Жанр байопіку і художньої біографії традиційно викликає у глядачів і читачів особливе зацікавлення, бо він являє собою своєрідний зліпок біографії відомої, непересічної або героїчної особистості, представляє найважливіші події у її житті, що виведені на історичному тлі, часто з проєкцією на сучасність.
В українському просторі ці синкретичні жанри, в яких історію, документалістику і біографію поєднано з художнім вимислом, на жаль, розвинуті слабко, що свідчить про наше повільне і все ще недостатнє національне самоусвідомлення, про невиробленість, недиференційованість українського суспільного організму, в якому українство як схрещення естетичних моделей із інтелектуальними течіями залишається справою окремих середовищ чи культурних волонтерів, а не всього суспільства, його інституцій і бізнесу. Нині лише лінивий не говорить про низьку якість українського культурного продукту, але яким може він бути поза інституціями і ринком у постіндустріальну добу? В Україні спорадично починав розвиватися байопік – можна згадати фільми про Степана Бандеру і про Василя Стуса, але із розгортанням повномасштабної війни кіно скінчилося…
Любителям літератури відомі біографічні романи про письменників авторства Степана Процюка, що систематично пише у цьому жанрі. Однак найвправнішим творцем художніх біографій на нашому ґрунті й досі залишається Михайло Слабошпицький. Його досвід може стати маяком для тих молодих авторів, котрі планують творити художні біографії. Загалом у часи Незалежності найбільший інтерес у літературознавців і письменників викликала постать Ольги Кобилянської – першої української модерністки і феміністки, про яку були написані і наукові дослідження з екскурсами у біографію, і художні тексти для дорослих і дітей.
Невипадково вихід у світ роману про Олену Телігу пера Ірен Роздобудько викликав серед читачів ажіотаж, бо ця героїчна біографія в часи війни має для українців особливе значення. Адже все у ній упізнавано. Коли повторюються причини – повторюються і наслідки, коли повторюються обставини – повторюються й реакції на них індивідуума і суспільства. Можна сказати, що читаючи художню біографію Олени Теліги, ми постійно приміряємо її до власного сьогодення і до себе самих – ідеться про стовідсоткову емпатію і розуміння. Інша справа, що далеко не всі читачі в Україні обізнані з історією ОУН, із розколом цієї організації, зі ставленням «бандерівців» і «мельниківців» до нацизму й одне до одного – міжпартійне протистояння націоналістів є однією із найтрагічніших сторінок нашої історії. Мабуть, в Україні чимало людей старшого віку і досі вважають Олену Телігу фашисткою, хоча розстріляли її фашисти. До того ж, ім’я цієї героїчної інтелектуалки і в другу чергу партійної функціонерки для багатьох ще й нині лишається невідомим. Пригадую, коли у Києві з’явилася вулиця імені Олени Теліги, дехто вимовляв це ім’я так, що у відповідь з’явився каламбур: «Какіє олєні, какіє тєлєгі?»
У передньому слові до роману «Неймовірна. Ода до радості» Ірен Роздобудько пояснила, що в основі цього твору лежить її ж сценарій повнометражного художнього фільму «Олена Теліга. Неймовірна» і однойменного чотирисерійного телесеріалу. Байопік про поетку, активістку ОУН(м), яку нацисти розстріляли у Бабиному яру 21 лютого 1942 року у віці 35 років, було представлено на пітчингу Держкіно у 2020 році, його підтримала експертна комісія, телесеріал також виграв конкурс під егідою Міністерства культури 2021 року, але обидва проєкти відклали на невизначений час. Тож авторка вирішила не чекати сприятливих обставин й переробила свій сценарій на роман, зауваживши, що її книжка – не біографія у чистому вигляді, а просопографічний портрет Олени Теліги. Окреслення «просопографічний» видається надто складним і невідповідним, бо письменниця – не науковець, у її арсеналі немає жодних спеціальних історичних дисциплін, на підставі яких реалізується просопографічний метод. Зрозуміліше й доречніше сказати, що Ірен Роздобудько хотіла і змогла створити портрет чи сильветку закоханої у життя жінки, поетки «життьового шалу», що «взяла свою душу в рамки гордості-вірності», піднісши громадянську відвагу і громадянську непокору на небачену в Україні висоту − віддавши за ці ідеали власне життя, накресливши шлях майбутнім українським дисидентам.
