Кінець російської літератури.

Евген Маланюк

С лязґом, скріпом, візґом опускаєтся над Русской Історієй желєзний занавєс.

– Представленіє окончено.

Публіка встала. Пора одєвать шуби і возвращаться домой. Оглявулісь...

Но ні шуб, ні домов нє оказалось.

В. Розанов „La divina Comedia“.

„Апокаліпсіс нашево врємені“ р. 1918. Серґієв–посад.

Ще довго до початку воєнного катаклізму, що привів до розпаду російської імперії, великий і ще малоцінений Москаль – В. Розанов, прозріваючи майбутнє, пророкував: „Я закінчую собою російську літературу“, „ми живемо у великім закінченні російської літератури“ і далі, з питомим йому фільософічним юродством несподівано зауважав: „Література – се просто мої штани“ („Опавшіє лістья“ р.?).

І хоч він писав се, навязуючи до форми своїх афоризмів і міркувань у книжці „Опавшіє лістья“, і хоч він відзначався взагалі скрайним інтимним, навіть заголеним індівідуалізмом (за що його хтось назвав „Смердяковом рос. літератури“), проте ніхто не одмовить Розанову тонкости його неймовірно - чутливої інтуіції, і ніхто, уважно слідкуючи життє сучасної рос. літератури, – не заперечить слушности сього пророцтва.

Навіть для сучасних комуністичних реставраторів рос. імперії часами буває ясно, що праця їх – Сизифова і що в пошарпаній будівлі б. Росії зайшли занадто великі і необоримі зміни. Зовсім не випадково столиця імперії перенесена до Москви. Зовсім не в порядку „здобутків революції“ Совнарком змушений був під зойки т. зв. російської інтеліґенції змінити назву „Росія“ на так немилі для „русского“ ока і для „русского“ уха чотири літери „С.С.С.P.“

І література – чутливий манометр колєктивних почувань і настроїв – не могла не відбити сих кардинальних, далеко не так зовнішніх, як здавалося б, змін. Більше того вона виявляє, демаскує далеко глибше і ширше сі зміни, аж так, що може сучасні „собіратєлі землі русскої“ і не хотіли б сього.

Як що „єдина-неділима“ – державно ще так-сяк може під вивіскою „С.С.С.P.“ когось гіпнотизувати своєю анахроністичною величу, то „єдина-неділима“ в літературі – зовсім очевидно скінчилася, мовляв Лєнін, – „надолґо і всерйоз“.

Література – завше є проєкцією всього комплексу національного чи державного буття – на площу духовну. При чому завше в значно синтезованій формі і значно опережаючи теми буття по часу.

Звідсіль – пророчественність літератури, як мистецтва.

* * *

Героїчний період „русскої“ літератури скінчився, власне кажучи, на Чехову. З ним ся нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складена, але всеж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтеліґентського нидіння.

Се був один із найбільших російських Европейців, що іронічним зором нещадно протявши російське життє, – гоголівським гірким сміхом посміявся в-друге і вистававши його на загальне глузуваннє – прокляв. Може навіть разом із собою – і звідтіля особиста траґедія Чехова: він знав і не міг.

Він знав усю брехню, всю нісенітницю, все безглузде істнування Росії – механічної сумішки племен і народів за вязничними мурами імперії, але будучи сам, сказати б, „общеросом“ і на останній глибині своїй – тим же російським інтеліґентом, він не міг голосно про се сказати.

Післячеховський період російської літератури – що носив широко обєднуючу назву символізму, а відтак – в останні часи (перед війною і війна) – футуризму, був менше всього російським періодом, а письменники й твори дуже мало спільного мали з „русскою“ літературою.

Се було, за головною ініціятивою В. Брюсова, в широкому розмірі прищеплюваннє західноєвропейських токсин, систематичні інєкції західноєвропейської мистецької й літературної культури.

Природно, що кождий дійсно „русскій“ інстинктовно розумів усю трагічність наслідків такого „самоотруювання“ („что русскому здорово, то немцу – смерть“ – має й відворотну силу); покійному Брюсову ся операція європеїзації рос. літератури, зокрема поезії – далася недешево. Але він доконав сю величезну роботу і залишився найфатальнійшою постатю в історії „русской“ літератури.

Треба окремо виділити величезне явище в російській літературі останнього періоду (символізму) – Олександра Блока, який безперечно являється завершеннєм трикутника: Пушкін–Лєрмонтов–Блок – і може яскравійше ніж яке-будь инше імя своєю траґічністю, „обреченостю“; роздвоєністю символізував закінченнє імперсько-російської літератури. Се відбилося в фатальній для поета (вона причинилася до його смерти) поемі „Двєнадцать“, де з останнім розпачем, з останнім смертельним напруженнєм він спробував „виправдати“ (а що иншого робили великі Росіяне, як не „виправдували“?!) те, шо виправдати (для Росіянина) не дається – т. зв. „русскую“ революцію. Психольоґічні причини такого чину поета – очевидні. Без „виправдання“ жити дійсно було не можна. Але сей божевільний замір, стоючи на грані хули („в бєлом вєнчікє із роз–впєрєді Ісус Хрістос“) й абсурду, – не вдався і поет умер майже психічно-слабим.

Дуже характеристичним для Блока, як „русского“ (по походженню він, здається, польський Жид) є маленький деталь з його останніх листків щоденника. Коли „революція“ доходила до таких меж, що без „виправдання“ її жити для людини з творчим сумліннєм було неможливо, то Блок записує в своїм щоденнику ряд „виходів“ (цитую на жаль по памяти, щоденник друкувався в „Красной Нові“): 1) еміґрація; 2) боротьба; 3) польський месіянізм; 4) залишиться і... „слухать революцію“ (можу помиляться що до черги і виразів, але за ідентичність п. 3 – ручуся). Отже „русскій“ поет у кардинальний момент свого творчого життя відчув своє походженнє, крик предків, але... коханнє до необоримо-абстрактної мрії Прекрасної Дами (Росії) – перемогло і скоро по тім Блок пише в посланії до З. Гіппіус:

Страшно, сладко, неізбєжно надо

Мнє – пускаться в мноґопєний вал,

Вам – зельоноґлазою наядою

Пєть, плєскаться у ірландскіх скал,

Високо над намі, над волнамі

Вєєт знамя – Інтернацьонал!

