не можеш не думати. Про багатьох загиблих і зниклих безвісти в Україні.

 

Ми п’ємо пиво і думаємо про жахливу тупу тишу 24 лютого, коли ми сиділи в господі, дізнавшися, що війна. Ніхто нічого не хотів говорити. Просто не виходило. І тоді старий машиніст сказав: "А тепер вип'ємо за залізницю. За українську залізницю. І за Україну".

 

І сьогодні Мілан каже:

 

– Передай Юрію в Дюссельдорфі, що Росія давно програла, тому що диктатори і деспоти завжди програють, одні раніше, інші пізніше.

 

– Скажу.

 

– Передай йому, що ми, чехи, підтримуємо Україну.

 

– Скажу.

 

– Передай йому, що ми вже давно пробачили українцям вторгнення 1968 року.

 

– Скажу.

 

– Передай йому, що ми, Чехія, прийняли 400 тисяч людей з України.

 

– Скажу.

 

– Передай йому, що ми відразу ж постачали зброю і будемо постачати, що ми не вагалися, як німці.

 

– Скажу.

 

– Скажи йому, що тут, у Чехії, ніхто не писав дурнуватих листів, що Україна має здатися. Здатися,  скоритися і капітулювати.

 

– Скажу.

 

– Скажи йому, що всі тут знають, що означатиме капітуляція для народу України.

 

– Скажу.

 

Вже пізній вечір. Ми трохи сп'янілі і трохи втомлені. Крім одного з нас. Крім учителя, який колись хотів накласти на себе руки в цьому готелі через нещасливе кохання. Він показує на мапу і вигукує: "Я знайшов його. Я знайшов це. Чортопіль!" А потім тицяє пальцем у мапу і каже: "Ось, ось, подивіться..." І вказує на всю Центральну Європу, на нашу країну, на Чеський рай і далі на наше маленьке містечко Їчін, на наш "Ґранд-готель Прага" і каже: "Як там написано в його книзі? У «Рекреаціях»? Оточений горами та Європою. Так, так воно і є, тут Чортопіль всюди, наша Центральна Європа – всуціль Чортопіль, вклинений між минулим і майбутнім, все спалено, все знищено, а ми все одно живі. Юрій має рацію: яко вчитель історії та літератури, я мушу це знати".

 

– Я ж вам кажу, він геній, він один із нас, Андрухович, – каже Мілан.

 

Хтось замовляє порцію фернету. Ми не знаємо, хто. Може, Мартофляк? Може, Хомський? Марта? Герої "Рекреацій"? Карл-Йозеф Цумбруннен, сумна дунайська риба з "Дванадцяти обручів"? Йосип Ротський, барикадний піаніст і революціонер, радіо-діджей із чудовим музичним смаком, якому довелося покинути батьківщину? Головний герой твого останнього великого гіта, роману "Радіо Ніч", який так добре переклала німецькою Сабіна Штер?

 

 

Ми цього не знаємо. Але хтось це мав бути.

 

– Ну, тоді… За Чортопіль. За Юрія Андруховича. За нас. За Україну. За свободу, – каже Мілан. Ми цокаємося. І тоді вчитель засинає. Під його головою – мапа Центральної Європи 1913 року.

 

* * *

Dorohyj Juriju, ja duže radyj i ščyro tebe vitaju. Ďakuji za tvoji čudovi knyhy. Z neterpinňam čekaju zustriči za pyvom.

 

 

______________

* Чеський рай – заповідна ландшафтна територія та регіон площею майже 182 км² на півночі Богемії в Чехії, на північний схід від Праги; межі реґіону чітко не визначені, але вважається, що розташований між містами Турнов, Їчін та Мніхово Градіштє.

 

 

20.12.2022