Зрештою Ірен Роздобудько написала свій роман як варіацію «Оди до радості» Фридриха Шиллера, де є такі слова: «Шана й слава чесним, мужнім, / Згуба підлим брехунам!» Письменниця відкинула модель української історії як мартирологу. Її Олена Теліга − не мучениця, а вільна особистість, що реалізує право вільного вибору.
Композиція рецензованого роману, особливо якщо зважити, що розрахований він на масового читача, досить складна і вибаглива. Текст розбито на окремі епізоди, як це і передбачає байопік. Інша справа, що кожен із восьми розділів отримує музичне визначення: початковий написано у радісному темпі allegro, тоді як кінцевий – у дуже швидкому темпі, що переходить у ще швидше prestissimo, сягаючи нарешті cody, що закарбована в цитаті зі статті Олени Теліги «Прапори духу» про повернення передусім інтелігенції, а за нею вже й цілої української нації до себе самої – «на свої дороги», у власному, а не з московського плеча одягові і зі шляхетною, міцною зброєю у руках.
Як і в античній драмі і як в уже згаданій «Оді до радості» Шиллера, у романі на початку кожного розділу звучить хор, що складається з голосів знайомих і близьких до Олени Теліги людей, звучить тут і соло самої поетки.
Ірен Роздобудько писала свій сценарій, згодом роман на підставі творчості Олени Теліги, передусім її поезії. Часто вірші слугують у романі своєрідною ілюстрацією до біографії мисткині. Однак починається твір з сюжету, запозиченого із автобіографічного оповідання «Або−або», котре так і залишилося єдиною прозовою спробою письменниці. У цьому фрагменті розповідається про київський період життя Олени-підлітка після розгрому УНР, кур’єрську службу в Київській політехніці, де викладав її батько Іван Шовгенів, талановитий гідроінженер, що регулював Мокву-річку й працював над меліорацією Туркестану, а в УНР був міністром шляхів й організатором водного господарства України. До речі, у найновішій історичній енциклопедії не знайшлося місця для статті про нього.
Подальша розповідь розгортається хронологічно: перехід разом із матір’ю і середнім братом Сергієм кордону через Збруч, зустріч із батьком і найстаршим братом Андрієм в осередку петлюрівської еміграції − Тарнові, життя в Подебрадах, навчання у Празі, одруження з Михайлом Телігою − вихідцем із Кубані, вояком армії УНР, професійним бандуристом, переїзд до Польщі, праця Михайла сільським землеміром, тоді Варшава, згодом Краків і повернення через Львів, Рівне і Житомир до окупованого німцями Києва, де Олена разом із іншими «мельниківцями» хотіла підготувати ґрунт для встановлення легітимної української держави, у результаті ж безстрашно зустріла смерть. Долю дружини свідомо розділив і Михайло Теліга.
Усе це багатоманіття географії й густота подій, драматичних і трагічних базується на спогадах знайомих і друзів Олени Теліги, на окремих її листах і листах до неї. У біографії поетки не бракує містики. Передусім, коли ідеться про навернення Теліги на українство − нову віру. Це сталося на Поділлі перед перетином кордону на Збручі. Ця зміна в душі Олени нагадує перетворення Савла на Павла на шляху до Дамаску. Олена стала такою ж палкою захисницею України, як Павло – борцем за Христа. Знаходимо у романі й відгомін розколу в середовищі ОУН, й мотив перетворення слова в чин, й відчуття людиною власного призначення − місії. Особливо вагомим для Ірен Роздобудько виявився біографічний нарис про поетку Олега Штуля, що опублікований під псевдонімом Жданович, спогади Галини Лащенко й Уласа Самчука.