„Виход“ – знайдено. Тут і „месіянізм“ (ми на ґорє всєм буржуям – міровой пожар раздуєм") і „виправданнє революції“. І перед сліпучостю такої чарівної мрії замовкло все, навіть і „польський месіянізм“, шо звичайно не міг дорівняти „всємірности“ російського.

В сім деталі Блоківської „біоґрафії“ – повне втіленнє „общерусскої“ душі, символічне для тисяч російських інтеліґентів, що не маючи ні родинного, ні тим більше національного коріння, могли лише закохуватися в такі нездійснимо-абстрактні мрії (хоч і прекрасні), як ідея великої боґоборчеської, страждальної „Росії“ – „heiliges Russland“, „sanite Russie“, що не більше не менше, як „врятує гнилий Захід“...

Чим і як мусіло відбутися се вигадане славянофілами і прищеплене цілій російській інтеліґенції – „врятуваннє Заходу“ – над сим ані творці сієї мрії, ані апостоли її ніколи серіозно не зупинялися. Єдиним арґументом були вірші Тютчева, що обовязково загробним голосом цитувалися в таких випадках:

Умом Росії – не обнять,

Аршіном общім – нє ізмєріть,

У нєй асобєнная стать –

В Расію можна только вєріть.

І вірили. І ся віра, впоєна в цілу московську націю, віра спільна Москалеви й общеросови від Достоєвського до останнього тульського мужика і являється тією страшною силою, що утримує й далі в загальних контурах ту абсолютно-ненормальну, невідомо як істнуючу потвору, якій імя Росія, а нині С. С. С. Р.

Треба ще згадати про також дуже характеристичну на тлі рос. літератури постать поета М. Гумільова. Один із найбільших після В. Брюсова майстрів вірша і знавців літератури, він власне був завше і як людина і як поет – „чесним чужинцем“ і в Росії і в рос. літературі, що не заважало йому проробити для сієї літератури кольосальну культурну роботу. Досить згадати хоч би те, що Гумільов вів літературно-бібліографічний відділ у такім впливовім для свого часу журналі, як „Аполон“. Цілий ряд гострих і ще не оцінених до кінця критичних статий і рецензій в сім журналі належало перу Гумільова.

Гумільов видав кілька книжок надзвичайно міцно і майстерно зроблених віршів.

І ось у 1921 році по інсценізованому большевиками „контрреволюційному процесі“, Гумільова розстрілює петербурська чрезвичайка з жорстокою хуткістю, не дивлячись па прохання і заходи його друзів. При чім характеристичний був епізод, коли урядовець чрезвичайки, запитаний про долю Гумільова, не міг найти його в реєстрах розстріляних, бо прізвище Гумільова було в реєстрах перекручене на... Гумільовіча і „якогось“, як сказав урядовець чека.

Так московсько-національна стихія „комунізму“ жорстоко-несвідомо, з дикунською наївністю знищила одного з найкультурнійших поетів Росії, при чому усякі анальоґії з Лявуазєм або Андре Шенієм тут відпадають, бо там знали, кого ґільотинують, а тут не тільки не знали професії Гумільова, але й – прізвища. І все ж смерть ся – метафізично – була цілком закономірною. Вона мусіла бути. Гумільов був занадто чужим, занадто варягом, щоб анархістично-московська стихія могла його залишити в живих.

В символізмі й почалася гіпертрофія і почався склєрозний процес, хоч сей період у той же час один із найбільше блискучих і цікавих періодів рос. літератури.

Не маючи жадних підстав для якої-будь орґанічної культури, не маючи традицій, широкого суспільного фундаменту, елементарного громадського життя, російські інтеліґенти осягаючи особисто часто незвичайної і нечуваної на Заході індівідуальної культурної досконалости, перейняли західні впливи так, як звичайно переймає їх дикун і, перенісши на російській ґрунт формальні досягнення Заходу, змогли утворити в Росії зовнішньо надзвичайно цікаву орхидейну літературу, доводячи її безкорінну виточеність просто до неймовірної рафінованости. Досить пригадати напр. таку постать, як Вячеслав Іванов, що показав у своїх віршах просто вражаючі формальні досягнення, пишучи м. и. на трьох мовах майже з однаковою досконалістю: на російській, німецькій і латинській.

Натурально, що Захід не міг би собі дозволити на роскіш мати такого письменника. Лише на кістках і крови національного поневолення московська нація – через російську інтеліґенцію – могла викохувати цвіти, що нагадують ті, які описав О. Мірбо в свойому романі „Le jardin des supplices“ („Сад катувань“).

Тому то та взаємна одірваність, яка так характеризує російську інтеліґенцію і народи російської імперії – в періоді 20–30 років перед війною дійшла до останніх, може, своїх меж. І дійсно, десь у Петербурзі і Москві ставився Блоківський „Валаґанчік“, відбувалися диспути над тим, чи правильно поступив той божевільний, що розрізав картину Рєпіна „Замордуваннє Ґрозним свого сина“, В. Брюсов писав свою середньовічну повість „Оґнєнний анґел“, смакувалися Вілє де Ліль Адан й Барбе д’Оревільї, Михайло Кузьмін писав свої витончено-хорі „Алєксандрійські пісні“, в „Реліґійно-Філософськім Т–ві“ Мережковський, Розанов, Шпет, Єрн і ин. сперечалися до ранку про богоборчество й богошуканнє, а там... „во ґлубінє Росії“... там душили Українців, Поляків, Грузин, Вірмен, там топили лікарів, що приїздили па епідемії, там бабусі замовляли всі хороби, там свистіла нагайка і по поліційних участках вибивали зуби...¹)

Та що „там“, коли тут же в Петербурзі напівпяний, хитрий сибірський мужик коверзував придворною „арістократією“, як хопила його ліва нога і дурив останнього царя з дійсно-мужицькою московською безпосередністю.

Словом, робилося все те, що мусіло робитися в цілком штучній державі механічно-стиснутих народів (і народів часто з не аби якими культурами!), над якими панувала брудна, напівдикунська, московська нація, що засвоїла собі у Татар завойовницьке хижацтво, ненаситність визиску і катівське уміннє проглотувати українські, польські, білоруські і инш. народів культурні надбання, в імя „колективнаво рила“ – підрізуючи їх під рівень „русской“ культури і „велікой русской літератури“.

