Судововишнянська підлога у домах Львова, Відня і Кракова

Успіхи та труднощі виробництва паркету в Судовій Вишні другої половини ХІХ століття.

 

 

В історії чи не кожного галицького міста і містечка, яка, поза окремими винятками, залишається для загалу навіть своїх мешканців маловідомою (або ж прив’язаною до кількох добре «позолочених», проте до сих пір слабо описаних сюжетів), за умови хоча б трохи прискіпливішого погляду можна віднайти чимало оригінальних подій чи явищ, які допоможуть сформувати зовсім інше враження про минувшину. Судова Вишня аж ніяк не виняток.

 

На загальному сірому тлі яскраві сюжети ще помітніші. Це стосується передовсім тривалого періоду «жалюгідної вегетації Вишні» XVIII ст.¹, який у загальних своїх рисах тривав ще принаймні у першій половині ХІХ ст., а то й дальше. Чи не єдиною привабливою сторінкою в господарській історії містечка другої половини ХІХ ст. стало виробництво паркетів, яке у деякі роки сягало порівняно значних масштабів. Попри значні успіхи, місцевим ремісникам постійно доводилося стикатися з труднощами, головно пов’язаними з малосприятливою ринковою кон’юнктурою, конкуренцією та відсутністю ефективних підприємницьких ініціатив.

 

 

Шалений попит і обвал цін 

 

У тогочасній пресі чи не першу згадку про виробництво паркету зустрічаємо 1869 року: в польськомовному часописі «Kraj» вказувалось, що декілька столярів зі Судової Вишні виготовляють «підлогове покриття у більших об’ємах, проте зовсім не заводським шляхом». У цьому ж дописі зазначено, що залізничним шляхом до Чернівців доставлено майже 300 центнерів² судововишнянського паркету³.

 

Часті згадки в пресі про паркетне виробництво у Судовій Вишні були пов’язані з його кризою. Уже з початком 1870-х воно ввійшло у період затяжної стагнації. У дописі «Сумний стан паркетного промислу в Судовій Вишні», опублікованому в «Gazecie Lwowskiej» наприкінці 1873 року, автор, починаючи аналіз винесеного в заголовок питання, згадує побіжно про минулі сприятливі для промислу роки. Зокрема, вказує, що «паркет із Судової Вишні має таку добру репутацію», бо «при майже усіх будівельних роботах у Галичині купували власне цю продукцію». Вигідна будівельна кон’юнктура створювала ситуацію, за якої вишенські майстри заледве встигали виконувати замовлення. Попит був настільки високим, що паркет зі Судової Вишні відправляли навіть до Відня. Період процвітання паркетного ремесла тривав недовго. Зовсім скоро обсяги будівництва уповільнились – не лише у Львові та Чернівцях, де головно збували свою продукцію вишенські майстри, а й у Кракові та столиці монархії Габсбургів.

 

Економічна стагнація призвела до катастрофічного зниження вартості паркету. Якщо на зламі 1860–1870 рр. за одну дощечку платили 1 золотий ринський, а за вишуканий паркет з візерунком – від 1 ринського і 40 центів до 2 ринських і 20 центів, то станом на 1873 р. ціна простого паркету знизилася на 50 центів, а вишуканого – на 1 ринський і 20 центів. Попри це, збут продукції впав майже до нуля – вишенські майстри не мали де зберігати виготовлений паркет. Брак капіталу не давав можливості шукати нові напрямки збуту. Відтак ситуація поступово погіршувалася. Майстрам доводилося додатково знижувати ціну – цим користалось тільки «лихварство і хитра спекуляція» («lichwa lub przebiegła spekulacja»). Автор допису відзначав – трагічність ситуації полягала ще й у тому, що в Судовій Вишні з виробництвом паркету були пов’язані близько ста родин. Їхній фінансовий крах неминуче позначився б на соціально-економічному житті міста в цілому.

 

 

Шляхи порятунку паркетного промислу      

 

У тій же статті вважали, що врятувати паркетних столярів у Судовій Вишні зможе пошук нових напрямків збуту та пільги на транспортування залізницею. Анонімний автор допису радив поодиноким виробникам паркету звертатися до більших фірм у Відні, Вроцлаві, Одесі чи Києві й пропонувати свій товар або ж об’єднатись у товариство, відтак – найняти здібного агента і профінансувати йому промислову подорож. Звертатися листовно радили насамперед до будівничих товариств Відня – дирекції австрійського будівничого товариства, будівничого товариства першого австрійського службового союзу, будівничого товариства на Леопольдштадті, першого військового будівничого товариства, нижньоавстрійського будівничого товариства, будівничого товариства дешевого житла та ін. Поза Віднем слід було постаратися про зав'язування стосунків з Одесою (будинок судноплавства – dom spedycyjny P. Heuss et Comp.) та Вроцлавом (фірма Kutznytzky et Comp., J.Schlesingera, Mayer H. Berliner).

