Київ, отже, більш або менш успішно дерусифікується, а краще сказати – продовжує з усією рішучістю готувати дерусифікацію, й от уже навіть вулицю Булгакова пропонують перейменувати на Гулака-Артемовського. Того самого, що його позбавлений з ганьбою президентського ранґу екс колись називав Артьомовскім.
Є й багато інших небанальних пропозицій. Моїх особистих фавориток аж три. Дідуся-байкописця Крилова замінить Мацуо Басьо (1644 – 1694), геніальний японський поет. Федора Достоєвського (замах на святе!) – поп-артовий Енді Воргол, щодо якого певний поет якось риторично запитував, русин він чи хохол. Комунізуючого й до непристойності просовітського Ромена Роллана – так само француз, але не просовітський, а винахідник наукової фантастики й відкривач таємничих островів Жуль Верн, за що моя особиста подяка родом з дитинства.
Дійшло до того, що я вже й не знаю, на якій із вулиць більше хотів би замешкати – Басьо, Воргола чи Жуля Верна.
Але вулиці собі вулицями, а площі площами. Зате Національна музична академія України, точніше її керівництво, загальній тенденції піддаватися не хоче й будь-якою ціною прагне зберегти за собою ім’я П. І. Чайковського. Натомість серед консерваторських бунтівних «низів» (а це не тільки студенти) переважає протилежна ідея: Чайковському тут не місце. Студенти скаржаться, що їхню думку «зухвало іґнорують», ба навіть пускають у хід «погрози від колишнього радника ректора».
Тема цього перейменування (чи радше його відсутності) мене, як кажуть, зачепила, через що й дозволю собі подальші міркування.
Чайковський, звичайно, першорядна музична величина і безумовний класик. Безумовний до тієї міри, що само словосполучення «класична музика» обов’язково викликає з асоціативної пам’яті його прізвище – й обов’язково серед перших. А вже скільки разів я, налаштувавши приймач на радіохвилю котроїсь чергової «Klassik FM» у т. зв. далекому зарубіжжі, потрапляв на вкрадливі голоси ведучих, які по сто разів на день невтомно (і від того ще вкрадливіше) вимовляли своє незмінне Pyotr Ilyich Tchaikovsky! Не злічити. Якщо у класики є своя попса, то Чайковський – безумовний лідер не одного з її гіт-парадів, де номери з «Лускунчика» і «Лебединого» незмінно в перших десятках. Певний американський музикознавець доволі слушно оцінив композиторову спадщину як «солодку, необтяжливу, надзвичайно чуттєву скарбницю мелодій». Іншими словами, Чайковського не без приємності («необтяжливо») можуть послухати навіть ті, хто на концертах поважної музики зазвичай бореться зі сном.
Однак чи цього достатньо, щоб Національна музична академія України носила його ім’я? Тут мусила б існувати якась інша, абсолютно переконлива ознака, і бажано не одна. Бо якщо йдеться лише про геніальність, то з таким же успіхом та ж таки академія могла б носити імена Моцарта чи Бетговена, Верді чи Ґуно, Брукнера чи Ваґнера, Брамса чи Ліста…
Тільки ж от чомусь не носить! Тільки ж от чомусь Чайковського!
До речі, Ференц (Франц) Ліст. 1847 року, подорожуючи Україною, дав концерти в Києві та десяткові інших міст, зокрема у Львові, Чернівцях, Кременці, Одесі, Миколаєві й Бердичеві. А його симфонічна поема «Мазепа», на відміну від однойменної опери Чайковського, перегукується зі значно привабливішим за пушкінське – байронівським трактуванням героя. В уявленні Ліста Мазепа є втіленням нездоланного прагнення до свободи. Такими Ліст відчув українців навіть у тій безнадійно, здавалося б, задушеній рабством росії Ніколая І.
Ліст не має чогось такого, що буцімто має Чайковський – українського походження. Втім у Петра Ільїча воно радше малоросійське. Козацький дід, хоч і штудіював у Могилянці, де з Чайки переписався на Чайковського, проте так ревно служив «царю и отечеству», що дослужився до посади городничого в якомусь Глазові В’ятської, а згодом був приписаний до дворян Казанської губернії. Щиро кажучи, дід Чайковського Петро Чайка являє собою доволі символічний приклад «правильного хохла» і цілком незлий аргумент для прихильників теорії про «имперскообразующую» роль українства в розбудові царської росії.
Так, Чайковський охоче аранжував український мелос і часом базувався на українській тематиці (як у «Черевичках» або згаданому «Мазепі»). Чи цього достатньо?
Аж ніяк, якщо взяти до уваги, що в листі до найближчої людини, Надєжди фон Мекк, він написав: «Я русский в полнейшем смысле этого слова». Цитату я шукав недовго: останніми роками роспропаґанда користується нею, де лиш їй забагнеться.
Нині можна сперечатися, що саме являв собою для композитора цей «полнейший смысл», у чому він полягав. Можливо, в розумінні Чайковського його «полнейшая русскость» якраз і включала в себе малоросійське походження як один із невід’ємних складників ідентичності? Малорос як один із нижчих щаблів еволюційного просування на шляху до великої та єдиної «руской народности».
Щоб не перебрати міру в цій та їй подібних спекуляціях, повернуся до речей очевидніших.
На мій погляд, мотивів для перейменування є принаймні три.
1) Ім’я Чайковського тодішня Київська консерваторія отримала 1940-го – до столітнього ювілею композитора. Це трапилося за два роки після нагородження її орденом Леніна до її ж таки 25-річчя. З усього випливає, що великий вождь і батько народів як міг благоволил. Іншими словами, що «ім. П. І Чайковського» – надто очевидний спадок сталінізму.
2) Дивлячись на це явище трохи ширше: П. І. Чайковський був загалом абсолютно преферованою й активною фігурою совітської культурної політики. За іронією долі (чи то пак історії) саме під його «Лебедине озеро» радянський союз намагався відновити улюблену «чрезвычайщину» в перший день серпневого путчу. Збереження імені Чайковського може свідчити про загальну – свідому та підсвідому – волю до консервування совітської культурно-політичної парадигми. Але консерваторія – не консервний завод.
3) Такий заклад, як Національна (!) музична академія України (!) мав би носити знакове саме для української музичної культури ім’я. Тут замало українського походження, як замало принагідно вдалої стилізації українського народного мелосу. Замало зворушеного візитера поміщицьких садиб у малоросійській ідилічній глибинці чи й тривалих перебувань у самій «матери городов русских».
Чайковського тут замало.
А Лисенко хоч і був би в сам раз, та вже є – у Львові.
То чи не подумати ще про когось? Як щодо Веделя? Березовського? Як щодо автора першої національної опери, небожа, до речі, того самого Гулака-Артемовського?
І чи конче композитор? А якщо інший видатний музичний діяч? Наприклад, Олександр Кошиць?
А, може, все-таки Леонтович? Як корисно і приємно буде розповідати всім на світі невігласам, що наша київська Національна музична академія завжди відлунює геніальністю «Carol of the Bells»!
01.07.2022