Потім прийшли дійсні предтечі т. зв. большевпзму і російська література, отруєна французьким, переважно, символізмом у щерть, заговорила „заумною“ мовою:

Дир, бул, щил

Убєщур,

Сорча, хорча

Малєнтокіяй

Е, дзю, цю

Спрум. (А. Крученниа).

І почалася задовго до пугачовщини політичної – специфічно-московська літературна пугачовщина: московський орґанізм не витримав західно-європейських отруй і зареаґував. Наскільки початок російського футуризму (кубо) характеризувався криком і гуком і ніби не обіцяв нічого цікавого і серіозного, настільки дальший його розвиток виявив далеко не маловажну його суть у постатях математика і поета волинського Українця – Веліміра Хлєбнікова, надзвичайно глибокі вірші і проза, якою в свій час через шум його оточення пройшли непоміченими і які лише тепер уважно студіюються і – московського Марінеттія – Володимира Маяковського, того „Брюсова футуризму“ (вираз, здається, А. Луначарського) і літературного ґенералісімуса совєтської сучасности, нині значного совєтського урядовця від мистецтва і редактора журнала „ЛЄФ“ (лєвий фронт іскусства).

Ось схематично шлях російської літератури: через ліберально-кадетсько-меншовицький символізм до казьонно-совєтського футуризму, з прапором якого вона переможно увійшла в комуністичну дійсність сучасної Росії і влилась навіть у кермуючий – державний апарат совєтського уряду.

Наскільки потужно й цікаво для посторонного обсерватора протікав рос. футуризм у період свого Sturm und Drang під час війни й початку революції, на стільки яловим і казьонно нудним робиться він тепер. Революційний патос спав. Динамізм замінився на мемуарне заспокоєннє на лаврах і нарешті рання „маститість“ його убє зовсім. Всі ознаки собачої старости рос. футуризму – вже зявилися. „Маститий Маяковський“ – се звучить майже кепським анекдотом, а те, шо сей „клясик“ суч. рос. літератури конкурує з колишнім дядею Міхєєм що до писання віршованих реклям для московських фірм – уже зовсім сумне збуджує почуттє.

Все те значне, що створив Маяковський (а як духовний предтеча большевизму і по части, пророк його – Маяковський, безперечно значна фіґура), – вмішується лише в одній його невеличкій книжці, – славнозвісному „Облако в штанах“, що вийшла ще в 1916 р. Решта уявляє дуже стосовну літературну вартість.

Про товаришів його, крім порівнююче недавно приєднаних – конструктивіста Асєєва і просто талановитого літературного спортсмена В. Каменського – сказати нічого доброго не приходиться.

Совєтська влада давно предбачала сю ненадійність футуристичних комуністів і тому заздалегідь зорґанізувала собі для казьонних потреб ґрупу партійних ґрафоманів під назвою „пролєтарських письменників“, що обєднані біля журнала „На посту“ („На варті“), звідсіль їх технічна назва – „напоставці“. Про сих пролєтписьменників московських вистане лише зауважити, що хоч як нездарні є наші харківські пролєтписьменники, але пролєтписьменники Р.С.Ф.С.Р. випередили їх своєю нездарністю. Отже фактично сучасна російська література може бути представлена такими трьома нерівними ґрупами: 1) письменники – „попутчіки“ (подорожні); 2) безпартійні; 3) еміграція.

* * *

„Попутчіком“ ми звемо людину, що проходить разом із нами певну частину шляху, по якому ми з вами йдемо значно дальше – ось „клясична“ дефініція сього поняття, що дав її „сам“ Троцький на диспуті про „мистецьку політику PKП.“ в Москві р. 1923.

В дійсности категорія „попутчіків“ охоплює порівнююче малочисленну ґрупу другорядних (по передвоєнній оцінці) російських письменників, у більшости белєтристів, шо фізично врятувалися під час знищення інтеліґенції і, volens-nolens, не без значного впливу чрезвичайки – „прийняли революцію“. – Визначних особистостий серед них немає. Все се типові російські інтелігенти, мляві й безвольні, двоїсті й непевні, без здібности до протесту, до боротьби, до ясного й голосно проголошеного слова. Без революції вони по-більшости дальше „Огонька“ чи „Весьмір“ – не пішли б. Революція, відштовхнувши „сметанку“ рос. літератури на еміґрацію, зробила з них „визначних рус. письменників“, у дійсности ж – тимчасово виконуючих обовязки літер. ґенералів і полковників, що знаходяться в безтерміновій відпустці. Ся ґрупа недавно підсилилася визначним „смєновєховцем“ ґрафом О. Толстим, будь що будь одним із найбільших сучасних рос. романістів і творцем дуже цікавого жанра, так би мовити – імпресіоністичної достоєвщини.

Се єдиний письменник у сучасній Росії, що ще несе знамя старої рос. літератури бодай у тім відношенні, що володіє джерелом дійсно прекрасної, коштовної московсько-російської мови. Бо ж сучасна совєтська літер. мова – се застрашаючий воляпік. До „попутчиків“-же належать найвизначнійші для сучасної Росії белетристи Пільняк, Леонов і Бабель. На жаль, реальні перспективи з них має лише один Лєонов, хоч у даний момент усі три уявляють із себе якісь похідні від відповідних старих письменників і самостійної орбіти, власного світла – з них ніхто ще не зміг витворити. Спрощено можна визначити Пільняка, як еманацію Чехова при допомозі граматики Андрея Бєлого і всіх аксесуарів його літературної лябораторії, зокрема всього того, що дав в обсязі техніки Анд. Бєлий своїм романом „Петербург“.

Пільняк має пильне око побутовця, може занадто дрібничкове навіть, але конструктивні можливости його невеликі і часто дрібниці лягають в його творах таким балястом, що руйнують цілу будівлю. Найсумнійше ж те, що Пільняк, як письменник, скінчився остаточно і без вороття. Себ-то скілько б нових аркушів повістий, оповідань і „матеріялів до роману“ (вираз Пільняка) він не написав – якогось рішаючого значіння ні для нього, ні для рос. літератури – се мати не буде.