 

Через кризу транспортування залізницею було невигідним. За одну штуку паркету доводилося платити 30 центів. Істотним полегшенням для вишенських виробників було б зниження тарифу на 20%, що дозволяло б економити на транспортуванні кожних десяти паркетів 60 центів. Автор допису вважав, що якби судововишнянські столяри подали колективне прохання до дирекції північної залізниці Фердинанда і галицької Кароля Людвіка, то скоріш за все отримали б позитивне для себе рішення. Станом на початок 70-х рр. ХІХ ст. до Відня щороку транспортували заледве 300 центнерів паркету – цей показник за найбільш оптимістичних прогнозів можна було б збільшити у 50 разів. За такої ситуації залізниця добре заробляла б навіть після введення пільг для вишенських виробників паркету.

 

В 1873 р. у Судовій Вишні працювало загалом 97 виробників паркету. В середньому кожен майстер у день виготовляв 5 штук, тобто всі разом – не менше 485. Автор допису для своїх обрахунків взяв за основу, що у році 200 робочих днів, відтак місцеві майстри у рік продукували близько 97 000 штук паркету (масою у 9700 центнерів, маса однієї дощечки – 10 фунтів). Якби вдалося спростити і здешевити транспортування та віднайти нові місця збуту, обсяг продукції обов’язково мав би зрости.

 

 

Посередники, брак капіталу і сушарні

 

Оптимістичні прогнози, озвучені у «Gazecie Lwowskiej», залишились нездійсненними. Через десятиліття у Судовій Вишні працювало 42 майстри (та 64 челядники), котрі виготовляли «цілком добрий паркет» – у рік 54 450 штук (станом на 1883 р.). Такий обсяг вважали чималим, проте у пресі вказувалось, що лише половина продукції реалізовується без посередників, себто – по цілком вигідній для виробника вартості. Інша половина, на жаль, збагачувала головно посередників, зазвичай місцевих євреїв. Останні зосереджували у своїх руках постачання сировини, а також могли за необхідності вирішити питання з обіговим капіталом. Посередники забирали готовий виріб, отримуючи чималий зиск, а майстрові як виробникові паркету залишалося лише особисте винагородження за працю. Щоправда, ті столяри, які не співпрацювали з євреями-посередниками, перебували не у кращому становищі. Передусім їхні труднощі були пов’язані зі закупкою сировини – на добротний матеріал нерідко бракувало коштів. Про створення великої сушарні не могло йти мови. Паркетне виробництво у Судовій Вишні на початку 1880-х давало змогу майстрам й челядникам виживати, про розвиток промислу не йшлося.

 

У ґміні були певні спроби підтримати місцевий паркетний промисел. Міська влада виділила 2000 золотих ринських на закладення школи – вкрай необхідної для підтримки високого рівня виготовлення продукції. Цього було замало. Проблеми, пов’язані з сушарнею, закупівлями більших об’ємів добротної сировини не зрушили з мертвої точки. У пресі вказували, що ці питання можуть вирішити самі майстри – вони повинні організуватись і домогтися дешевого кредиту.

 

 

«Христіанскіе столяры» vs «простые спекулянты»

 

