Ганделеси

Значну частину єврейського суспільства становили дрібні гендлярі розмаїтим дрантям, звані повсюдно «ганделесами». То були переважно представники бідноти, вбрані зазвичай в засмальцьовані обшарпані чорні халати чи в інші лахмани, мали на голові ярмулки або в безжальний спосіб зашморгані капелюхи. Через рамено висіли у них напхані скупованим мотлохом сірі лантухи. Кожен ганделес носив бороду.

 

 

Їхнім збірним пунктом був ріг Галицької і Боїмів, а також вулиця Собєського (Січових стрільців). Хто негайно потребував грошей, той ніс туди те, що мав найдорожчого і найнепотрібнішого водночас. Одні пропонували свої речі відкрито, інші приносили їх під плащем і демонстрували в брамі. У випадку, коли товар приносив злодій, який не знав, що за річ він поцупив, а ганделес теж не здогадувався, тоді скликався у брамі консиліум, який вирішував, що то за річ, а навіть вкладали спільні кошти, аби знизити ризик.

 

За совєтів діяла подібна торгівля у сквері за Оперним театром. Називалася «скупка». Там крутилися фарцівники і теж приносили джинси під плащем чи курткою, а ходили з покупцем приміряти в браму.

 

Щодня, обходячи усі помешкання на терені своєї гендлярської діяльності, ганделеси голосно вигукували:

 

– Ганделе! Ганделе! Старі шмати, старі шкраби, старі сподні, камізельки, сукенки, фляшки, кості купую, продаю, гендлюю! Ганделе! Ганделе!

 

На той крик відкривалося в кам’яниці вікно, і ганделеса запрошували до хати, аби запропонувати якийсь непотріб: старі черевики чи штани, заячу шкурку, старе крісло, дзиґар, що вже купу літ стоїть на місці. Часом хтось міг із ганделеса й зажартувати:

 

– А чи шкурки купуєш?

 

– Аякже, купую, купую. Заячі, тхорячі, лисячі, кротячі.

 

– А кілько даси за шкурку рабина?

 

Ображений ганделес рушав далі, сиплячи прокльони незнайомою мовою.

 

Ходячи від кам'яниці до кам'яниці, типовий ганделес згинався під вагою закинутого на спину мішка, а зайшовши на подвір'я, клав мішок на землю і, випрямивши згорблену спину, піднімав голову та оглядав балкони, вигукуючи свою нехитру рекламу.

 

Тоді господині вручали покоївкам оберемок непотребу, й ті зносили його ганделесові, а він витягав з кишені дрібні, щоб розрахуватися, та не всі брали від нього оплату. Вкінці, спакувавшись, скидав капелюха і кланявся на всі боки.

 

Декотрі ганделеси називали себе гонорово «купцями старожитностей».

 

Витривалості гендлярів можна було позаздрити. Вони могли годинами терпляче торгуватися з кожним, бодай навіть примарним клієнтом. З талантом артиста здатні були натхненно розхвалювати будь-яку шмату і до втрати свідомості сперечатися за ціну. То був справжній театр, який вимагав жертв.

 

«І ганделес, увійшовши в екстаз, міг розігрувати воістину драматичні сцени – з шаленою жестикуляцією виривати собі волосся з бороди і пейсів, а при цьому клястися і своїм власним здоров’ям, і життям своєї бідної, вічно хворої жінки з купою голодних дітваків», – згадував Вітольд Шольґіня.

 

Ганделес був не лише купцем чи посередником, але й чудовим психологом і навіть філософом, обдарованим до цього ще й специфічно єврейським почуттям гумору.

 

Найчастіше клієнтами були академіки (себто студенти), які завше потребували грошей. Сцени торгівлі між ними були насичені неабиякою акторською грою. Студент вдавав, що йому не надто залежить на продажу, хоч від цього залежав його обід, а покупець кілька разів відходив і вертався, клянучись, що через таку торгівлю його родина зубожіє.

 

Ну, власне така сцена відбувалася на піддашші будинку, де мешкав студент політехніки. Ганделес Йоель Файнґольд з Клепарова, який мешкав на вулиці Берка Йоселєвича (бічна Джерельної) і про якого кружляло чимало веселих оповідок, затято торгувався, а бідний студент втрачав терпець і надію, що вдасться розрахуватися з господарем за помешкання.

 

Врешті вимучений студент благальним голосом проказав:

 

– Пане Файнгольд, то скільки, до дідька, ви хочете мені дати за те моє ще цілком добре вбрання?

 

– Що значить добре? Що значить, кілько я маю дати моєї кривавиці за це жахливе лахміття, за ці, я пана перепрошую, шмати? Ну, я знаю? Найвище десять... нє, нє, що я, дурний, кажу – вісім золотих...

 

– Тільки вісім? Та ви звар’ювали, пане Файнгольд! Та я вже волію те вбрання комусь подарувати!

 

– Уй, то добре, то люкс! Подарунки я так само беру, а зой!

 

Львівська газета «Goniec Polski» (17.01.07) писала: «До цілковито оригінальних типів Львова належить вуличний ганделес. Бо це всебічний купецький талант, який розуміється однаково добре не лише на споднях, а й на аеростаті. Кардинальна засада львівського ганделеса – купувати все, що попадеться. Він купує навіть речі, про чиє застосування не має поняття. Купує їх на вагу, на око, на схибив-трафив, але купити мусить».

 

Львівський письменник початку ХХ ст. Станіслав Брандовський згадував випадок, коли його зачепив ганделес і запитав, чи не має він часом щось продати. Маючи гарний гумор, відповів, що є в нього вдома дві квадратури кола, з яких одна ціла, а друга пошкоджена.

