Бруно Шульц – незвичайний і впізнаваний

12 липня 2022 р. виповнилося 130 років від дня народження всесвітньовідомого дрогобицького письменника та художника Бруно Шульца.

Зізнаюсь, попервах мені було важко приступити до осягнення – чи спершу навіть до освоєння, а вже потім осягнення – літературного світу Бруно Шульца. Надто вже відрізняється він од літературних світів тих письменників, яких я зазвичай досліджую, – чи то просвітника, класициста й сентименталіста Котляревського, чи романтиків Шевченка, Куліша, Міцкевича, Словацького, Красінського, Пушкіна, Лермонтова, чи позитивіста, реаліста й раннього модерніста (декадента, неоромантика й символіста) Франка, чи натуралістки й реалістки Запольської, чи символістів Яцкова й Авдиковича, провісника експресіонізму й екзистенціалізму Олексія Плюща, чи неоромантика Маланюка, чи навіть модерніста Антонича, як також і сучасних поетів Івана Лучука та Василя Куйбіди. Творчість цих романтиків, як і Франка та Маланюка, за всіх ідеологічних та художніх відмінностей узагалі розвивалася за певною парадигмою: на біблійній, фольклорній та античній основі, у річищі загальноєвропейських рухів Просвітництва, романтизму, позитивізму й модернізму, з поєднанням у творчості громадянської патетики й особистісно-психологічної рефлексійности. Осторонь цієї парадигми стоїть екзистенційна проза Яцкова, ліричний міфосвіт Антонича й постмодерна поезія Івана Лучука, але й до їхніх феноменів удавалося мені, гадаю, підібрати інтерпретаційні ключі.

Зовсім інша річ, як видається за перших спроб читання, зі словесним плетивом Шульца. Він постає надто невпізнаваним, якщо розглядати його крізь призму феноменів згаданих письменників. Марно накладати на нього загальну матрицю, вироблену на осмисленні їхньої творчости. На перший погляд, літературний світ Шульца зовсім інакший. Одразу кидається у вічі брак діалогів і полілогів, розвиненої фабули, напруженої дії, гострої конфліктности. Натомість маємо справу з ліричною оповіддю про нечисленне родинне й близьке оточення, вузький світ провінційного міста, до того ж локалізований переважно до дільниці мешкання – на Ринку, щоправда, із долученням до сфери зображення – та й то лише описового, не більше – іще однієї дільниці. Уся суть цього густого словесного наративу – у вираженні сприйняття ліричним оповідачем (чи, точніше, ліричним героєм, якщо вжити усталений термін на позначення суб’єктної організації лірики та ліро-епіки) своєї родини та свого місця проживання.

Однак при глибшому зануренні в ліро-епічний наратив Щульца стають помітними характерні вияви на свій лад тих дискурсивних практик, архетипів, екзистенціалів, топосів і концептів, що притаманні творчості повищих письменників: дискурс долі (у Шульца – losu), метафізика й магія буття, занурення у світ дитинства, інтимні образи батька й матері, що так надаються до застосування літературознавчого психоаналізу, міфологізація, символізм, поєднання натуралістичного зображення із фантасмагоричним, побутових та фізіологічних деталей, не раз аж надто відразливих, – із міфопоетичними асоціаціями, а пластичних пейзажів – із психологічною насиченістю і символіко-метафоричною образністю, змисловими (чуттєвими) порівняннями, ба – й ідилізму з трагізмом. Інакше кажучи, попри позірну окремішність літературний світ Шульца стремить до тих прикметних категорій і понять, які віддавна визначають творчість індивідуальних митців слова і з допомогою яких вони свідомо чи позасвідомо виражають свою екзистенційну стурбованість, душевний неспокій.

В оповідці «Sierpień» Шульц насичує семантикою losu кілька абзаців майже поспіль:

«prawdziwe oblicze domów, fizjonomię losu i życia, które formowało je od wewnątrz»; «życie tych ludzi,  <...> sekret ich losu, zawarty niedostrzegalnie w codziennym mijaniu ich własnego, odrębnego czasu»; «weszliśmy w ich życie. Siedzieli jakby w cieniu swego losu i nie bronili się – w pierwszych niezręcznych gestach wydali nam swoją tajemnicę. Czyż nie byliśmy krwią i losem spokrewnieni z nimi?»; «Przysiedliśmy się do nich, jakby na brzeg ich losu <...>»; «Wuj Marek, <...> pogodzony z losem».

