Забутий світ фіякрів

Львів за часів бабці Австрії мав великі амбіції бути схожим на маленький Відень. Мав свої маленькі «пратери» (парки), своїх маронярів (продавці печених каштанів, переважно євреї, які вигукували «гайсе мароне!» – «гарячі каштани!»), Віденську каварню, віденську галантерею, а особливо те, що стало своєрідною складовою віденського колориту – свої фіякри, які також звали на російський манір «дорожкою».

Хоч вона й була найпопулярнішим видом транспорту у старому Львові, а проте її важко було б назвати зручною, про що свідчить і така її народна назва, як «дринда» (відповідно і їхати на дорожці – дриндати) або «тарадайка». Самі можете уявити, як у такій бричці трясло, якщо вона їхала бруківкою, а про швидкість і казати нема чого. Українці вживали крім «дорожки» ще й інше слово – «бричка».

То був такий час, коли у Львові замість запаху бензину і газів чувся запах кінських кізяків. Акуратними купками жовті яблука валялися на всіх більших вулицях. Звичайно, їх прибирали, але продуктивність коней значно переважала можливості двірників. В міру розростання міста виникала потреба у більшій кількості транспорту, але до 1870-х років транспорт був один: фіякр.

Попередниками дорожок були карети, а перші дорожки запровадили на початку ХІХ ст. у Росії та на всіх окупованих росіянами землях. Тоді у Петербурзі створили централізовану систему комунікацій, усталено оплату для окремих маршрутів і дорожок. У 1814 р. цю систему запровадили також у Варшаві. Перейняли дорожки і в Австрії та Прусії, де вони побутували під назвою «die Droschke».

Фіякром їздив урядник, молодий львівський денді, літні середньо заможні міщани, спрагла таємничих пригод панночка, студенти і загалом представники так званого середнього класу. Суспільна верхівка мала свої приватні екіпажі та карети, а «львівський люд» їздив спочатку кінним трамваєм, омнібусом, потім автобусом та електричним трамваєм. Простолюд фіякрами їздив лише за певних життєвих обставин: традиційно на свята, на весілля, для фраєрських поїздок на стометрівці, на офіційні і службові візити, повертав ними додому в дощ чи з пізніх відвідин.

Ідея брати сталу оплату за перевезення зародилася в Парижі ще у 1640 р., звідколи і з’явилися на вулицях візники. А що їхній постій знаходився біля корчми «Під Святим Фіякром», то його і визнано за патрона перевізників, а ім’я святого прижилося як вид транспорту, і незабаром ця назва помандрувала по всій Європі.

У 1766 р. львівські візники створили свій цех, хто мав бажання стати його членом, платив 200 золотих і мусив бути одруженим. Цеховики спільно стежили, щоб на вулицях міста не з'являвся ніхто чужий зі своєю бричкою. Більшість перевізників походило з Личакова.

В середині ХІХ ст. у Львові облаштовано спеціальні місця для їхнього постою, поступово усталився специфічний тип брички, а також мундир візника: вбраний він був у сірий або ґранатовий плащ з номером на плечах, а на голові конче мусив мати «мельоник» – чорний капелюх із вузькими вигнутими догори крисами. Головні станції бричок містилися на двірцях та площах – Бернардинській, Марійській і на вул. Кохановського (Левицького). Ця остання станція була для візників улюбленим місцем, бо тут на розі з Панською (частина вулиці Франка від Соборної до Зеленої) їх чекало чудове пиво у кнайпі «Під Крученими Слупами».

З кінця ХІХ ст. за найвигідніші і найелегантніші вважалися фіякри «на гумах», тобто з шинами замість обручів на колах. Однак чимало заможних пань на своїх приватних фіякрах остерігалися чіпляти ґумові шини, щоб їх не вважали за кокоток.

У 1879 р. візники пережили неабиякий шок – з’явився перший кінний трамвай. «Gazeta Lwowska» 27 листопада 1879 писала: «Кінний трамвай почав пробну поїздку опівдні зі свого депо на Городоцькій-Янівській до Митної площі та назад. Всього виїхало три вагони: один літній відкритий, другий – з одним салоном, а третій – пасажирський, поділений на два класи. Проба вдалася – за одним уточненням: трамвай запізнювався, оскільки робітники не встигли розчистити колію від снігу і льоду». З'ява кінного трамваю викликала протести візників. 15 грудня, коли трамвай ще тільки випробовували, у шинку Адама Ротберга на Казимирівській (Городоцькій) зчинилася бійка між візниками та кондукторами. Одного побитого кондуктора навіть забрали до шпиталю, а візників потягли до цюпи.

Офіційно кінний трамвай став курсувати з 4 травня 1880 року і вже першого дня приніс прибуток у сумі 323 золотих 33 центи. Візникам було чого нервувати, адже вони за дорогу з двірця до площі Митної брали по 50 центів, а квиток у трамваї залежно від класу коштував 6-8 центів. Кондуктори вважалися представниками престижної професії, вони мали гарну платню і носили привабливу малинової барви форму.