Звісно, у романі є чимало вигаданих епізодів, які мають на меті динамізувати сюжет, загострити колізії, увиразнити характер Олени, внести значущі деталі задля впізнаваності в образи інших персонажів, що мають реальні прототипи: Олега Ольжича, котрий постає у романі менш виразним порівняно із Оленою, Тетяни Прахової, другої дружини Самчука, Івана Кавалерідзе, образ якого вийшов яскравим, таким, що запам’ятовується, Івана Рогача чи Володимира Багазія. Однак іноді вигадані Роздобудько моменти все ж шиті білими нитками. Без них роман був би вірогіднішим і відповіднішим і до обставин, і до портрету Олени Теліги. Маю на увазі епізод, коли юна Олена задля вижиття родини наймається на копання картоплі у селі під Києвом, де зазнає сексуальних домагань від якогось сільського парубійка. Тоді з метою самозахисту вона хапається за серп. Це виразно постановочний момент, бо якщо вже й наймалася Олена на копання картоплі (натяк на таку можливість знаходимо у згаданому оповіданні «Або−або»), то у самому Києві, мати не відпустила б її з міста та й потреби кудись їхати не було. Крім того, ровесник дівчини, копач картоплі не нападав би на неї із сексом, бо сексуальне насильство було все ж прерогативою людей зі зброєю. Неправдоподібним у творі видається й перехід родини Шовгенівих через Збруч, в часі якого від кулі радянського прикордонника гине провідник – козарлюга Василь. Зрозуміло, авторка роману прагнула драматизувати перехід через кордон, але Збруч – це тиха річка, а не бурхливий гірський потік. Утопитися в ній в місцях для переходу неможливо. Провідник Василь не міг також жаліти юну Олену аж так, щоб пропонувати гусячий жир для розтирання, бо дівчині ще народжувати! Провідник Василь ніколи не втрутився б у жіночу сферу, бо між чоловічою і жіночою сферою у той час існував неперехідний бар’єр. Козарлюга Василь, котрий уживає слово «мешти», вийшов у Роздобудько не тільки фальшивим, а й смішним, що прикро.
Штучність надто відчутна і у зображенні другого переходу через Сян − вже у зворотному напрямку, який Олена Теліга долала разом із Самчуком. Останній лишив детальні спогади про спільне перебування обох у Ярославі і перехід через Сян у Сосниці. Спогади Самчука читати набагато цікавіше, ніж роман Роздобудько, яка відмовилася від багатьох реальних фактів цього переходу і від цікавої розмови у Ярославі, яку достеменно записав Самчук. З неї випливає, що Олена Теліга не просто не приймала розколу в середовищі українських націоналістів, за версією Роздобудько. За Самчуком, вона залишилася із «мельниківцями» тому, що це була партія інтелігентів на відміну від «бандерівців». Телігу завжди вабила шляхетність і в людях, і в ідеях, і в меті, і в методах. Олена Теліга була рішучою, але вона ніколи не обстоювала насильство, плекала в собі і в інших шляхетність.