Лєонов – свіжійший, цікавійший. Йдучи цілком свідомо від Лєскова, попутно використовуючи Ремізова і уважно підчитуючи Гоголя, він володіє надзвичайно визначеною і викристалізованою мовою, гострим і точним рисунком (чого абсолютно бракує Пільнякови) і цінною мужністю крізь сотні дрібниць завше мати на увазі, кістяк сюжета і мету теми. Лєонов – молодий і може статися так, що все написане ним до сього часу – буде лише проходженнєм школи. Тоді він безперечно виросте на першого по революції визначного російського белєтриста, натурально, в московськім розмірі.

Бабель – се гостра й дотепна фраза, пересипана „словечками“ іронічно-мудрого містечкового Жида з України досить густо притрушена прянощами спеціяльно рос. симетизму. Він сумлінно знає літературну російську мову і як кожен російський Жид до нестями кохає її московський charme, але – безнадійно. До революції було немало подібного типу письменників (між иншим дуже талановитий, але призабутий Ал. Кіпен), але сі письменники дуже болюче відчували „черту осєдлості“, „правожітельство“ і занадто ніжну опіку старших городових. Бабель, яко громадянин С.С.С.Р. – сих неприємних річий не відчуває і тому має змогу розгорнутися ширше. А. Кіпену, натурально, не прийшло б в голову писати батальні оповідання з історії імператорської кінної ґвардії, а от Бабель дістав славу й популярність своїм твором „Конармія“, в якім описує подвиги будьонновських кавалеристів. Отсе і вся ріжниця. Помянувши ще також досить цікаву письменницю Сейфуліну, яка ще знаходиться в добі усталення, ми вичерпаємо реєстр визначних „попутників“.

Коли не оперувати майбутнім Лєонова, то, як бачимо, „попутчіки“, давши певне число документів епохи, сумлінно зарисувавши профілі революційних подій, користаючись манерою й фарбами своїх старих учителів, – власного, самостійного й конґеніяльного своїй добі – нічого не дали. Далі літературних „спеців“ вони не пішли, хоч дуже старанно намагалися братися за великі полотна („романи“), наївно повіривши в своє покликаннє замінити Толстих і minimum – Чехових.

І даремно підбадьорує і реперує А. Толстой: „Революція дала великий сирий матеріял... треба малювати велику людину – тип. Нам потрібно „Героя нашої доби“... Героїчний роман... Монументальний реалізм... Повторити ще раз „великую русскую літературу“ (sic!) („пісатєлі об іскусствє і о сєбє“ 1924. Москва).

Даремні заклики! Не той час, не ті обставини і не ті люде, щоб „повторять великую русскую літературу“ тай не можна повторити того, що скінчилося раз на завжди.

Еклєктики, люде без розмаху й волі, без значної індівідуальности, вони лише закінчують той процес гниття і розпаду рос. прози, що так потужно був започаткований А. Бєлим за допомогою гіпертрофованої малоросійської граматики Гоголя. Підтвердженнє сього знаходимо і у В. Шкловського, якому в критичному чуттю одмовити не можна: „Русская проза тепер розкладається на складові частини“. („Рус. Совр.“ ч. 2. Стор. 237) р. 1924.

* * *

Се – стільки про „визначних“. Щоб уявити ж собі сучасного „середнього“ рос. белетриста-попутника з молодих, які колись так часто „подавали надії“ і яких верства в передвоєнній рос. літературі була досить широка, вистане зреферувати оповіданнє якогось Дмітрія Стонова (який траґічний псевдонізм! хоч під ним криється, безперечно, одесит з „óвічей“). Оповіданнє се, що носить назву „Большєвікі“ уміщене на першім місці хоч і казьонного та проте найбільше серіозного рос. журнала „Красная Нов“ (кн. 6, жовтень-листопад 1924), в якім „пролетарських“ нездар не друкують, дарма, що редактором журнала є тов. А. Воронскій комуніст (діяльність його звернена до того, щоб обєднати всіх „визначних“, незалежно од партійної приналежности і тому „Напостовці“ страшенно лають його за „зраду“). „Большєвікі“ ще цікаві тим, що в сім оповіданні:

„Октябрскій вєтєр замєтаєт дорогі, русскій вєтєр, большєвістскій вєтєр“... etcet., а теріторія, де гуляє сей „русскій вєтєр“ є... Україна.

Дієві товариші: т. Комлєв – з завойовників, а з тубильців – тов. Рівєнко (певно Рівка+енко?). Сюжет: у тов. Комлєва є непообразна „супруґа“ (чорна сукня з глибоким вирізом, у вечері Шопен і „я не разбіраюсь в тваєй палітікє“) і „мамаша“ (збирає посаг для другої доньки, натурально Бєрточкі, що поки що „ґризьот ґраніт наукі“, натурально – на зубо-лікарських курсах). Предбачається реквізиція „ізлішков одєжи“ і мамаша страшенно нервується. Приходить до сина („Предісполком“): „Как-жє? Атдать паслєднія юбкі, аставіть сєбє трі рубашкі ? Ти ж сам знаєш – всьо майо нєсчастноє імущество в етіх тряпках – пріданном Бєрточкі“... Тов. Комлєв змучено згоджується побалакати з тов. Рівєнкой (який переводитиме операцію „ізятія“), але з огляду на „фанатичність“ тов. Рівєнкі (очевидно – з був. укапістів!) – „У мєня, товаріщ, опрєдєльонная інструкція і мой рєвалюціонний долґ“..., – реквізіція у мамаші все-ж відбувається і тов. Комлєв з тов. Рівєнком робляться страшенними ворогами, або як кажуть тепер у Росії, між ними починається „склока“.

В сім полягає ціла колізія траґічного оповідання на пять розділів під сензаційними кіно-заголовками: 1) „Мьортвий хватаєт жівого“. 2) „Партсобраніє“. 3) „От слов к дєлу“ (реквізіція). 4) „Люді-человєкі“ (склока). 5) Большєвікі (патетична апольоґія і марш). Автор певно забув додати, що між розділами музика мусить грати в перемішку – матчиш і інтернаціонал. З останнього розділу пересипаного пляґіятами з Блока (з „юго-лєдоським“ акцентом), все ж довідуємося, що тов. Комлєв і тов. Рівєнко – миряться „ноґа в ноґу, рука к рукє, плєчо к плєчу – рєвалюція в апасності!“ – Так ефектно закінчує автор сю страшну карикатуру сучасного життя совєтської бюрократії на „завойованих“ землях.