У ХІХ ст. крім приватних карет по Львову їздили тільки однокінні брички, але наприкінці століття вже увійшли в моду двокінні. І найбільше спричинилася до цього у 1894 р. поява електричного трамваю. Однокінка, яка досі успішно змагалася з кінним трамваєм, видавалася тепер якимсь анахронізмом. А що було казати, коли до конкуренції приєдналося ще й авто. Львів'яни почали надавати перевагу двокінним бричкам, які рухалися швидше і виглядали елегантніше. Вони мали вигідні м'які бамбетлі один навпроти одного, на яких поміщалося четверо пасажирів. Такі брички називалися «ландарами» або «ландами» від французького «ландо». Ці останні дожили ще до початку ХХ ст. і мали свою станцію на Марійській площі.

Усі фіякри в ХІХ ст. мали відкидний верх, і коли падав дощ, візник напинав буду і закривав ноги пасажирів шкіряним фартухом. Взимку замість коліс прилаштовували полози, і фіякр перетворювався на сані. Всього їх наприкінці ХІХ ст. було біля п'ятисот. Таксу за користування ним встановлювала міська рада. Курс в межах міста на парокінному фіякрі коштував 45-50 центів, на однокінному – 25. Вночі кожна позиція була на 5 центів дорожча

Охоче користали з фіякрів львів'яни у святкові дні, виїжджаючи на пікніки за місто. Цей пікніковий звичай принесли з собою саме австріяки. Якщо хтось потребував більшої кількості бричок для весілля чи похоронів, то міг замовити у підприємця.

У час Першої світової брички з відкидним верхом почали зникати і в міжвоєнний період уже належали до рідкості. Візник, якого запитали, чому не запрягає фіякр з будою, відказав:

– Та йдіть, пане! Я маю стояти без цілий день задурно? Нині ґость до карети не сяде, нє. Він як платит, то хоче, аби його всі зувиділи!

Візники поділялися на два типи – денних і нічних. Перші мали і кращі коні, і вигідніші брички, і їздили швидше. Натомість нічний візник їхав так, аби лиш дотеліпатися на місце призначення, і ніколи не перебирав пасажирами, згоджуючись на будь-який напрям і відстань. Денні візники й заробляли більше, особливо як ще й мчали «по-кавалеристськи». З огляду на те, що на вимогу окремих пасажирів доводилося гнати коней, мов шалених, у денних візників коні не витримували довше, як кілька місяців, а потім переходили до нічних або до перевізників, що торгували водою.

Нічних візників прозвали «капусняками», бо саме гарячим капусняком вони підкріплялися у нічних шинках та на світанку в базарних бабів. Власне нічні візники й пахли капусняком, а їхні бороди частенько носили сліди улюбленої страви. «Капусняк – то наша їжа, – казали візники, – і живіт повний, і в штанах тепло». Нічні пасажири, переважно напідпитку, не надто й носом крутили, коли такий «капусняк» давав часом ґазу, кидаючи через плече «пшепраш' пана».

Найаристократичніша станція бричок містилася перед театрами. Тут не було місця для брудних розтовчених дорожок чи «капусняків». Театральна публіка та шляхетна молодь, яка собі відпочивала в навколишніх кнайпах, полюбляла саме ці брички і за їзду з вітерцем платила удвічі-тричі більше від встановленої такси. Оскільки тут клієнти були сталі, то візники чудово орієнтувалися у приватних справах своїх пасажирів, знали все про їхній фінансовий стан, захоплення, місця здибанок і любовні гніздечка.

Інший тип візника мав станцію на двірці. Такса тут значно переважала загальноприйняту, і виторгувати бодай пару центів було не так просто, бо візники мусили дотримуватися усталеної поміж собою оплати. І не було такого візника, який би виявив задоволення, бо завше почувався скривдженим і завше знаходив якусь причину для того, щоб вимагати вищої оплати.

Існували спеціальні приписи, які окреслювали стосунки візника і пасажира. На початку ХХ ст. ціни зросли, і вже в 1901 р. за перший квадранс першої години використання фіякра платилося 20 центів, кожні наступні пів години – по 30 ц. Час очікування рахувався так само, як їзда. Від десятої вечора до шостої ранку оплата була на половину вища. За запалювання ліхтаря, який висів на фіякрі, бралося 5 ц за годину.

За Австрії до дорожкарів взялася поліція і стала їх штрафувати за різні провини: то їде заскоро, то відмовляється їхати, бачачи такого клієнта, що не заплатить, або відмовляються їхати в напрямку, який їм не подобається. Дорожкарі полюбляли впродовж дня забігти до кнайпи і випити пива чи хильнути взимку горілки. Але й це їм поліція боронила. Врешті дійшло у 1906 р. до страйку, коли влада запровадила таксу – усталену ціну за їзду, залежно від відстані.

Усталена платня для однокінки становила 25 центів. Але най би хто спробував заплатити рівно таку суму! Та що ви? Бодай одного-два центи мусилося додати. Історія, яку полюбляли оповідати геть усі візники, наголошуючи при цьому, що були її учасниками, трапилася власне перед Першою світовою війною. Отже, відвіз дорожкар пасажира на Байки, той висів, сягнув до кишені, вийняв пригорщу новеньких мідних монет, які в сяйві ліхтаря іскрилися червоно-золотою барвою, і, відрахувавши 25 штук, вручив їх візникові. Той вмить зіскочив з козел і став жалітися:

– Та пан жартує? Такий курс за двадцять п’ять центів?