Непродуманими у романі є також окремі деталі. Вони або безликі, як шовкові простирадла і запах кави у готелі в Тарнові, або несподівані, як свинячі ребра, що їх подають у ресторані «Голем» в єврейському районі Праги, або ревеляційні, як польська архітектура, яку Олена Теліга хоче побачити у Львові поряд зі слідами німецької окупації. Щоб зрозуміти вагу деталей, звернуся до моменту, коли Самчук із Телігою перейшли через Сян на радянський берег, котрий встановився після четвертого поділу Польщі між нацистською Німеччиною і СССР. За спогадами письменника, вони сховалися у кущах і цілували рідну землю – без остраху, без сорому, Олена промовляла патетичні слова. Зрештою привели себе до ладу і пішли геть від річки, натрапивши на невеликий стовпчик із серпом, молотом і написом СССР. Ірен Роздобудько переробляє цей спогад до невпізнання: вода, що в реальності доходила вище колін, у неї сягає пояса, Олена з Уласом бачать збиту навскіс табличку «СССР», обоє, виходячи на радянський берег і на українські етнічні землі, падають у траву, сміються, Оленина зачіска і капелюшок, що потрапив у воду, безнадійно зіпсовані. Під пером Роздобудько цей перехід втрачає увесь чар й ореол святості довкола зустрічі мистців-вигнанців із батьківщиною. Самчук і Теліга поводяться, як діти, хоча щойно перейшли кордон найкривавішої з імперій з мільйонами убитих у ГУЛАГу, замучених голодом і депортованих до Сибіру українців, про що прямо говорить письменниця, тоді як Самчук про це не згадує жодним словом. Стриманий, мінімалістичний стиль його оповіді сигналізує – двоє нелегалів ідуть назустріч смертельній небезпеці. Перед ними, зокрема перед категоричною Оленою Телігою, для якої кожний відступ – вже капітуляція, це фактично шлях в один кінець.
Мені видається, що прагнення Ірен Роздобудько постійно тримати жвавий темп і високий градус оповіді зіграло з нею злий жарт: ані в житті, ані в мистецтві не буває одного темпу і одного градусу, іноді перепади теж дають непоганий результат. Вдалим натомість є вигаданий епізод, в якому Олена Теліга працює моделькою у швацькій майстерні пана Зборовського й опиняється на варшавській вулиці в часі німецького бомбардування в бальній сукні. Усе тут болісно реалістичне, усе нагадує нинішні російські обстріли українських міст.
Роман написано вправною рукою, з його сторінок постає образ романтичної, закоханої у життя юнки, згодом екзальтованої студентки, неофітки українства, що цікавиться літературою й сама пише вірші, не квапиться публікувати першу збірку, запровадниці мод і стилю, нарешті жінки, яку поглинає політика, фемінізм і націоналізм не як ідеологія, а як духовний чин. Хотілося б, щоб у романі ширше було представлено той внутрішній діалог, що його провадила Теліга-поетка передусім із Лесею Українкою, бо для обох життя уявлялося твердою вертикаллю − або крем’яною горою, або каменистим верхом, і з Ладьою Могилянською – такою ж альбомною поеткою, як і Теліга, і теж розстріляною, але енкаведистами у Москві у віці 37 років.
Роман читається легко, я б сказала навіть занадто легко як на ті духовні перспективи, що їх відкриває Олена Теліга тим, хто цікавиться її особою, її внутрішнім світом. Зрозуміло, масова література покликана захоплювати читачів, однак масова література все ж не повинна надто спрощувати історію, життя, особистість.
Олена Теліга.
Мені здається, що Ірен Роздобудько недостатньо використала саме публіцистичну спадщину Олени Теліги, котра й нині не втратила своєї актуальності. Адже центральною ідеєю поетки-мислительки є думка про втрату українцями національного почуття в підрадянській Україні. У статті «Розсипаються мури» вона подала статистику, за якою начебто 98% українців на Східній Україні відчували себе українцями. Дописувачка назвала тих, хто цій цифрі вірить, рожевими оптимістами, протиставивши їм чорних песимістів, котрі вважають, що сталінське братерство повністю знищило національний світогляд. На її думку, правда лежить десь посередині, але ближче до поглядів песимістів.
Зрештою Олена Теліга чудово розуміла, що знищене чи притлумлене в українцях національне почуття було результатом не тільки сталінізму, що почалася русифікація – термін, якого публіцистка не вживала – ще в Російській імперії. Та й сама Олена Теліга була продуктом Російської імперії, пережила процеси денаціоналізації, усвідомила їх і знайшла в собі сили відмовитися від чужої, накиненої імперією ідентичності.
