Сестра мого діда по матері і сестра моєї бабці по батькові якось відразу заприязнилися, відколи їхні братанка і сестрінок одружилися, тож дві розгалужені лінії отримали нагоду і запізнатися, і перебувати у одному мікросвіті ближчого контакту. Химерним наслідком одруження моїх батьків стало те, що ці дві старші пані заприятелювали настільки, що – навіть якби у молодят нічого не вдалося – шлюб був би сенсовним вже заради цього.
Та й вони обоє були, як казав козак Ямайка, – химерні штучки. Перша народилася у Північній Кароліні, світову війну перебула дитиною на лінії фронту, знала Шептицького, Труша, Новаківського, її любили найкрасивіші націоналісти, вона варила смолу на даху української кавової фабрики на Підзамчу у Львові, готуючись до чергової акції молодих ендеків, врешті залягла на дно у Станиславові.
Друга провадила пансіонат у Моршині, їздила на ровері, отримала довічне спецпоселення у Хабаровському краї (те, що вона спочатку перебралася до Чити, а згодом взагалі вернулася із Сибіру, правдоподібно серйозно вплинуло на розуміння таких понять, як довічність, вічність, позачасовість, плин часу і рік за два).
І от у старості – принаймні мені тоді здавалося, що вони однаково старенькі, хоч інакших я їх не бачив, їхні сімдесят чи сімдесят з чимось нічого мені не промовляли – вони вирішили отримати персональну сатисфакцію від радянського союзу, від сталінізму, брежнєвізму, большевиків, усіх енкаведистів за своє не те, щоби змарноване, але досить перебуріхане життя з всім отим.
Дивним чином вони розуміли, що імперія, яка їм так багато завинила, зовсім не вічна. Вони якось вичислили, що – оскільки всі під Богом ходимо, і не знати ні години ні дня, а кожен волос пораховано – імперія може їх киданути, склеївши ласти швидше, уникнувши – як то заведено серед імперій – компенсацій, контрибуцій і вдоволення первинних потреб колишніх поневолених.
Отримавши добру освіту у різних галузях, а передовсім у питаннях діалектики, ці бабці прийшли до простого висновку: найбільшим вікном можливостей будь-якої імперії є неприродно велике і різноманітне накопичення земель. І найбільшим правом периферійного колоніального вимушеного громадянина імперії є доступ не тільки до метрополії (яка не аж така цікава, бо про неї написано багато книжок, доступних чи у Заліщиках, чи у Дорі, чи ще десь так), а передовсім до інших периферій і колоній, розмішених на усі чотири сторони світу від тої бутафорної метрополії).
І почалося. Кожного року, іноді двічі, приятельки вписувалися у дивовижні тури (переважно залізничні, була така опція тогочасного туризму) краями, у які – як вони точно знали – не потрапиш на руїнах імперії. Скажімо, тиждень у балтійській провінції. Вільнюс, Каунас, Клайпеда, Рига, Таллінн. Або Фергана, Самарканд, Ташкент і погляд на Тянь-Шань. Або плутанина колій і міст так званого Закавказзя (вірмени хотіли наполягти на своїй винятковості, тому вписували у програму Севан і уявний очевидний Арарат). Або такі дурнуваті абревіатури, як ЮБК (обидві, до речі, любили листи і щоденники Чехова), ЧПК (найкраще для них – сосни у Піцунді). Таких подорожей було досить багато. Доїжджали аж до Байкалу. До Хабаровська не доперли. Обидві любили природу і руїни. Так склалося життя, що нічого певнішого і гарнішого поза тим не було.
Вже тепер, думаючи про їхні вояжі, застановляюся на кількох пунктах. По-перше – звідки вони знали, що треба поспішати. По-друге – на яких паролях вони знаходили спільну мову, коли одна була з 1900, а друга з 1909, для двадцятого століття така різниця у віці – як каньйон. По-третє, чому я, люблячи природу і руїни, жодного разу не випросив собі місця хоча би в одній їхній експедиції. Цього вже ніколи не надолужу за своє життя.
30.06.2022