Судововишнянські євреї були не лише посередниками у збуті паркету, а й почали самостійно виготовляти продукцію. Відомо, що 1885 року на сільськогосподарській виставці у Ряшеві бронзову медаль за паркет отримав судововишнянець Рехес. А через декілька років у львівській москвофільській газеті «Русское слово» з’явився допис «Еврейская конкуренция», у якому йшлося про конфлікт «христіанскіх столяров» та «простых спекулянтов, стремящихся к обогаченію» (1892). Об’єктивно проблема полягала в тому, що старий ремісничий лад не міг конкурувати з фабричним чи заводським виробництвом. Конкуренція у галицьких слабо індустріалізованих широтах назрівала поступово, однак ситуація для ремісників ускладнювалася ще й тим, що таке суперництво не завжди було, на їхню думку, чесним. У згаданому дописі автор передовсім зазначив, що у Судовій Вишні виготовленням паркетів віддавна займалися «христіанскіи столяри». Промисел давав добрий дохід, бо продукція «по поводу своей солидности и дешевыхь цѣнь находила широкій сбыть въ краю». У статті згадана криза 1873 р., про яку згадувалося вище, проте головний акцент зроблений таки на «недобросовісну» єврейську конкуренцію, яка полягала у порушенні старих цехових традицій: у місті, мовляв, працювало чимало «еврейскіхь тандетных варстатов», володіли якими нібито зовсім не ремісники, а «простые спекулянты, стремящиеся к обогаченію». Звинувачення у бік євреїв були у той час явищем звичним – напади москвофілів не поодинокі, адже подібну тактику застосовували і польські партійні католики¹⁰. Самі ж ремісники, які у цей час та пізніше нерідко збирались у Львові чи деінде на вічах, аби обговорити свої біди, зазвичай зводили причини упадку ремесла до "надмірної свободи" (узаконеної ще промисловим законом 1859 р.), а вихід із ситуації вбачали у поверненні до старої цехової організації¹¹. Однак залишатись у "квазі-середньовічній реальності"¹² було неможливо, адже архаїчні й примітивні ремісничі майстерні не давали багато надій на можливість вистояти у ринкових реаліях, які, щоправда, постукали у двері не сьогодні, а ще вчора.

 

Попри ознаки стагнації, судововишнянські паркетники на початку 90-х рр. ХІХ ст. не зникають із горизонту. Підлога зі Судової Вишні надалі цінувались, на що вказує її поява на будівничій виставці 1892 р. у секторі столярських виробів – свою продукцію демонстрував найвідоміший судововишнянський майстер Труханович¹³. Наступна згадка у пресі була присвячена судововишнянському нотаріусу Стрончаку, завдяки якому «славні паркети столярів із Судової Вишні знову появляються на торговищах краєвих виробів». Стрончак ініціював створення промислової школи, а також організував товариство, метою якого було закладення фабрики паркетних виробів¹⁴.

 

 

Останній порив: «Паркетно-столярське товариство» графа Р. Дрогойовського

 

У подальший період згадок про конкуренцію з боку єврейських підприємців у пресі немає. Проте це не може свідчити про припинення їхньої діяльності в цій сфері. Місцеві столяри-християни 1895 року створили «Товариство паркетно-столярське у Судовій Вишні» (реєстрація у цісарсько-королівському окружному торговельному суді в Перемишлі від 25 лютого 1895 р.). Садиба організації була у Судовій Вишні. Метою товариства було налагодження постачання матеріалів для виробництва паркетів та інших столярських виробів, а також заміна деяких ручних процесів автоматизованим виробництвом із використанням нового обладнання. Товариство ставило собі за мету посередництво у продажу виробів своїх членів, а також купівлю коштом власного фонду цієї продукції з її подальшою реалізацією. У склад дирекції на момент утворення увійшли: директор – граф Роман Дрогойовський, касир – Юзей Шепетовський, магазинер – Юзеф Огли та контролер – Владислав Хан. Заступником директора обрали Адольфа Севковського, заступником касира – Людвіка Пашковського, заступником магазинера – Міхала Добжанського, а заступником контролера – Станіслава Чеховича. Усі члени Дирекції проживали у Судовій Вишні. Згідно зі статутом «Товариства паркетно-столярського», всі оголошення й повідомлення у справах спілки повинні були візуватися не менш ніж двома членами зі складу дирекції. Публічні оголошення надсилали у котрусь із львівських щоденних газет¹⁵.  

 

Це була чи не остання спроба столярів-паркетників урятувати свій промисел. В «Андресовій книзі» Яна Бургера за 1896 р. читаємо, що «Товариство паркетно-столярське» очолив Юзеф Труханович, якого не видно у складі дирекції за 1895 р. У тому ж виданні зафіксовано, що крім згаданої спілки майстрів-християн, у Судовій Вишні функціонувала фабрика паркетів, яка належала Антонію Кралю і згадуваному вже М. Рехесу¹⁶. «Товариство паркетно-столярське» проіснувало недовго. 15 жовтня 1900 року окружний суд у Судовій Вишні викреслив спілку з реєстру заробіткових і господарських товариств. Зазначалось, що організація була розв'язана ухвалою загальних зборів її членів, які зібрались 31 травня 1897 р.¹⁷

 

Очевидно, ініціатива створення «Товариства паркетно-столярського у Судовій Вишні» 1895 р. належала графу Роману Дрогойовському, який 1894 р. купив маєток Судова Вишня з околицями (усього 1800 моргів). У пресі писали, що Дрогойовський, який був знаним у Галичині промисловцем, придбав новий маєток, аби реалізувати тут свій проєкт зі створення акційної фабрики хімічної продукції (кошторис становив 1,2 млн корон).¹⁸ Втілити задум не вдалося, а сам Дрогойовський хутко продав маєток, не залишивши в історії Судової Вишні помітного сліду. Невдовзі занепало й «Товариство паркетно-столярське у Судовій Вишні», першим директором якого він був.  