Питання національного вибору чудово ілюструє той момент у романі, коли у двері київської квартири Шовгенівих постукав князь Трубецький. Він плакав, бо ще три роки тому Київ був російським містом, нині ж став українським. Трубецький переживав цю зміну як особисту трагедію. Ірен Роздобудько запозичила цей епізод із нарису Штуля, оминувши інший яскравий київський спогад Олени Теліги, коли зі сторони Хрещатика із пістолем у руці летів вершник із чорним шликом за плечима. На питання: що сталося? – він вигукував: «Наконец опять бйом русскіх!» Радість російськомовного чорного шлика захопила у Києві й Олену, але осмисленою вона стане лише згодом, після свідомої відмови від російської ідентичності на користь української.
Виростаючи в Петербурзі в атмосфері «срібного віку» − її хрещеною була Зінаїда Гіппіус, майбутня письменниця не знала української мови, почала активно послуговуватися нею лише в Подебрадах. До речі, Ірен Роздобудько не показала, що мати Шовгенових Юліанія, випускниця Бестужевських курсів, донька священника з Поділля, навіть у Києві продовжувала спілкуватися з дітьми російською мовою, тоді як із чужими розмовляла українською – такою була сила звички. Брат поетки Сергій зробив інший вибір − залишився росіянином, а батько після смерті Юліанії одружився з росіянкою, тому подружжя Теліг його не відвідувало. Як бачимо, нині Олена Теліга може стати шляхом до віднайдення власної ідентичності для багатьох денаціоналізованих українок і українців.
Щодо проблеми повернення національного почуття і людської гідності неоціненною є стаття Олени Теліги «Партачі життя», яка мала б належати до обов’язкової лектури в українській школі. Цей текст переконливо свідчить: його авторка була пророком громадянської відваги. Ті приклади громадянської непокори, які вона наводила у згаданій статті, і досі викликають інтерес. Ідеться про Миколу Міхновського, котрий не подав руки Володимиру Короленку зі словами: «Я не подаю руки зрадникам». Українська інтелігенція засудила цей вчинок як ароґантський, але після різкої відповіді Міхновського сполонізований українець Короленко, що писав винятково російською мовою, почав проявляти бодай якийсь інтерес до українських справ. Згадала Олена Теліга і Олену Пчілку, котра єдина з усіх наддніпрянців промовляла на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві українською мовою, зігнорувавши урядову заборону, про Дмитра Данилишина, що кинув селянам, котрі видали своїх героїв ворогам: «Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи». Теліга вважала, що Олена Пчілка, Леся Українка, Василь Стефаник, Дмитро Донцов творили новий тип українця, того українця, що не був рабом і плебеєм, який був самодостатньою особистістю, залишався чесним супроти своєї нації.
Мабуть, Ірен Роздобудько намагалася уникнути гострих кутів, але з Оленою Телігою, котра культивувала правдомовність і прямоту, уникнути гострих кутів неможливо. Великим Партачем життя у згаданій статті письменниця назвала Володимира Винниченка, який закликав українських інтелігентів до чесності з собою, тобто до егоїзму і самовиправдання, що їх тогочасна молодь всмоктала, як губка. Згодом все нові покоління української інтелігенції успадковували згаданий егоїзм і самовиправдання від попередників. Винниченкові Олена Теліга протиставила правдивого майстра життя Миколу Хвильового, котрий не пішов шляхом Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри й інших партачів життя. Олена Теліга категорично відкидала пристосуванство до сталінізму. Оскільки категоричність не завжди, можливо, й переважно не є виправданою, їй зазвичай відповідали, що легко судити, коли сам у сталінізмі не жив. Тож опинившись серед нацизму, Олена Теліга вибрала громадянську відвагу, той ідеал, речником якого була.