Ці шульцівські поєднання концептів losu i życia (долі й життя), побіжні зауваги про «sekret losu» спонукують згадати філософсько-екзистенційні шукання не лише названих романтиків, а й модерніста Михайла Яцкова, котрий, як і його герої, «губився» «в таємних ходах, якими блукає людська судьба» (новела «Архитвір» у збірці «Смерть бога. Нариси й новелі», Львів, [1913]).

Дискурс losu виринає знову в «Traktacie o manekinach. Ciąg dalszy» – у довільних, на позір дивакуватих розмислах старого Якуба:

«Materia nie zna żartów. Jest ona zawsze pełna tragicznej powagi. Kto ośmiela się myśleć, że można igrać z materią, że kształtować ją można dla żartu, że żart nie wrasta w nią, nie wżera się natychmiast jak los, jak przeznaczenie? Czy przeczuwacie ból, cierpienie głuche, nie wyzwolone, zakute w materię cierpienie tej pałuby, która nie wie, czemu nią jest, czemu musi trwać w tej gwałtem narzuconej formie, będącej parodią? <...> Tłum śmieje się z tej parodii. Płaczcie, moje panie, nad losem własnym, widząc nędzę materii więzionej, gnębionej materii, która nie wie, kim jest i po co jest, dokąd prowadzi ten gest, który jej raz na zawsze nadano. <...> przecież płakać nam, moje panie, trzeba nad losem własnym na widok tej nędzy materii, gwałconej materii, na której dopuszczono się strasznego bezprawia».

У цьому імпровізаційному монолозі впадає в око семантика іронії та пародії. А в оповідці «Ulica Krokodyli» наратор зауважує: «Zresztą nie brak w obrazie miasta i pewnych cech autoparodii». Так у модерністській стихії Шульца зароджуються призвістки постмодернізму.

Образ оповідачевого батька, Якуба, доморощеного філософа, близький до героя філософського неореалістичного оповідання Михайла Яцкова «Де правда?» (львівська газета: Будучність. 1909. № 89; збірка «Adagio consolante», 1912) почмейстера Мартина Гробмана, який, проживши шістдесят літ, замислюється над метафізичними загадками буття. Тільки Якуб претензійно висловлює певні філософські сентенції, утім, на погляд його ближніх, старечо-дивакуваті, а герой Яцкова лише ставить філософські запитання, але не знаходить на них відповідей.

Назагал, якщо шукати паралелі Шульцові серед українських письменників, його попередників і сучасників, то, зважаючи на поєднання міметичного (життєподібного) зображення із фантастичним, вільні, плавні переходи з реалістичної площини в міфологічну, можна сказати, що він найближчий до Яцкова.

Із дискурсом losu тісно пов’язана в новелістиці Шульца споріднена семантика пророцтв, фатальности, напередвизначення («przeznaczenia», про яке мовить Якуб у цитованому вище фрагменті з «Traktatu o manekinach. Ciąg dalszy»). У тому-таки «трактаті» натрапляємо на прикметне спостереження наратора:

«W twarzy mego ojca <...> utworzył się wir zmarszczek, lej rosnący w głąb, na którego dnie gorzało groźne oko prorocze».

В «Ulice Krokodyli» оповідач говорить про «fatalność dzielnicy» Дрогобича – «dystrykt przemysłowo-handlowy». А в оповідці «Wichura» «старший продавець» Теодор наслухує «proroctw strychowych» (зрозуміло, мовиться у метафоричному сенсі, але й таким суто образним ужитком доповнюється наскрізна в циклі доленосна семантика).

Дискурс долі у циклі «Sklepy cynamonowe», як і загалом авторські скоки в метафізику, овіяний іронією наратора, яка йде не від скептицизму, а радше від усвідомлення неможливости пізнати долю, метафізичну сферу тощо:

«rzeczy wszystkie cofały się niejako do korzenia swego bytu, odbudowywały swe zjawisko aż do metafizycznego jądra, wracały niejako do pierwotnej idei, ażeby w tym punkcie sprzeniewierzyć się jej» («Manekiny»).