Цитати: „У нас єсть член союза – Нікітченко – єво пєтлюровци дочіста оґрабілі“. „Нєт дома, ґдє не побивалі-би петлюровци і не забралі би всьо до последней рубашкі“... „Но русская революція – ето-же ґорячая кровь, бьющая ґейзером (ах, Одеса, Одеса. – Е. М.), ето ліхорадочниє ґлаза, ето голови нє знавшіє по мєсяцам – подушкі, а по ґодам – женщін (!). „Товаріщі! Вот я хочу сказать. Ви знаєте, как поґіб Самуїл, товаріщ Самуїл – мой муж! Ви знаєте в етом жівотє у мєня казацкій белоґвардєєц (sic!) растьот“... „Кто-за? – подавляющеє большінство“. „Кто воздєржался? – такових – нєт. Возраженій – нєт? – такових – нєт. Предлаґаю спєть інтернаціонал... Стройниє нєсутся звукі“... „Ліза („супруґа“ тов. Комлєва) опускает ґолову, рукі тонкіє, ізящниє, ґолиє. Молча, не поднімая ґолови, ідьот она к жолтим і чорним клавішам... Ліза поднімаєт руку і однім пальцем – чіжік, чіжік гдє ти бил, на Фонтанке водку піл... Упливайте, упливайте тені прошлаво“... „Знаетє-лі ви, что значіт у большевіков такоє малєнькоє і жосткоє, такое, как скамья 4-го класа (очевидно – остання кляса, в якій автор оповідання одержав освіту! – Е. М.) слово – партдісціпліна“ (яка богата гра слів: по російському шкільна лавка – парта). Особливо пікантний для нас такий уступ з промови тов. Рівєнка на партсобранії: „Товаріщі, єслі чєловек прієзжает к нам із Ресефесера (з Московщини – Е. М.), то удівляєтся і спрашіваєт – какая здєсь власть? Нє то Петлюра, не то ґєтман! Вивєскі вісят (?), в лавочках продают пудру (?), вот тєбє і совєтская власть!... Ми должни, товаріщі, прівєсті ґород в надлєжащій від (!), чтоби каждий с пєрваго же взгляда моґ понять, в каком он ґосударствє находится?"

Лєксичні богацтва в оповіданні – переважно одеського походження („опредєльоно“, „злоупотребляя – возложєнной на него задачей“), але б й проби невдалої русифікації деяких українських слів. Так читаємо у Д. Стонова: „...в снєґах октябрськой завірухі“, себ-то простодушний автор вживає українське слово в російській мові, не догадуючись, що по російському „завіруха“ означає зовсім не „мятєль“, а цілком щось иншого, а власне близько до „брехуха“ чи що.

Навмисне спиняюсь так довго на сім „творі“, щоб показати, яку макулятуру подає сучасний найповажнійший совєтсько-російський журнал своїм читачам, і які зразки літератури дає сучасна російська белетристика.

* * *

На межі між попутчіками і безпартійними стоїть (вірнійше стояла) своєрідно-московська фіґура Сергія Єсєніна, що народившись наслідком революційної детонації з глибин московського селянства, увійшов у російську літературу дуже надійною індивідуальністю; в самім способі його назви є щось спільного з нашим Тичиною, але як характеристично в їх біоґрафіях відбилися психольоґії представників двох народів – пануючого й скаліченого поневоленнєм! Єсєнін перший період свого творчого шляху, поки російська революція не шкодила селянству, йшов разом із совєтською владою, але коли побачив, що міський „совєтізм“ починає запускати пазурі до селянського добробуту, – він одходить і навіть рве з совєтською владою („Чорт би взял тєбя, сквєрний ґость, – наша пєсня с тобой нє сжівьотся!“). Тичина ж, як відомо, прийняв не лише „совєтізм“, але й... російську окупацію...

Єсєнін – поет „з божої ласки“ і найголовнійше, чи не найповнійше втіленнє московської національної стихії. В сій його безпосередній орґанічній звязаности з московським селянством і криються причини, чому він не зміг вирости на значного поета, а залишився всього лишень дуже удосконаленим, дуже нагостреним, але все ж Кольцовом, Нікітіном – не більше.

Але в той же час і значіннє Єсєніна є величезне і символічне, як перший крок „самовизначення“ московської нації, що сталося наслідком великої революції на сході Европи. Цікаво, що мова Єсєніна вже зовсім не „общерусская“ і певно твори його в цілому на південь від Курська не пішли і не підуть. Се перший справжній суцільний Москаль у сучасній рос. літературі. На жаль великодержавно-реставраційний режім совєтської влади, затамовуючи сей процес московського самовизначення, дуже шкідливо відбився і на творчости Єсєніна. Національний патос його збито, тон розчаровання в його віршах починає домінувати і поет після ряду авантурничих випадків в його життю поволі загас.

* * *

„Безпартійні“ рос. письменники – се справжні останки бувшої „великої“ літератури, що приховавшись переважно в Петербурзі, продовжують сяк-так „означати“ по мірі сил сю „велику“ літературу. Се в повнім того значінню слова „недорізана“ літературна інтеліґенція, з рядів якої й вирвано Блока й Ґумєльова. Трохи переґрупувавшись, трохи переодягнувшись у захистний кольор, жорстоко експльоатовані совєтською владою в особах уряду Зіновєвської Петрокомуни, вони все ж з честю дотримуються того культурного рівня, який їм залишили попередники. Зацьковані, загнані майже в підпілє, вони навіть спромагалися видавати недовгочасні журнали й альманахи, а в останніх часах видавали досить солідний і єдиний несовєтський журнал „Русскій Соврємєннік“.

Ядро сієї ґрупи складають славнозвісні в свій час т. зв. „Серапіонови брати“ – В. Іванов, Слонімский, Зощенко (!), покійний Лев Лунц (що все ж еміґрував і вмер на еміґрації) і инші.

Всі вони переважно „західники“ петербурзького типу. В „особєнную стать“ Росії не вірять, „гнилий Захід“ спасати не збираються (відома по перекладу в ЛНВ стаття Л. Лунца „На Захід“).

