Одна з найвідоміших метафор Платона – міф про печеру. “Уяви собі, що люди ніби перебувають у підземному подібному до печери помешканні, до якого на всю ширину печери веде відкритий для світла вхід. Люди сидять тут ще з дитинства, мають скуті кайданами ноги і шию, тож рушитися з місця вони не можуть і дивляться лише просто себе, бо повернути голову їм не позволяють кайдани. Згори і здалеку падає на них світло вогню, до якого вони обернені плечима, а між вогнем і кайданниками проходить вгорі дорога, паралельно до якої, уяви собі, вибудуваний невисокий мур, що нагадує перегородку,… уздовж цього муру люди носять всілякі витвори, тримаючи їх так, щоб вони були видні зверху огорожі…” (Платон, “Держава”, переклад з давньогрецької Дзвінки Коваль). Далі мова про те, що оті закуті у кайдани бачать лише тіні на стіні, тіні, котрі падають від отих витворів, що носять уздовж муру. Іншими словами, одні люди – ті, котрі носять витвори уздовж муру, – створюють ілюзію реальності для тих, котрі закуті у кайданах. Так-от, якби з когось із тих, хто закутий, познімати кайдани та й вивести з печери на сонячне світло, то той би пізнав речі істинні й усвідомив би, що до того бачив лише тіні речей. Оцей хтось і є філософ, і покликання філософа у тім, аби повернутись до печери і виволокти решту в’язнів на той сонячний світ. Проблема лише у тім, що коли сидиш у напівпітьмі і споглядаєш тіні, то це по-сучасному зоветься “зона комфорту”, а як тебе виволочуть на сонце яскраве, то тобі воно і не дуже сподобається. Отак філософи нерідко і потрапляють у немилість за свої намагання витягувати нас зі світу тіней.
Оце мені і подумалось, що метафора ця і про країну, і про людину. Точніше, і про Україну, і про мене. Отак жили ми країною десятки років у печері, закуті у свої буденні проблеми, і споглядали політичні токшоу у телестіні. Максимальна ілюзія реальності, і не те, щоб прямо зона комфорту, але ж наче і ситно, і тепло. А те, що ситно з крихт, які власники телестіни кидають, то про це особливо не задумувались; а те, що тепло за рахунок дешевого газу того, чиї кайдани, теж особливо нас не парило.
На щастя, були філософи (історики, інтелектуали, дисиденти), котрі намагалися витягувати нас із тієї печери. Але ж як непросто виходити з тієї печери. Бо ж і світло разюче б’є у очі розумінням того, що дивитися політичні токшоу – то геть не те, що впливати на політику держави, а скинути кайдани у теплій печері означає піти мерзнути на холодному Майдані. Проте філософи сумлінно йшли за своїм покликанням, а ми, мало-помалу, мружачись від сонця, чимчикували за ними. Помалу звикали до світла, й до нас приходило усвідомлення, що не важливі ані тіні політиків, ані ті, хто відкидає ці тіні, – важлива ідея служіння й інституції, котрі змушують політиків служити на благо громадян. Просвітлення не вічне, тому нерідко ми повертались у затишну печеру, аби знову залипнути у черговий політичний серіал. Годі сумніватись, що за останній десяток років усе більше нас виходило з тієї печери й усе частіше ми впливали на політику нашої країни. Ми помаленьку вибудовували державні інституції. Так би ми і рухались поступово усе ближче до світла і далі від печери, але ситуація ускладнювалась власниками кайданок. Тоді, як ми наче позбулись від кайданок газових, на нас накинули кайданки “мирних” Мінських угод. Коли ж ми намагались позбутись і цих, то отримали повномасштабну війну 24 лютого цього року.
З обнадійливого скажу те, що власники телестіни – наші союзники у боротьбі з тими, хто мріє повернути нас у кайданки.
З поганого скажу, що власники телестіни періодично вмикають дешеве політичне шоу, а величезна кількість громадян радо спускається у печеру, аби оглянути чергову серію. Натомість вартувало би зберігати ясний погляд на речі і вимагати продовження розбудови інституцій, як ото призначення керівника САП чи судової реформи.
З іншого боку, міф про печеру – то ж не тільки і не стільки про державу, як про кожного з нас. Я до 2013 року жив собі у комфортній печері. Ситно їв, у теплі спав, ходив на роботу, яку любив, організовував запальні вечірки. Я проживав захопливий серіал, але незчувся, як моя країна опинилася за крок до диктатури. На щастя, були ті, хто періодично витягував мене на яскраве світло і не давав остаточно залипнути у комфортному серіалі. З печери я вибрався взимку 2013 року. Та зима змінила багатьох. Так, я далі грішив усілякими токшоу, ба більше, на деяких навіть бував учасником, але я вже ніколи не втрачав ясного бачення того, що первинна ідея служіння, далі інституції, що втілюють цю ідею, а політики – то лише тіні на стіні. Так, інколи ці тіні можуть бути яскравими, але вони ніколи не стануть важливішими за ідею служіння тим, хто цих політиків обрав. Разом з тим ідея служіння універсальна, і якщо вже визвався ту ідею втілювати в життя, то пам’ятай, що ти – втілення ідеї служіння іншим, а не служіння власному марнославству. Я оце зараз маю честь служити Українському народові. То первинною тут є ідея служіння, далі Збройні Сили України як інституція, котра дає мені змогу втілювати цю ідею у життя, разом з цією інституцією ще мільйони громадян, котрі ту інституцію роблять дієвою, а лише потім моя персона, але аж ніяк не навпаки. І служіння моє нічим не вище за служіння кожного і кожної, хто служить у той чи інший спосіб. Бо ж для нас, від Президента до рядового, первинною має бути ідея, далі інституція, а аж потім персоналія.
На цьому побажаю нам усім частіше виходити з печери і по можливості прихопити з собою ще когось.
26.07.2022