Чудовий і розумний український документальний фільм «Вільна людина. Проща» режисера Сергія Дмитренка показує прекрасну постать молодого українця Валерія Маркуса Зараз він має лише 28 років, але його біографії вистачило би на кілька людей. Коротко про Валерія: український військовий, десантник, ветеран російсько-української війни 2014-2016 років, письменник, блогер і мандрівник. Зараз, з 24 лютого він знову у лавах Збройних сил України бере участь у війні з російським агресором. Кожне з цих визначень містить в собі багато змістів, можна сказати, що містить весь дорослий життєвий шлях Маркуса.
Хлопець із Первомайська Миколаївської області, зачарований «військовою романтикою», вступив до української армії у 16 років. Власний блог російською мовою почав вести з перших днів війни росії проти України у 2014 році. Воював у складі 25-ї повітрянодесантної бригади на сході України у «гарячих точках», брав участь у боях за Краматорськ, Слов’янськ та інші міста, пізнаючи із середини пекло війни з росіянами. Багато його побратимів загинуло, в одному з інтерв’ю Валерій розповідав, що в його підрозділі з тридцяти воїнів вціліло лише четверо.
Блог Маркуса миттєво підкорив молодіжну аудиторію України. І це не дивно, адже, коли переглядаєш ті архівні кадри (які з’являються також у фільмі «Вільна людина. Проща»), то перед очима постає молодий козак спортивного вигляду, відважний аж до зухвалості, моторний хлопець із широкою усмішкою на все обличчя. Кіно Сергія Дмитренка могло би стати розповіддю про такого молодого сучасного козака. За словами режисера, цього трохи боявся і сам Маркус, коли давав згоду на зйомки – що це буде «ура-патріотичний» фільм про завзятого, хороброго українського воїна. На щастя, як для фільму, так і для персонажа Маркуса, цього не сталося.
Адже життєвий шлях Маркуса починаючи з 2014 року і дотепер, набагато складніший і багатший: це шлях самодослідження, саморозуміння, звільнення від травм війни, пошуку справжніх цінностей, а також дорога до українства. Варто почати з останнього, і не лише тому, що вже четвертий місяць йде непохитна боротьба України з російським агресором, а сотні тисяч українських воїнів б’ються на захист свого українства. Мета росії і путіна – знищити Україну разом з українцями, не даючи їм права бути нацією. Питання української мови, розуміння того, що таке Україна, стало для Маркуса ключовим у певному переломному моменті його життя.
У фільмі, як і в багатьох телевізійних інтерв’ю, він постійно повертався і повертається до цього питання. Рідною мовою Валерія була українська, але з 10-го класу, приблизно у той час, коли він пішов до армії, хлопець повністю перейшов на російську і спочатку цією мовою також записував свій блог. Лише через кілька років, під час своєї першої мандрівки у світ, коли хтось у Франції запитав, чому він говорить російською, а не українською, якщо він українець, він – як розповідає у фільмі – задумався над відповіддю, але пояснити не зміг. Проте з цього моменту перейшов на українську (з тією рішучістю і наполегливістю, які йому у принципі притаманні). Він дуже цікаво розповідає про те, наскільки мова впливає на спосіб мислення, структурує думки; відтоді, як він розмовляє переважно українською, має враження, що його ставлення до світу змінилося.
Про ці відмінності між українською та російською (останню я знаю дуже погано і досить пасивно) я неодноразово чула від українських інтелектуалів та митців: Оксани Забужко, Лесі та Галини Тельнюк, але не від «звичайних» людей. Маркус пішов далі у своїх роздумах, вважаючи, що він, у минулому російськомовний українець, як і деякі інші українці, тривалий час був байдужим до своєї національності. Він не був проросійським, але не мав свідомої прив’язаності до України, тож тепер несе певну співвідповідальність за те, що росія може використати на міжнародній арені аргумент «визволення» російськомовних жителів України.
Переломний момент у розумінні того, чим для нього є Україна, відбувся раніше, під час боїв у 2014-16 роках. Маркус і його підрозділ залишалися на фронті пів року, перш ніж відбулася ротація, і вони передислокувалися в тил. Він бачив смерть своїх побратимів, розірваних уламками ракет, бачив варварство росіян. Вони з побратимами носили прив’язані до рюкзаків гранати, які спеціально були без одного з двох дротиків, щоби можна було швидше висмикнути чеку та розірвати гранату, вчинивши таким чином самогубство і не потрапивши до рук російських загарбників.