Завданнє їх було скромне: спасти те, що спасти ще можна було і по можливости – „означати“ собою нехай в ослабленій формі – російське літературне життє. До них же можна віднести поетку А. Ахматову.

Отже – загально кажучи – милі, культурні, інтеліґентні літерати сі, уявляючи собою уламки величного старого, не спромоглися та й не могли були спромогтися на щось дійсно – мовляв А. Толстой – „монументальне“. Власне, кажучи, всі вони є еміґрантами, що з тих, чи инших причин, – не емігрували.

Єдине, що дійсно позитивного й по части нового вони роблять і зробили – се та праця, що провадить товариство ОПОЯЗ („общество ізученія поетіческого язика“) в обсязі теорії письменства і мови. Члени сього т-ва поклали фундамент т. зв. формальній критичній школі, яка дала ряд надзвичайно цікавих книг. Тут працюють такі талановиті люде, як Шкловський, Ейхенбавм, Шентелі, Жірмунський (все – зворушливо „русскіє прізвища!“).

Література еміґрації російської остільки сіра й загально відома, що говорити про неї не приходиться, хоч література ся може пишниться такими іменами, як Мережковський, Гіппіус, Бунін, Купрін, Ходасєвич, Ремізов, а в останніх часах і Марина Цвєтаєва!

Все, що було серед них „московського“, – давно вже смєновєхнулося (А. Толстой), залишилися письменники з общеросів (Бунін, Купрін, Ходасєвич) або запеклі „западніки“ (Мережковський), або нарешті ті, яким просто остогидла Совдепія. До сих останніх крім Ремізова і Вяч. Іванова, що недавно поїхав до Італії „вмирати“, як він казав, приєднався і... сам Ґорький.

Деякі з них продовжують досить інтензивпу літературну діяльність (Мережковський, Бунін, по части Ремізов), але істнуваннє серед еміґраційної одірваности од ґрунту дає фатальні наслідки. Дивно вимовити, але що до динамізму, святости й життєвости, середний письменник у Совдепії далеко полишає за собою навіть філіґранно-вироблені, технічно бездоганні, але внутрішньо мертві повісти й оповідання Буніна й Зайцева.

* * *

Коли придивимось до фундаменту „великої русскої літератури“, то побачимо там, натурально, не Пушкіна, хоч се власне він і утворив те імперсько російське есперанто, що носить назву „русскаво язика“, і хоч він, власне, й доконав у сфері культури того подвигу, що в сфері державного будівництва доконав Петро І.

Фундамент „великої русскої літератури“ се перш за все – Гоголь зі всіма траґічними наслідками його творчости. І в тому розпаді і розкладі рос. літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється як раз справедлива пімста українського національного духа, що через Гоголя руйнує й нищить будівлю імперсько російської культури.

Штучне – довго не живе. Проти природи далеко не підеш. Ранійше чи пізнійше вона пімстпться. Так сталося з „русскою“ літературою, так буде з „русскою“ культурою. Вони не виросли орґанічно з тіла єдиної (або духово найсильнійшої на Сході Европи) нації, а просто в московській формі і на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне українське борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо-приваблююче, порочно-смачне (для ґурманів), але страва ся була в істоті – нездорова і непожиточна. Вона отроювала державний орґанізм, троїла нації російської імперії, троїла нарешті Західню Европу. Большевизм – се наслідок харчування такою стравою. Росія – гомункулюс у „планетарних“ розмірах, а за утворюваннє гомункулюсів природа завжди карає.

Тупий, напівдикий, консервативно-бунтарський і анархістично-самодержавно-рабський народ завоював українську республику XVIII ст. – що мала всі риси типово-европейської держави з типово-західною, досить високою культурою. І ось державно-московська форма починає набухати укр. культурним змістом. Так іде від Теофана Прокоповича через Сковороду, Бортнянського, Левицького, Щепкина, Лобачевського аж до Гоголя...

Могло статися б, що сей український зміст, програвши під Полтавою – політично-мілітарно, міг би виграти культурно, а відтак і політично.

Елінський характер української душі переважив над слабкими варяго-римськими елементами її, нація українська не спромоглася на відповідне державницьке напруженнє, а безсило віддалася псевдоримському мужеському началу московського державництва.

І Гоголь – яскраве втіленнє сього процесу. Від державно-національного у нього залишається хуторянський романтизм, натомість усе духове богацтво української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь – перший свідомий малорос і можна сказати батько малоросизма, але Гоголь усе ж був занадто чужородне московський, по- літично-домінуючій нації – тіло, щоб його українська суть не дратувала Москаля (розуміється дійсного Москаля, а не ріжних обшеросів, що иноді цілком щиро вважали Гоголя – „своїм“).

І знову пригадуються може занадто щирі слова щирого Москаля – Розанова про те, що Гоголь „прийшов – чужий“ – і „забруднив“, „зганьбив“ – російське життє, дав на нього злобну карикатуру. „З труни шамкотить його старечий голос – я може й зовсім не істнував, я лише уявився... І згинь, пропади, вовкулаку проклятий!“ („Опавшіе листья“ – В. Розанов). Як бачимо з боку Москаля сі слова є далеко чеснійші ніж штучний деревляно-казьоний патос: „наш русскій Ґоґоль!“

Розанов добре знав, якою отрутою є Українець Гоголь, які наслідки дали сі отверті, нічим не замасковані жорстокі сатири на російське життє, що носять назву творів Гоголя.

Европеєць Гоголь внісши із собою сатиричність, скепсіс, перші вигадки про „особєнную стать“, про „особливе призначеннє Росії“ (страшенно типічне для зрусифікованого чужинця!), патольоґічну містику, жорстоку любов до „нєсчастнєнькіх“ і т. п., – ставши фундаментом „великої русскої літератури“, вклав у сей фундамент значну кількість динаміту.

Се від Гоголя йде і пурішкевічовсько-лєонтієвський царизм і чаадаєвсько-есеровське „пораженчество“. Від Гоголя специфічний російський „соціялізм“ і любов до закордонного „прєкраснаво дальока“, від Гоголя „тройка“, блоковські „снєґа“ „нєзнакомка“ аж до „в бєлом вєнчікє із роз – впєрєді Ісус Хрістос“ і „мірового пожара“.