Метафізичний складник цілого циклу витворюється атмосферою дива, таємничости, містики, езотерики, якою огорнута нарація. Зокрема, в оповідці «Sklepy cynamonowe» фігурує «profesor z piękną brodą, pełen ezoterycznych uśmiechów, dyskretnych przemilczeń i aromatu tajemnicy». В «Manekinach» виявнюється семантика магії: з «lamp <...> jak z pękających czarodziejskich tortów ulatywały skrzydlate fantazmaty, rozbijające powietrze na talie kart magicznych».

А проте цей «агностицизм» (визнання людської неспроможности пізнати долевизначальну метафізику) провадить у Шульца «do przyjęcia, do pogodzenia się z eksperymentem życia»:

«Ale przede mną leżała jeszcze cała przyszłość. Jakiż bezmiar doświadczeń, eksperymentów, odkryć otwierał się teraz! Sekret życia, jego najistotniejsza tajemnica sprowadzona do tej prostszej, poręczniejszej i zabawkowej formy odsłaniała się tu nienasyconej ciekawości» («Nemrod»).

У поетичному осягненні світу потік авторської свідомости може рухатися вперед – до майбутнього, а може назад – до минулого. Наприклад, порив до майбутнього охопив мрійливі голови романтиків, що виявилося в їхній схильності до історіософських роздумів (Міцкевич, Красінський, Словацький, Шевченко, Куліш) і в розбудові міленаристичної візії «тисячолітнього Царства Божого» на землі (Міцкевич, Красінський, Шевченко).

З іншого боку, в еволюції європейської поезії спостерігається рух авторської свідомости в минуле. У міфосвіті Антонича поетичний вектор спрямований зазвичай у минуле, лірична свідомість простежує еволюцію неживої та живої природи не в поступальному напрямку (як у ґенезійській філософській системі Словацького), а в зворотному.

У циклі «Sklepy cynamonowe», що його Шульц назвав автобіографічною повістю (у листі до Станіслава Ігнація Віткевича), він не сягав ні далекого майбутнього, ні незвіданого минулого, а зосередився на повороті авторської свідомости до минулого, але свого, родинного, – його спогадово-художній наративний плин спрямований у власне дитинство. Він дивиться на світ свого дитинства двояко: наче очима себе як дитини, а насправді зором себе теперішнього, свідомістю дорослого. При цьому його батько й мати, тітка, служниця, дівчата-швачки, вуйко є повноцінними персонажами, які діють і переживають, а сам я-оповідач, наратор від першої особи, хоча й персонаж, але насправді переважно спостерігач, а не дійова особа. Та саме він не лише візуалізує та артикулює персонажів, інтер’єр та екстер’єр, події та обставини, а й накладає на них визначальне емоційне тло, почуттєву тональність і, врешті, інтерпретаційну перспективу, виводить життєподібний ланцюг подій на універсальний вимір і міфологічну символіку.

У його світі дитинства майже немає інших дітей; навпаки, погляд дитини-наратора зосереджений на старості, на старінні передусім батька, меншою мірою матері – таким чином, повертаючись у дитинство, герой-наратор насправді вдивляється у свою майбутню старість. У белетризованих і міфологізованих спогадах Шульца про родинні враження з дитячих літ найбільше вражає реалістичне зображення повільного згасання батька, Якуба, з його віковими дивацтвами й безжалісною поступовою деменцією.

В оповідці «Sklepy cynamonowe» наратор є основним персонажем, він наче й діє (зображена «jazda świetlista w najjaśniejszą noc zimową»), але, врешті, його дія зводиться до сприймання всіма органами чуття (змислами) «magii nieba», «nocy czarodziejskiej» – це спостерігання, вслухування, нюхання, відчуття на дотик (тактильне).

Якщо новела – це одна незвичайна пригода, що трапилася, то Шульцові оповідки (не так оповідання, як радше шкіци, ескізи) – зазвичай антиновелістичні: у них немає якихось незвичайних пригод, це радше зображення звичних буденних подій, хоч інколи досить драматичних і трагічних, але не подієво, а за сприйняттям, переживанням. Повільне й невідворотне насування небажаних станів, вікових змін, зрештою, вікової межі. Плин звичайних побутових подій, піднесених до рівня метафізики буття.