Два роки тієї війни позбавили його будь-яких ілюзій щодо романтики бойових дій, він дізнався про жорстокість і пережив тяжку кризу, як це було з багатьма українськими воїнами того часу. Валерію було всього 19-20 років, і, щоб упевнитися, що у потрібний момент не зламається і висмикне чеку гранати, він зробив татуювання на руці – портрет Тараса Шевченка – для ворога це найяскравіший символ українства. Уже тоді росіяни відрізали руки українським воїнам, у яких були татуювання з українською символікою, наприклад, тризубом. Це символічно; можна, мабуть, одного дня запитати Валерія, чи татуювання із зображенням Шевченка, найсильнішого за два століття символу українства, глибоко вплинуло на його роздуми про те, що означає бути українцем, і чому він два роки воював за свою державу.
На початку 2016 року через поранення та післявоєнну депресію Маркус був госпіталізований і більше не повернувся до армії. Тілесні рани загоїлися швидко, проте психологічні та душевні вилікувати було складніше. Валерій, однак, зумів те, що психологи вважають майже неможливим для людей із післявоєнними травмами – сам знайшов найефективнішу терапію, щоби вийти з цього стану, більше того – розпочати в певному сенсі нове життя.
Фільм «Вільна людина. Проща » розповідає саме про цей час 2014-2020 років, коли Маркус починає свій власний шлях і терапію. Уперше в житті він виїжджає за межі України на позичені у друзів гроші і сам іде пішки понад 1800 км. Від Парижа через Францію, Іспанію до Шляху святого Якова (ісп. Camino de Santiago), а далі – до найзахіднішої фінальної точки паломницького шляху, до Мису Фіністерре. Шлях святого Якова – це паломницький маршрут, але для багатьох людей, зокрема і для Валерія, він не мав релігійного значення. Просто його проходження змушує переосмислити своє життя, і це благотворно впливає на кожного «паломника».
Маркус – це «паломник», якщо перекласти «прощу» у назві фільму як «паломництво», це означатиме і дорогу, яку він пройшов у буквальному і переносному значенні, починаючи від першого маршруту і аж до наступних «шляхів світу» упродовж майже 4 років. За цей час Валерій пройшов понад 40 тисяч кілометрів, він завжди йшов один. Сергій Дмитренко зафільмував першу експедицію Маркуса, а наступні знімав і показував у своєму блозі сам Валерій. Завдяки цьому, у фільмі, окрім коментарів та розповідей, глядач може милуватися чудовими кадрами берегів океанів, лісових доріг, гірських стежок – і так аж до останньої подорожі. В січні він відвідав Аргентину і підкорив Аконкагуа. Повернувся в лютому 2022-го. Маркус не зміг втілити в життя свою мрію – сходження на Еверест навесні 2022 року, 24 лютого Росія почала вторгнення на цілу територію України. До цієї подорожі я ще повернуся в кінці тексту.
У перервах між мандрівками Валерій Маркус працював над книгою, яка у 2019 році стала бестселером в Україні та серед української діаспори в США та Канаді, а сам автор став мільйонером, як він сміявся – «мільйонером в українських гривнях», але все ж таки. Він вважає «Сліди на дорозі» розповіддю з автобіографічними сюжетами, а не автобіографією. І хоча написав він її російською, оскільки деякі напрацювання створив ще до своєї «українізації», чоловік вирішив, що рукопис потрібно спочатку видати українською. Так воно і сталося. Тисячі молодих людей віднайшли себе в герої роману, його доля та перетворення зворушили їх; як видно з коментарів до блогу Маркуса, вони часто змінювали навіть чиєсь життя і точно додавали сил.
Видання книги своїми силами, поза механізмами видавництв, та друкування кількасоттисячного накладу заслуговувало б окремої розповіді. Зазначу лише те, що у цьому питанні Валерій продемонстрував свою настирливість та рішучість, долаючи великі труднощі та досягши видавничих успіхів наперекір спеціалістам книжкового ринку.
Окремою темою, про яку він коротко розповідає у фільмі (але важливою для розуміння його особистості), є те, що він вирішив зароблені мільйони (бувало, що отримував 2-3 тисячі доларів на день) перерахувати іншим людям на різні цілі, залишаючи собі кошти переважно для подальших мандрівок (пів року через Скандинавію і норвезькі гори, потім Тибет). За його словами, він дуже швидко почав побоюватися, що гроші можуть його деморалізувати, а оскільки потреб у нього мало, він живе скромно, то краще цим надлишком підтримувати інших.
Шлях Маркуса не закінчується, як можна було б подумати, у цьому місці. Кілька років після повернення з першої подорожі Маркус використав на самостійне навчання. Насамперед це була українська історія та література, але також і багато інших галузей. У своєму блозі він згодом почав публікувати записи, присвячені вибраним історичним особам та подіям, інтерв’ю з письменниками, наприклад, Сергієм Жаданом, чи з відомими публічними постатями. Слухаючи, як добре говорить українською зараз Валерій Маркус, важко повірити, що ще у 2015 році він був російськомовним хлопцем, якому, коли він перейшов на рідну українську у 2016-му, не вистачало слів.