 

 

Цінний експонат у музеї Матейка

 

 

У вересні 2007 року в музеї Дім Яна Матейка розпочали реставрацію, в ході якої увагу приділили також підлозі у вітальні та спальні. Реставратори, знімаючи паркет, зауважили на ньому фірмові знаки виконавця. Тоді керівниця музею Малгожата Буйко заявила, що завдяки фірмовим позначкам це чи не єдиний у Кракові паркет, який можна датувати. Цю підлогу, по якій ступав Ян Матейко, виготовив у Судовій Вишні столяр Юзеф Труханович. Оскільки відомо, що Матейко ремонтував свою кам'яницю в 1872–1873 рр., то паркет датують власне цими роками. На жаль, рахунки з ремонту не збереглися¹⁹. Реставратори відзначили чудовий стан підлоги – судововишнянський дубовий паркет зберігся прекрасно. Після поновного встановлення його покрили спеціальним лаком, стійким до стирання. Можна тільки здогадуватись, де ще на просторах колишньої монархії Габсбургів й до сьогодні ступають по паркету «християнських столярів» зі Судової Вишні.

 

 

_________________________

¹ Дмитрасевич Т. Благословляю вишенські стежини…: Твори / упорядник Оксана Яремчук-Петьовка. Львів, 2016. С. 125.

² Йдеться, очевидно, про віденський стандарт центнера, який дорівнював 56 кг.

³ Kraj. Kraków, 25 marca 1869. Nr. 21. S. 3.

Ринський, золотий ринський – народно-побутова і частково офіційна назва австрійського (австро-угорського) гульдена (флорина), що вживалася на галицьких землях у період їх входження до складу Австрії (із 1867 – Австро-Угорщина). URL (останній перегляд: 13.09.2021).

Gazeta Lwowska. 3 października 1873. R. 63. Nr. 227. S. 3. Ця ж стаття надрукована у: Dziennik Polski. Lwów, 5 października 1873. R. V. Nr. 232. S. 2.

Czas. Kraków, 30 sierpnia. Rok 1883. № 196. S. 1.

Tygodnik Rolniczy. Organ c. k. Towarzystwa rolniczego Krakowskiego. Kraków, 23 maja 1885. R. II. Nr. 21. S. 6.

Русское слово. Львовъ, 1892. 25 марта. Г ІІІ. Ч. 11. С. 8.

Там само.

¹⁰ Див.: Хомяк М. Партійні католики versus євреї у Мостиському повіті // Збруч. 27.07.2020.

¹¹ Такий традиційний погляд висловлювали, зокрема, шевці, які з’їхались з різних куточків Галичини на віче до Львова у 1879 р. Див.: Wiec szewców samoistnych // Praca. Dwutygodnik poświęcony sprawom kłas pracujących. Lwów, 10 października 1879. R. II. Nr. 15. S. 58.

¹² Baczkowski M. Armia jako czynnik modernizacji Galicji w dobie konstytucyjnej (1867-1914) // Problemy cywilizacyjnego rozwoju Białorusi, Polski, Rosji i Ukrainy od końca XVIII do XXI wieku / pod red. P. Franaszka i A. Nieczuchrina. Kraków, 2007. S. 214-215.

¹³ Gazeta Narodowa. 1892. Nr. 205. S. 2.

¹⁴ Głos Wolny. Lwów, 13 stycznia 1895. Nr. 2. S. ?

¹⁵ Gazeta Lwowska. R. 85. Nr. 91. Niedziela, 21 kwietnia 1895. S. 10.

¹⁶ Burger J. Galicyjska księga adresowa...S. 272.

¹⁷ Związek. Organ Związku stowarzyszeń zarobkowych i gospodarczych. Lwów, 25 listopada 1900. R. XXVII. Nr. 22. S. 176.

¹⁸ Czas. Kraków, 18 lutego 1894. R. XLVII. Nr. 39. S. 3.

¹⁹ Parkiet, po którym stąpał Matejko // Dziennik Polski. 21 grudnia 2007. Також див.: Renowacja Domu Jana Matejki // Biuletyn Społecznego Komitetu Odnowy Zabytków Krakowa- Kraków, 2010. Nr. 59-2009/2010. S. 45.

30.09.2022