(з нагоди 150-річчя від дня народження)
Хтось із шанувальників таланту Соломії Крушельницької назвав її голос великим. Незвичний епітет зацікавив. І ось, розгорнувши виданий наприкінці XVIII ст. «Поетичний словник латинської мови» (thesaurus), я зауважив, що серед двох десятків епітетів, які стосуються голосу, фігурує і «великий»: «magna vox». «Великий» – не лише щодо сили, а й «поважний», «благородний» голос. Перше – належне фізиці, друге – душі.
Звідки те друге, чого не виміряє жоден прилад, хіба що серце відчує, – про це сама ж Соломія, словами пісні, яку вона співала, повертаючись із великого світу:
«Родимий краю, село родиме!..
Вас я вітаю, місця любимі,
Зелені ниви, ліси, могили,
Щасливі з вами дні ми уплили»...
Природа... Рід... Нарід... Пам’ять серця... Про це, зокрема, – й Сидір Воробкевич:
«Де вітри віють,
Трави зеленіють,
Де гори високі
Й ліси широкі, –
Там серце моє!»,
а згодом, пам’ятаємо, – й Володимир Сосюра:
«Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води...»
«Великий голос» – це «велике серце». А серце «велике», «благородне», коли черпає з глибин, символ яких – джерело; воно, в античних, – «святе», «благородне». Від того джерела Соломія причащалася з дитинства: «Мої батьки з Бучацького, а я родилася на Поділлю... доросла таки в Білій коло Тернополя... Моє село нічого собі... досить веселе»... За простими словами життєпису – найніжніший, якщо мова про село, Шевченків образ:
«Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках».
Село – співало. А спів, як і будь-яке мистецтво, що є «наслідуванням природи» (Ціцерон), починається з подиву: «Що то за Божа краса!»; починається – і закінчується: згасає подив – згасає й мистецтво, починається «інерція», що в етимологічному значенні слова означає «відсутність творчості». До речі, зима, в античних, на відміну від весни, – «інертна» (iners), тобто «нетворча». Звідси – «весна народів», «весна» кожного народу – на відміну від тоталітарної «зими».
В хорі дівочих голосів звучав і Соломіїн голос, сповнений подиву й любові до рідного краю; голос, який, набувши мистецького вишколу (талант вимагає праці), мав стати великим. Звучав у піснях веселих, але – й сумних («Ой одна я, одна...»): велике серце, як і великий голос, тому й великі, що в них – не лише веселість, а й смуток. І саме в смутку – глибина душі («Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце» – із книги Екклезіястової). «Очі веселі, але з якимсь затаєним сумом» (із спогадів про Соломію). Життєлюбні й сонцелюбні елліни, з якими в нас так багато спільного у світовідчуванні, вражали не тільки радісними, але й вкрай сумними нотами – у зворушливій пісні й проникливій думці: був у них «філософ, який сміється», був і той – «який плаче».
І все ж як у них, так і в нас домінувала веселість, точніше радість, жага життя, яка й відкриває дорогу в світ широкий. Про це – у своїх візіях німецький письменник-просвітитель, великий поціновувач народної пісні Йоганн Гердер: «Україна стане новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист колись прокинуться... постане культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного Моря, а звідти на весь світ»...
Серед улюблених пісень Соломії – і «Цвітка дрібная» («Веснівка») Маркіяна Шашкевича – її звернений до ранньої Весни благальний голос:
«Нене рідная!
Вволи ми волю –
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце ясна,
Як зоря, красна.
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!»
(несподівана асоціація з Паскалем: «Всесвіт охоплює і поглинає мене, як точку, – простором; я ж його охоплюю – думкою»)... У тій Цвітці бачимо Україну, що після затяжної, віками триваючої зими потяглась до сонця, до світу, щоб його «згорнути» любов’ю, красою, піснею...
На тій дорозі, яку обрала Україна, їй навперейми, знову ж із Півночі, – Зима:
«Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде, –
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш, –
Жаль серцю буде»...
Поряд із цією, що від зболілого серця, пісенною чутливістю – впевненість німецького просвітителя: «Постане культурна нація...», несхитна віра – нашого Каменяра (з «Веснянок»):
«Дивувалась зима:
Як посміли над сніг
Проклюнутись квітки
Запахущі, дрібні?..
І найдужче над тим
Дивувалась зима,
Що на цвіт той дрібний
В неї сили нема».
Голос Соломії таки згорнув до себе увесь світ. Саме тому, що той великий голос виповнювала любов до малої вітчизни, до села родимого, до цвітки дрібної; тому, що проріс він із національного, себто народного підґрунтя, з якого – й «глибина душі». Любов до свого єдналась із шаною до «чужого», бажанням «научатись чужому», ширити свої обрії, від рідних, подільських, – до світових...
Стара священича хата, у якій «все біліло і віяло свіжістю»; обійстя, де моріжком зеленіло подвір’я, гули бджоли в пасіці коло садка, розмаїттям барв «співав» розкішний квітник. Отець Амвросій, Соломіїн батько, порався коло пасіки, вчив дітей співу, а потім брав до рук скрипку чи в оригіналі читав Ґете... «Вибілена хата», «садок», «пасіка», «квітник», «скрипка», «спів» – слова-архетипи, від яких «серце б’ється – ожива...»
Соломія – із саду пісень... Блиск світових тріумфів, що відсвічував у глибині її погляду, не притьмив того світла, що від отчої світлиці, від села родимого... «Заздрісний» Час, посягнувши на фізичну силу Соломіїного голосу, певно ж, як і та Зима з Франкових «Веснянок», дивується, що на те світло, яке від любові до рідного краю, на те творче світло, з якого й постав великий голос нашої співачки, навіть у нього – «сили нема»...
19.09.2022