Мене зворушує – як, певно, і кожного глядача фільму – шлях самосвідомості та саморозвитку, який пройшов Валерій, і в якому, безсумнівно, найважливішими були мандрівки-паломництва. Про це у «Вільній людині» розповідає сам Маркус та його друзі – лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський та Ігор Хмилевський – а також відома українська журналістка Яніна Соколова. Їхні розповіді доповнюють образ Маркуса, який, попри свою величезну популярність в Україні і десятки інтерв’ю, залишився скромним і розкриває лише те, що хоче. Він не піддається на маніпуляції – а я прослухала близько десяти розмов із ним. При цьому він неймовірно чесний, не вдає із себе когось іншого, залишається собою.
За його словами, найголовніше на шляху 2014-2020 років було знайти систему справжніх цінностей, які він втратив, і зрозуміти, хто він і що для нього важливо у житті. Коли Маркус почав цей шлях наприкінці 2015 року, світ, яким він його уявляв раніше, завалився разом із тим, що Валерій помилково вважав справжньою системою цінностей. І тоді – додає хлопець – він знайшов себе як свідомого українця.
Попри те, що Маркус пішов з армії у 2016 році, він неодноразово публічно, а також у фільмі «Вільна людина. Проща», говорив, що коли Pосія не зупиниться на сході України і почне війну на всій території, він одразу повернеться до війська. Так і сталося. Сьогодні Валерій Маркус воює у 47-й бригаді, кілька тижнів тому за наказом командування він разом зі своїм товаришем почав створювати елітний військовий батальйон. Командування ЗСУ прийняло авторську програму, розроблену Маркусом і співкомандиром нового підрозділу, цілком сучасну та оригінальну. Варто було побачити у репортажі Яніни Соколової, з яким запалом і ентузіазмом Валерій розповідає про створення цього батальйону. Наразі, як він написав у блозі, ситуація на фронті змусила його та бійців підрозділу повернутися на поле бою.
Валерій Маркус йде далі своїм шляхом: замість того, щоб підійматися на Еверест, пішов на війну. Уже не символічно, а в реальності, участь у війні за Україну стає формою здобуття своєрідного «Евересту» – це перемога над росією, перемога над тотальним злом, уособленням якого є путін і рф. Валерій бореться за те, щоби система цінностей, яку він знайшов раніше, принципи чесності, свободи, прийняття інших і права на самовизначення як людини та як українця перемогли у світі.
Насамкінець, щоби це не звучало надто пафосно – і сам би Валерій цього не хотів – переповім історію, розказану ним та зафільмовану у «Вільній людині». Під час своєї першої подорожі до одного з італійських міст Валерій випадково зіткнувся з російським журналістом, пропагандистом путіна та імперської Росії, прихильником винищення українців Артемом Шейніним. Він утримався за якусь частину секунди від реакції, але хоча вже тоді Валерій працював над тим, щоби не піддаватися емоціям, вони все-таки взяли верх. Маркус запитав Шейніна російською, чи то справді він, а потім продовжив говорити з усміхненим росіянином (який подумав, що зустрів свого шанувальника в далекій Італії), називаючи його російським націоналістом та злочинцем, який пропагує в росії вбивства українців. Потім, борючись із самим собою (як розповідає off-record), аби не побити Шейніна, він врешті не витримав і плюнув йому в обличчя.
Я побачила у цьому символічне значення. Валерій – дуже молодий юнак (якщо брати до уваги тільки його вік), що живе в країні, де агресор росія не дозволяє молоді робити той вибір, який може зробити молодь у західноєвропейських країнах. В Україні дорослість досягається незалежно від віку (сьогодні дорослими стають і діти), коли ти дивишся на злочини, зґвалтування, цинізм та катування. Поки це було можливо, Маркус використав даний йому долею час на те, аби пройти шлях, який зміцнив його як особистість та як українця, і набагато краще (якщо це взагалі можливо зробити) підготував хлопця до того, що переживає Україна сьогодні. І цей «ген ненависті» до російського імперіалізму, тоді ще не до кінця усвідомлений, наказав йому принизити (плюнути в обличчя) людину, яка була носієм імперської та злочинної ментальності.
Фільм «Вільна людина. Проща» режисера Сергія Дмитренка покажуть під час Cannes Film Awards 8 липня, а також на наступному Фестивалі українського кіно у Варшаві з 25 по 30 листопада.
Перша версія цього тексту вийшла в газеті «Наше слово»
07.07.2022