Можливо, що син подільського священника, вихованець каменець-подільської бурси, другий, значно більший малоросійський малорос – Достоєвський, виголошуючи на ювілею Пушкіна свою знамениту промову, що „всі ми вийшли з Гоголівської „Шинелі“, – знав і здавав собі справу з руїнницького впливу Гоголя на потомні часи: адже ж сей малорос написав не лише „Уніжєнних і аскарбльонних“, але й пророчий апокаліпсіс російський – „Бєси“ (між иншим заборонений сучасною совєтською владою найбільш національно московською з яких будь влад російських).

Сучасну російську прозу, як і сучасну російську поезію – формально руйнують і розкладають мимо внутрішніх гоголівських мікробів ще часто й зовнішні причини: малоросійсько - есперантська граматика „русскаво язика“ – для прози і канонізована Пушкінська – для поезії.

Граматика Гоголя – як се тепер після праць російських „опоязовців“ можна вважати науково-доведеним, – є українська, бо ж безперечно Гоголь „думав“ рідною мовою і писав перекладаючи ²).

Ся граматика істнувала безкарно аж до Андрія Бєлого. Він перший свідомо підхопив її і з його повісти „Срібний голуб“ і починається в рос. літературі доба „стилізації“. Сучасна російська проза – се цілковита стилізація. Останній не то що белетрист російський, а навіть напівграмотний сількор, чи робкор, поістині, – „словечка в простотє нє скажєт – всьо з ужімкой“.

Істнує ціла школа літературна, т. зв. „орнаменталістів“, які тільки лише й турбуються тим, як би неприроднійше виламати язик, бо ні сюжет, ні динамічна ідея твору – їх не цікавлять, – вони працюють цілком свідомо над штучною руйнацією синтакси. І гололівська граматика, через інтерпретацію А. Бєлого, панує над сучасною рос. літературою всевладно.

Ся фільольоґічна і лєксична патольоґічність будучи штучною, глибоко-неорґанічною, поістині „смерти подобна“ і смертельна. Деякі Москалі відчувають сю небезпеку і пробують робити фолькльорні „переливання крови“ з „окраїнних“ мовних джерел. Напр. у молодого белетриста Шішкова є оповідання, які досить переписати укр. літерами, щоб од їх „русского“ – начисто нічого не залишилося.

Зрозуміло, що подібні силкування засуджені на повну невдачу.

Анальоґічний процес формально йде і в сфері поезії. Молоді „пролєтарскіє і крєстянскіє“ поети ніяк не можуть видряпатися з під тяжких уламків умовної поетичної мови попередної дворянської доби – Пушкіна³), Тютчева, Вяч. Іванова. Недавно орґан московських совєтських футуристів – „Леф“ зробив цілий реєстр псевдо-поетичних виразів і слів „пролєтарських“ поетів і наочно показав, як мало у сих поетів пролєтарського. Ріжні „автори, дєнніци, длані, храми, престоли, боґіні“ і т. и. вщерть наповнюють їх „пролетарські“ твори.

Але й самі футуристи й конструктивісти, будучи особисто часто талановитими людьми, пускаються в другу скрайність і перевантажують свої вірші „вольтами“, „танґенсами“, „румбами“, „аерами“, „амперами“, що також не може дати виходу з зачарованого кола смерти.

Скінчилася російська імперія – скінчилося імперське есперанто – „велікаво русскаго язика“.

„Блістатєльний“ – петербурзький період „велікой русской літератури“ – закінчується. Віримо – назавжди і без вороття. Може бути лише мова про літературу московську або ніяку.

* * *

І натяки на такий перехід видні. Зупинимось на кількох видатнійших і характеристичних постатях сучасної, вже московської літератури.

Дуже яскраво символізує своєю творчістю той тупак, перед яким опинилася суч. рос. поезія, один із найздібнійших московських поетів – Пастернак (теж зворушливо московське прізвище!). Весь свій необнятий хист він витратив на бабраннє в клясиках (переважно – Пушкині), на розкладаннє їх на складові частини і зібравши величезну колекцію поетичного матеріялу, він цілком тверезо і розважно, чисто механічними засобами змішує сі елєменти розкладу і ґрупує їх у свої вірші.

Пастернак із кольосальним майстерством удає з себе пяного, але ніякі словесні кунштики не можуть прикрити його жахливої тверезости, і се робить тяжке, просто богохульне якесь вражіннє: не можна думати про політичну економію і правити літурґію!

Иноді Пастернак відчуваючи сю свою антинатхнену звалашеність, пускається на жести відчаю, стає на голову, щоб на хвилинку побачити „мірсконца“ (словотвір А. Крученних), иноді механічно мотає головою, аж поки вона не замакітриться... Але певно й сам розуміє, що від сих ґімнастичних вправ до творчої екстази так далеко, як від землі до неба.

Се не заважає йому бути „найвидатнійшим русскім поетом сучасности“, „гордістю“ і „надією“ – так бодай пишуть про нього найповажнійші російські критики і в Росії і на еміґрації.

Оттому то поруч із Пастернаком (і з цілим рядом московських і провінціяльних пастернакістів) так вражала динамічна, напнута, напружена, повна руху і устремління постать чистого Москаля – С. Єсеніна, безперечно свіжий паросток у революції звільненої московської стихії. Наслідок справжньо-московського самовизначення, що був започаткувався під час „уґлублєнія“ революції.

Але, як уже висше вказувалося, процес московського самовизначення, здавлюваний політикою сучасного російського уряду, – затамувався, пробуджена селянська стихія, яка породила Єсеніна, мусіла знову улягти „пролєтарському“ місту. Єсенін з початку запив, потім кинувся в хуліґанство („Стіхі хуліґана“) і нарешті пише тепер осінні журливі й цілком „клясичні“ вірші (трохи навіть під Пушкіна), хоч із певним присмаком дивного декадансу.

Дуже цікавою постатю є також поетка Марина Цвєтаєва, дуже пряме поєднанне французької аристократичної вирафінованости з „ядрьонним“ – charme’ом Москви, Москви старої, Москви „смутного времени“, розгула „царьових кабаков“, Лжедимитріїв і т. п. Ся друга половина її душі допомогла їй перебути в Москві всю революцію і лише в році 1923 вона, не витримавши, – еміґрувала.