У претензійному філософуванні батька Якуба вражають роздуми про матерію в «Traktacie o Manekinach, albo wtóra księga rodzaju»:

«Pozbawiona własnej inicjatywy, lubieżnie podatna, po kobiecemu plastyczna, uległa wobec wszystkich impulsów – stanowi ona teren wyjęty spod prawa, otwarty dla wszelkiego rodzaju szarlatanerii i dyletantyzmów, domenę wszelkich nadużyć i wątpliwych manipulacji demiurgicznych. Materia jest najbierniejszą i najbezbronniejszą istotą w kosmosie. <...> Nie ma żadnego zła w redukcji życia do form innych i nowych. Zabójstwo nie jest grzechem. Jest ono nieraz koniecznym gwałtem wobec opornych i skostniałych form bytu, które przestały być zajmujące. W interesie ciekawego i ważnego eksperymentu może ono nawet stanowić zasługę. Tu jest punkt wyjścia dla nowej apologii sadyzmu».

За іронією долі, Шульц переповів цей батьків трактат про матерію 1933 року, коли написав цикл оповідок «Sklepy cynamonowe», – саме тоді, коли Гітлер прийшов до влади. Чи згадував Шульц потім – 1939 року чи в 1941–1942 рр., коли гітлеризм разом зі сталінізмом розв’язав безпрецедентно жорстоку війну і коли тривав Голокост, – чи згадував він тоді цей аматорський філософський трактат і це умоглядне антихристиянське виправдання убивства й садизму, визнання за ними певної історичної доцільности й конечности в матеріальному світі? Звісно, одна річ – снувати абстрактні розмисли про евентуальну безгріховність убивства на світі, про допустимість убивства для проведення соціального експерименту (а такі ідеї не раз утілювано в життя в ході кривавих соціальних революцій), а інша – переживати масове убивство одноплемінників, яке загрожує й твоїм рідним, близьким і тобі самому. Завважмо: йдеться не про вимушені справедливі війни на захист рідної землі, своєї країни, держави чи про оказіональний захист особи від нападника, а про вбивство в принципі – як інструмент «wobec opornych i skostniałych form bytu», про що сама думка видається блюзнірською. Цим допусканням убивства в історії Шульц нагадує Словацького з його ґенезійською історіософією, у якій Король-Дух (поема «Król-Duch»), утілюючись у різних осіб для своєї історичної місії провадження польського народу до досконалости, обирає, зокрема, жорстокого Попеля.

Утім, Шульців оповідач-спостерігач тримається осторонь цієї антигуманної філософії – ретранслюючи її, не висловлює свого ставлення до неї.

Новелістичний світ Бруно Шульца – світ контрастів. Один із них – контраст між редукованим існуванням людини в несприятливих умовах міста і її тілесним та душевним відродженням на природі. Контраст ерзацу – і повноти життя, моральної та фізіологічної редукції, з одного боку, і буяння природних сил – з другого.

Для міських мешканців, наче живих «манекенів», узимку, в «żałobnej szarości miasta», в «zimnych pokojach» «Tygodnie <…> stały pod znakiem dziwnej senności», з банальною «prozą rozmów» і звичним ритуалом «kalendarzowej ceremonii». Перебути такий зимовий день, що тягнеться довго переважно в задоволенні щоденних фізіологічних потреб, – це мовби виконати необхідну тривіальну повинність, вимушено здолати набридлу перешкоду (для висловлення цього стану є такі фразеологізми, як «збути день» чи навіть «убити день»): «czuliśmy wszyscy, że dzień został wspólnymi siłami pokonany» («Manekiny»).

«Odorem zepsucia» «na prawdziwą wielkomiejską rozpustę» «tchnie Ulica Krokodyli» в однойменній оповідці. Як зауважує наратор,

«W tym mieście taniego materiału ludzkiego brak także wybujałości instynktu, brak niezwykłych i ciemnych namiętności» («Ulica Krokodyli»).