 

Ганделес відразу пожвавився і зголосився купити обидві. Аби виборсатися з ситуації, Брандовський сказав, що готовий буде продати їх за кілька днів. З того часу минув рік, і щоразу, коли він проходив вулицею Боїмів, той ганделес гнав за ним і питав, чи не може він спродати бодай одну квадратуру кола, навіть ту зламану.

 

Чимало ганделесів стали легендарними, і не всі вони були аж такі нуждарі. Зокрема історик єврейської дільниці Маєр Балабан, якого замордували німці, писав, що «в середині ХІХ ст. на вулиці Смочій, 66, де тепер стоїть чотириповерховий будинок, була стара кам’яниця, власником якої був торговець вживаними речами Мендель Спенцер. За переказами назва вулиці походить від того, що якась Ципре Брандель Цимринґ, яка там мешкала, не маючи чим нагодувати дитину, дала їй смочок».

 

Цікава версія походження назви вулиці, яка тепер зветься Підмурна. Щоб ото вулицю назвали завдяки смочку? Але як не вірити історикові?

 

А Мендель Спенцер був оригіналом. Щоранку його можна було бачити, як він чимчикує до синагоги у широких картатих штанах, у високому циліндрі, якого раз на рік давав направити і вигладити.

 

Він був поважним чоловіком і добрим купцем. Коли хтось виторговував у нього вбрання, яке було йому завелике, і нарікав, що комір відстає, Мендель не тратив ні голови, ні фантазії і переконував:

 

– То так мусить бути, то спеціяльне місце для шалика.

 

А коли якось магістратський урядовець, примірявши накидку, зауважив, що вона завузька, Мендель усміхнувся:

 

– Та пане! А хто вбирає накидку? Накидку ся носе на руці, нє?

 

Жінка Менделя Їдис була дуже зацна і богобійна жінка і щороку родила дитину. Сусідки називали її через те «календарем». Їдис мала десятеро дітей – п’ятеро хлопців і п’ятеро дівчаток: Вельвеле, Занвеле, Йойликель, Шміликель, Сендер, Ріфкеле, Віхне, Шпринце, Раце, Мойшеле.

 

Образ ганделеса був популярним серед гумористів. Монологи цих купців старожитності часто звучали у львівських кабаретах. Ось один із них.

 

– Такий годинник, якщо його потрясти, так хрипить, ніби в нього сухоти, вада серця і катар кишок. Він, певно, зупинився ще за часів Віндішгреца. А то що? То має бути фотель? У цих клаках, певно, сидить цілий батальйон довоєнних щурів. А та ванна? Та то трумна та ще й незручна, бо дірява, і покійник міг би випасти з неї ще до приходу Месії. То має бути вішалка? Та то чиста шибениця. Ага, ваза теж є. Але щоб я ґеґнув, вона мені нагадує іншу посудину, до якої порядна людина ніколи не ставить квітів. Нє, прошу пана, то все пса варте. Що? Кажете, що я можу забрати то все задармо? Але вже? Гм... ну, хіба для вас. Бо я не безсердечний. Але за перевезення треба заплатити.

 

Інколи ганделес потрапляли в прикрі ситуації через своє філософування. Ця кумедна подія трапилася в червні 1939 року. Столяр Валентій Пика овдовів, але чорного вбрання не носив, бо не мав. Жалобу носив тільки в серці і під нігтями, але що й за життя Марині його нігті мали чорний обідок, то ніхто на його жалобу уваги не звертав.

 

Хтось інший з його Мариньою не прожив би й року, а він прожив цілих двадцять. Про це ми дізнаємося з його тлумачень на суді. Мариня була дуже заздрісна (ревнива), хоч ніколи його на гарячому не злапала. Всього йому жаліла. Не дозволяла йому навіть надто часто міняти комірці чи аліґансько вдягатися. Казала, що то нездорово, коли чоловік вифранчується. Бо ж не для неї, а для інших. А недочиканє твоє!

 

Але Пика ніц собі з того не робив і на її ґдири уваги не звертав. Завше знав наперед, що вона скаже. Навіть не посивів і дивився в майбутнє з надією. Був переконаний, що, маючи таку жінку, обов'язково потрапить до раю.

 

На суді він пояснював свій вчинок, який стався у день, коли він вирішив позбутися Марининих лахів. Бо не міг на них дивитися спокійно – щоразу йому небіжка в очах ставала. Ото він і покликав до себе ганделеса.

 

Той оглянув бабське умундурування і сказав, що воно ніц не варте. За пару вживаних чоловічих порток в десять разів більше дадуть, ніж за купу блюзок, шляфрочків і реформів. Реформами називалися панталони. Панчіх, мештів і капелюшків ганделес навіть помацати не захотів. Зацікавився лише плащем Марині. А про все решта сказав, що то безвартісні шмати. І забере то хіба як додаток до плаща, за який дасть 5 золотих.

 

– Бо хто таке дрантя купить? Рік буду чекати, аж ся трафе якась дзядівка, – пояснював також на суді ганделес.

 

Пика був уже перед тим у шинку і мав войовничий настрій. Слова ганделеса ображали його кохану дружину. Він спочатку висловив ганделесу все, що про нього думає, а потім кинувся хляскати його Мариніними реформами. І як почав валити в помешканні, то скінчив біля поліцейського постерунку, куди забіг захеканий ганделес. Суд оштрафував столяра на 10 золотих.

 

 

 

06.12.2022