Цвєтаєва – се друге по Єсєніні чисто московське явище суч. рос. літератури. Почавши від своєрідного жіночого блокізму, вона майже не перейшовши через А. Ахматову (що тоді вже була закінченою поеткою і першорядним майстром), одразу взяла якусь зовсім не по-жіночому сильну, високу й чисто мужеську ноту, розгорнувшись на значного й широкого письменника, що проявив себе і в драматичній формі, і в критиці, і в віршах і навіть у мемуаристиці. Людина яскраво-талановита, вона кождим рядком своїм уміє бути цілком своєрідною, позбавленою найменшої банальности. По напружености темпераменту і якійсь чисто мужеській загострености жіночої інтуїції, вона далеко залишає за собою Єсєніна, який поруч із нею скорше може бути названий „бабою“, особливо в останніх творах.

Бракує Цвєтаєвій волевої скупчености і в сім її жіноча траґедія. Вона полюбила стихію московської мови (власне старомосковської) і – віддалася сій стихії безвладно, по жіночому до кінця, загубивши волю Й навіть артистичну розважність. Її остання книжка „Молодєц“ се русалчине плюсканнє на пінистих филях мовної стихії, безпредметова гра словесною водою. В сій книжці артизму й мистецтва майже немає. І се дуже сумно.

Цвєтаєва – остання божевільна проба прорватися з гнилого тіла бувшої російської літератури в Московщину. Проба – вискочити. Але слова її якісь зґвалтовані, кривоязичне натхненнє – камяний тягар і вона даремно силкується подвиг опанувати московську стихію не по її жіночих силах. І Цвєтаєва теж один із епізодів спазматичного закінчення „русскої“ літератури, один із моментів аґонії.

Що до прози – залишаються три, власне, імена: Ремізов, Лєонов і Сейфуліна. Ремізов заплутавшись у фолькльорних своїх „шішіґах“, широко черпаючи переважно з українських джерел, усе більше й більше починає робити вражіннє жертви свого неопанованого словесного матеріалу, а еміґрація може його остаточно привести до мовчання. Про Леонова згадувалося давнійше і нічого не приходиться додати, хіба лише те, що по всіх ознаках письменником з grande litterature – йому не бути. Вже тепер Сейфуліна переважає його широтою теми і навіть досконалістю конструкції (м. и. – Сейфуліна, очевидно, Татарка). Свідомо не зупиняємося на Ґоркому і лише згадаємо, шо російська еміґрація дала дуже сумлінного історичного романіста – Алданова.

Отсе й все.

* * *

В ювілейний день Пушкіна російська еміґрація недавно святкувала т. зв. „День русской (?) культури“ і в сей день російс. проф. А. Кізеветтер у Празі виголосив у своїй промові надзвичайно характеристичний приклад словесної автосуґґестії:

„Можна било би апасаться за русскую (? російську) культуру, єслі би она била оранжерєйним цвєтком (!), но ми (?) знаєм (?), что русская культура почєрпнула свою мощь в нєпрєривной борьбє (воровські війни?), что ана закаліла сєбя“.

Наколи відкинути безапеляційний святочно-патетичний тон сієї тиради, то мусимо віддати цілковиту рацію панови професорови що до його таємних побоювань про „русскую“ культуру. Вона дійсно оранжерейна квітка і вся її „мощь“ почерпнута зі злодійсько - хижацьких завойовань московського імперіялізму.

На закінченнє не відмовлю собі в приємности процитувати уступи з передсмертної книжки згадуваного висше В. Розанова і нехай його по останньому щирі рядки великого Москаля – скажуть красномовнійше, ніж сотні бучних промов здемісіонованих уламків бувшої імперської Росії:

„Ми в сущності іґралі в літературу: „так хорошо напісал“. І всьо било в том, что „хорошо напісал“, а что „напісал“, – до етаго нікому дєла не било. По содєржанію література русская єсть такая мєрзость, такая мєрзость безстидства і наґлості, как ні єдіная література... література занімалась только тєм, „как оні любілі“ і „о чом ані разґоварівалі“.

Проґнівшеє насквось царство і вонючая революція. Овладелі жє к нєсчастью і паґубє ¹/₆ частью суші і овладєв в сущності іспортілі ¹/₆ часть суші. Планєта не витєрпєла і пєрєвєрнула всьо“.

...на востокє ободралі і спаслі бурят, черемісов, кірґіз-кажаков, ободралі Армєнію і Ґрузію, запрєтів даже слушать свою православную обєдню по ґрузінські. О-о-о!... сам слушал в Тіфлісє. В Європе явілісь Ґерцен і Бакунін і „внеслі соціалізм“, котораго „вот іменно“ не хватало Європе“.

Между Європой і Азієй ми явілісь іменно „мєжєумкамі“, іменно ніґілістамі, не понялі ні Європи, ні Азії. Только всюду пянство, муть і ґрязь внеслі.

„Апокаліпсис нашего времені“ – В. В. Розанов. Серґієв Посад.

Що можна викреслити з сієї страшної сповіді Москаля, що покаявся перед обличем власної смерти під грюкіт смертельної для Росії – революції?

__________________________

¹) Наскільки сей стан є типовим для Росії, якою б вона не була – показує сучасна дійсність її. Дуже влучно схопив се поет („Западнік- Жид") І. Еренбурґ у віршах 1920 року, описуючи Совнаркомську Росію:

I в кабінете схем ґіґантских,

Кругов і ромбов, торжество, –

А на ґніющіх полустанках

Тупоє, вшівоє – „чаво“.

„Кануни“.

²) Цікаве вражіннє наприклад залишається від добрих перекладів Гоголя на укр. мову. Коли читаєш напр. „Тараса Бульбу“ в прекраснім перекладі М. Садовського, то стає ясним, що такою мовою мусів бути задуманий „Тар. Бульба“ і що переклад Садовського є реставрацією.

³) Небезпечну неорґанічність Пушкіна, блискучу формічність його і неприродність у тодішніх рос. умовах, гостро відчував Пісарєв, але висловлював се в занадто дивовижних формах, чисто-московських, сказати-б большевицьких.