Важливим складником роману і центральним у байопіку є діалоги між Оленою Телігою і Дмитром Донцовим, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем, Оленою Телігою і Уласом Самчуком. Усі ці розмови були б набагато виразнішими, якби до них рішучіше ввести публіцистичну спадщину усіх мовців – адже все написане спершу проговорюється. І не треба боятися, що глядач чи читач не збагне. Глядача і читача необхідно виховувати, ростити, розвивати. Адже життя Олени Теліги є яскравим взірцем до тези Томаса Карляйля про героїв і героїчне в історії, коли потрібен не тільки герой, а й світ, що героя вартий. Інакше герої лишаться для світу і нації непоміченими. Олена Теліга чудово усвідомлювала цю закономірність, називала «лицарями абсурду» не тільки Шевченка, Міхновського, Франка і Лесю Українку, а й героїв Крут, Базару, Біласа і Данилишина, бо саме українські маси перетворювали ідеї цих героїв в абсурд. Однак попри це сама свідомо й усупереч масам лицарем абсурду стала.
Не менш актуально звучать нині й думки поетки про російську літературу з есею «Нарозстіж вікна!», що перегукується зі статтею Уласа Самчука «Нарід і чернь». Авторка стверджує, що Москва методично умертвляла українську літературу, щойно в ній з’являлося щось вартісне, притискала до землі все, що рвалося вгору. І на ті зрівняні з землею місця ставила московських Пушкінів, Блоків, Єсеніних. Постаті, що виростали на могилі української культури, були єдиними, на які могла дивитись молодь СССР і України. Отже, не дивно, що в уяві цієї молоді російські мистці виростали до рівня богів, хоча насправді жодними богами не були. Три провідні думки Олени Теліги: 1. про необхідність повернути українській нації національне почуття; 2. про імператив громадянської відваги серед інтелігенції; 3. про відмову від російської культури, без якої жодний український культурний розвиток неможливий – не втратили свого значення й нині.
Дивно читати у романі твердження Олени Теліги, наче жодна тоталітарна система не терпить соборності, бо тоталітарна система якраз є наслідком соборності − єдності партії і держави. Слово «тоталітаризм» у публіцистиці Теліги не зустрічається, хоча воно і з’явилося в Італії у 1920-х роках. Аналогічно поетка відхрещується від совдепії, генерал Загродський зауважує популістичні обіцянки, а Олег Ольжич говорить: «На перших порах німців у соцтаборах зустрічатимуть з квітами, як "визволителів"». У часи Другої світової ще жодного соцтабору не існувало. Питання про те, чи варто у художніх біографіях і байопіках осучаснювати мову персонажів, дискусійне. Однак хочеться тоншої роботи зі словом, грамотної стилізації під мову міжвоєнного двадцятиліття, яку можна реставрувати на підставі існуючих текстів. Нарешті хочеться, щоб наші книжки прискіпливіше редагували редактори, щоб не було у них Жечі Посполитої, бо існує лише Річ Посполита, Польська Республіка, щоб не потрапляла на сторінки видання історія, котра не знає умовного нахилу, бо ж ідеться про спосіб, пальчатки писалися належно – пальчатка, Павяк не перетворювався на Павіак, щоб вождів Пілсудського і Петлюру не називали паном Юзефом і паном Симоном, бо так до очільників відроджених держав все ж ніхто звертатися не наважувався. Навіть моя вчителька польської мови обурювалася, коли її називали пані Станіславою. Як людина старої дати вимагала, щоб до неї зверталися або пані доцент, або пані Левінська.
Я щиро радію появі художньої біографії Олени Теліги. Вірю, що після української перемоги в російсько-українській війні на наших екранах з’явиться також байопік про неї, а моя стаття, можливо, дещо покращить діалоги в ньому.
І останнє: у кожного, хто захоплюється постаттю Олени Теліги, є та метафора, за якою легко впізнати поетку з героїчною біографією. Хоча рецензована книжка й насичена поезією, поза нею опинилася та строфа і той образ, за якими Олену Телігу впізнавали великі опоненти − Дмитро Донцов і Юрій Шерех, за якими, можливо, впізнаватимуть її й наступні покоління українців:
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