– А добре рахуєте? – спитав пасажир.

– То най пан сам порахує.

Чоловік відібрав у нього гроші і почав на широку долоню візника рахувати мідяки: раз, два, три, і так далі аж до двадцяти чотирьох. Двадцять п’ятого цента взяв у пальці, наблизився до ліхтаря й виставив монету на саме світло.

Запанувало мовчання. Візник затамував подих, врешті скинув шапку, вклонився і сказав:

– Цілую ручки, ясний пане! Нехай пан Біг дасть вам здоров'я.

Ще би! То ж був справдешній золотий дукат.

Львівські візники сильно відрізнялися від варшавських, де тривалий час панували російські порядки і типовий московський сервіс. Тамтешні візники, як писав у ХІХ ст. журналіст Вацлав Шимановський, майже завше були п’яні, неввічливі, здатні до останнього сваритися за оплату, сиплючи прокльони і лайку, якщо їм здавалося, що їх скривдили. Варшавських візників описували з червоними носами і щоками барви помідора, називаючи їх безжальними катами для своїх коней.

Натомість львівські візники скидалися на таких собі добродушних єгомостів, завше готових до балачки і нашпіґованих усіма найсвіжішими новинами та плітками міста. Вони залюбки носили баки а ля Франц Йосиф, а вуса або коротко підстригали, або закручували аж за вуха і часто носили кульчик у лівому вусі. У дощ візник накривався цератою, у сніг закутувався в кожух. Цікаво, що львівського візника в очікуванні пасажира можна було найчастіше побачити за розгорнутою газетою – зазвичай то був «Wiek Nowy», де крім найсвіжіших новин публікувалася таблиця виграшних номерів лотереї. Досить було тільки поцікавитися, що нового, і новини з цілого світу починали сипатися як з міха. Візники володіли інформацією також про усі місця забав, про всі кнайпи і касина (клуби, а не казино), про те, де й коли відбувається того дня баль.

Львівські візники ніколи коней не батожили, обмежуючись лише цмоканням у специфічний спосіб та посмикуванням лейців. А ще мали в ужитку кілька слів, які добре розуміли коні: гайта, вісьта, вйо, назад і «цурюк». Старші візники вели себе поважно, їхали непоспішно, зате молоді мчали на злам голови, цьвохкаючи у повітрі батогом.

Побачивши перехожого, візники його зачіпали такими ж словами, як і теперішні таксисти:

– То що, пане, їдемо?

– Я з паном поїду!

А як уже хто кивне, то враз кілька бричок дорогу йому перепинять і навперебій почнуть галдіти:

– Та що ви не бачите, яка в нього шкапа? Та в мене коняка ліпша! Та він вас і до ратуша не довезе. О, дивіться, та вона вже на здиханню! Пісок з неї сиплеться!

Фіякер довго ще не був витіснений ані трамваєм, ані потім автомобілем чи автобусом; зберігши свій напівромантичний-напівбуржуазний стиль, з легкою домішкою старосвітської елегантності й солідності.

Навіть у міжвоєнний період, коли вже з'явилося у Львові таксі, фіякр ще довго боровся за своє місце під сонцем – і то не безуспішно, бо трьом-чотирьом сотням бричок протистояло удвічі менше таксівок. Фіякри їздили Львовом і під час війни, і навіть у перші повоєнні роки. За перших большевиків приїждже начальство теж полюбляло корчити з себе панство і кататися у фіякрах, хоч і не вдалося їх знаціоналізувати. А дорожкарі стали пити водку, курити «приму» і дрімати під вереск гучномовців.

Насамкінець наведу старий львівський анекдот про дорожкаря.

Віз він трьох пань на верхній Личаків. Пані безупину всю дорогу мололи язиками. Врешті зайшла у них мова про біль. От одна й каже:

– Йой, мої пані, такого болю, якого я пережила, як ся перший раз віддалася, то нігди вже ніколи не пережила. Йой, що то був за біль! Що то був за біль!

– Ей, пані Мокрицька, та шо ви таке говорите? Та де то болит? Та то як комар вкусит. Одикаво я пережила біль, то таки пережила. Йой, що то був за біль, як я родила! Що то був за біль!

– Ей, пані Лозинська, та я адіт штирох вродила і ше буду родила, а ви кажете, жи то болит. Та то ніц в порівнянні з тим, що я пережила. Йой, нікому того не бажаю, навіть тотій зварйованій пані Кацяпурко, котра кота на мої квіти пускає. Скажу вам дискретно, жи то страх боліло, як-єм шкробанку робила. Йой, Матко моя Замарстинівська! Ліпше десять разів вродити, як один раз дати ся вишкробати.

Візник слухав, слухав та й врешті не витерпів:

– Йой, пані, та шо ви знаєте про біль? Та ви ніц не знаєте про біль. Хіба вас коли-небудь кінь в яйця копав?