Натомість в оповідці «Sklepy cynamonowe» нудному існуванню людей – перебуванню, чи то пак убиванню часу – у міському приміщенні (як у «Manekinach») або в частині (дільниці) міського простору (як в «Ulice Krokodyli») протиставлено буяння сил живої та неживої природи, відродження міської людини серед грудневого морозного лісу, що пахне фіалками, своєрідне весняне оздоровлення серед місячної ночі на грудневому морозі:

«Nie zapomnę nigdy tej jazdy świetlistej w najjaśniejszą noc zimową. <...> Powietrze stało się lekkie do oddychania i świetlane jak gaza srebrna. Pachniało fiołkami. <...> Las cały zdawał się iluminować tysiącznymi światłami, gwiazdami, które rzęsiście ronił grudniowy firmament. Powietrze dyszało jakąś tajną wiosną, niewypowiedzianą czystością śniegu i fiołków. <...> Byłem szczęśliwy. Pierś moja wchłaniała tę błogą wiosnę powietrza, świeżość gwiazd i śniegu. <...> Czułem się dziwnie lekki i szczęśliwy».

Це відчуття щастя таке рідкісне в художньо-мемуарній прозі Шульца. Воно наче вихлюпується через край у піднесено-мальовничій картині одухотвореного небозводу:

«W pobliżu miasta zahamowałem ten bieg tryumfalny, zmieniając go na przyzwoity krok spacerowy. Księżyc stał jeszcze ciągle wysoko. Transformacje nieba, metamorfozy jego wielokrotnych sklepień w coraz to kunsztowniejsze konfiguracje nie miały końca. Jak srebrne astrolabium otwierało niebo w tę noc czarodziejską mechanizm wnętrza i ukazywało w nieskończonych ewolucjach złocistą matematykę swych kół i trybów».

На противагу нудному дневі, що його хочеться здолати, в таку магічну ніч не хочеться спати. І хоча ця ясна ніч не хотіла закінчуватись, вона спонукує містян до пробудження, а отже – до життя:

«Na rynku spotkałem ludzi zażywających przechadzki. Wszyscy, oczarowani widowiskiem tej nocy, mieli twarze wzniesione i srebrne od magii nieba. <...>

W taką noc, jedyną w roku, przychodzą szczęśliwe myśli, natchnienia, wieszcze tknięcia palca bożego. Pełen pomysłów i inspiracji, chciałem skierować się do domu, gdy zaszli mi drogę koledzy z książkami pod pachą. Zbyt wcześnie wyszli do szkoły, obudzeni jasnością tej nocy, która nie chciała się skończyć.

Poszliśmy gromadą na spacer stromo spadającą ulicą, z której wiał powiew fiołków, niepewni, czy to jeszcze magia nocy srebrzyła się na śniegu, czy też świt już wstawał...».

Водночас із цим зображенням чарівної місячної ночі, яка благотворно впливає на людей, контрастує інше зображення буяння сил природи у місті – грізної віхоли в оповідці «Wichura».

Цей есей я назвав «Бруно Шульц – незвичайний і впізнаваний». Певна річ, я мав на думці самого себе, свій літературознавчий досвід, на основі якого підходив до сприймання та освоєння (або, кажучи науковими термінами, перцепції та рецепції) феномена Бруно Шульца. Це для мене Шульц – спершу незвичайний і невпізнаваний, а в міру заглиблення у його мистецтво слова – щораз більше впізнаваний, близький і зрозумілий, притому зрозумілий у категоріях міфокритики й архетипного літературознавства. Це дає мені змогу краще відчувати естетичний чар художнього слова Шульца, його неповторної образности й мальовничої пластики, пронизаної асоціативними скоками в міфічне й божественне, позасвідоме й містичне, універсальне й непроминальне.

Бруно Шульц як мистецький феномен належить трьом народам – польському, єврейському та українському. Етнічний єврей, він обезсмертив себе в літературних текстах, написаних польською мовою, і в них, а також у малярських творах обезсмертив не лише свій родинний, а й загалом містечковий світ Дрогобича. Це також наш вітчизняний митець, який творив в Україні й, зокрема, для України. І нині його творчість єднає наші народи – у вшануванні його пам’яті, у пізнанні, вивченні та популяризації його спадщини, у пошуках у ній відповідей на одвічні загадки буття, в осмисленні разом із Шульцом філософсько-екзистенційних проблем. А завдяки цьому – слугує прекрасною можливістю для Дрогобича, для місцевих і загалом для українських письменників, митців і вчених вийти на світові простори літератури, мистецтва й гуманітарної науки.