Ниточка до ниточки

Стріт-арт – мистецтво хуліганів: незаконний розпис стін, соціальний контекст, перетворення міста на полотно. Але не завжди. У Львові поступово проростає один з різновидів дуже домашнього і затишного вуличного мистецтва – ярн-бомбінг. Плетиво, що огортає стовбури дерев, дорожні знаки і навіть транспортні засоби.

Їх не так багато – митців (а точніше, мисткинь) цього специфічного жанру у багатому на арт-події Львові. Вони не беруть участі у Тижні Актуального Мистецтва, а просто виходять на вулиці вночі або рано вранці, і олюднюють місто. Акуратно і майстерно. Найяскравіший спільний проект чарівниць спиць і гачка Божени Городницької, Дарії Зав’ялової та Лариси Яремчук став однією з візитівок Львова під час ЄВРО-2012 – «В’язана Європа» на проспекті Шевченка відображала прапори країн-учасниць чемпіонату, і привернула чимало уваги туристів та львів’ян. Про те, як домашнє хобі стає вуличним мистецтвом, розповідають майстрині.

Від дорожніх знаків до в’язаного «Мінська М1М»

«Моє захоплення почалося з Живого Журналу – існує спільнота для майстринь, які не просто в’яжуть вдома, а створюють щось мистецьке. Там зустрічалися періодично якісь такі речі, – розповідає про знайомство з ярн-бомбінгом Божена Городницька. – Потім знайшла, що у 2004 році це виникло у Нідерландах, потім в США. Мені стало ясно, що я теж хочу створити подібне. Я довго не знала, що саме, пропонувала своїм знайомим. Ми не могли вибрати об’єкт, бо це насправді дуже важко. У результаті усі надто довго думали, і я вирішила, що зроблю це сама. В якусь ніч нав’язала довгий шматок у смужечку – то мав бути шалик для знайомого. Дорожній знак на Пасічній, де я вигулювала пса, був хороший варіант для початку. А нитки були такі, які ні на що більше не годилися. Часто чую закиди, що краще би я нав’язала дітям у дитбудинок шкарпеток – так от із тих ниток більше нічого, крім ярн-бомбінгу і не вийшло би.

І от я вночі вирішила це робити – навіть попередила знайомого, що мене можуть забрати в міліцію. Зі мною пішов сусід, який допомагав мені пришивати верх. Другого дня я побачила все полотно стягнуте вниз – підтягнула. Виявилося, що це робили навіть прибиральниці з ЛКП. Потім приходжу – позапихали кісточки від аличі. Я довго з цим боролося: у людей виникає питання "Навіщо ти це робиш?", але коли вони це руйнують, у них не виникає такого ж питання до себе. Все чуже і нове викликає страх, і тому я воювала: якщо вони звикнуть, то зіб’ються.

В чергову ніч я пішла, і обв’язала наступний стовп. Зупинялися таксисти, питали що я роблю – думали, що це вказівка від міської ради. Я ствердно махала головою, бо що їм було пояснювати –  що це мистецтво і я тут божевільний творець?.. І цей стовп простояв як на диво довше, бо був трохи далі від зупинки, і поруч велися розкопки. Як тільки ділянку відкрили для людей – він моментально зник.

Потім мені треба було продовжувати, хотілося чогось грандіозного. Ми з Дашою Зав’яловою перекопали все, що могли. А потім у Палаці Мистецтв Іра Клименко запропонувала зробити проект. Після довгих роздумів і народилася зрештою концепція «В’язаної Європи». Не можна ж просто почати щось в'язати – мусить бути стиль, ідея».

Художник по текстилю береться за гачок

«Моє в’язання починалося дуже давно – ще в підлітковому віці. Це було якесь бічне відгалуження загального захоплення всім, пов’язаним з нитками, – починає розповідь про свій шлях до ярн-бомбінгу Дарія Зав’ялова, головний художник Першого українського театру для дітей та юнацтва. – Тоді ще не могла зрозуміти, у що це виллється, і що я буду вчитися на факультеті текстилю в Академії мистецтв. Але точно знала, що буду художником. Першим був в’язаний крокодил, і я його носила в сумці і дуже пишалася. Це було, як би зараз сказали, прикольно.

В'язані пляшки Дарії Зав'ялової

Потім я роздаровувала знайомим всяких в’язаних звіряток. Кількість усіх цих тварин я не можу перелічити. А вже потім я пам’ятаю кілька моментів, коли в’язання з домашнього рукоділля переросло у щось більше. Це були два моменти обурення. Перший – колись на загальноукраїнській виставці текстилю тодішній голова Спілки переплутав текстильниць з трикотажницями. І я так якось всередині подумала: "Ага, ну я ще доведу, що трикотаж також може бути мистецтвом". Друге – колись у розмові з львівською художницею вона розповіла про свого батька, ще більш відомого львівського художника. Він сказав їй, що коли вона в’яже – це творче безсилля художника. І я тут також дуже обурилася, тож вирішила довести протилежне. А вже в найближчий час, ще до знайомства з Боженою, десь років з десять тому, я раптом почала робити щось, що ближче до мистецького. Я вподобала собі пляшечки гарної форми, але розписувати їх було геть не моє, і почала їх обв’язувати. Одна була джинсова, друга барокова, третя – у вигляді блазня на подарунок актору. Словом, я придумувала-придумувала, і це вичерпалося десь за два роки. Ще я обв’язувала яєчка і це були не писанки, а в’язанки, і їх я теж дарувала. Єдине, що я абсолютно ніколи не могла уявити – що обв’язаними можуть бути об’єкти не інтер’єру, а екстер’єру. І тут на моєму життєвому шляху виникла молода, вельми активна і креативна Божена. Ми познайомилися на проекті «Ляльковий світ», де вона була зі своїми прекрасними овечками. А я виставила своїх гачкованих ляльок. Ми поступово роззнайомилися, і якось так зайшла розмова про це. Потім я вже в інтернеті побачила цього достатньо – від телефонних будок до сходів собору. Виявилося, те, що я вважала домашнім і не вартим уваги, стає видом вуличного мистецтва, і це дуже цікаво. Мені загалом дуже цікавий стріт-арт, хоч я цим і не займаюсь.

І так, ниточка до ниточки… Поки що це мій єдиний прояв ярн-бомбінгу, і це тільки завдяки Божені і її креативу. Я завжди себе вважаю головною, бо я головний художник театру, але тут вона головна, а я підключаюся. Її останній проект з мотоциклом шикарний – він мене вразив ідеєю виконання. Там всі частини дуже тонко продумані. Крім того, особлива кольорова гамма – ярн-бомбінг асоціюється з яскравими, веселковими кольорами, а вона взяла захисну, камуфляжну кольористику, і він вийшов дуже вишуканий. Це не зовсім вписується в проторену дорогу ярн-бомбінгу».

Светрик для розбитого серця, або як приборкати мотоцикл

Светрик для розбитого серця. Фото - Роман Кулинич

Цього року на ралі Leopolis Grand Prix серед безлічі старовинних авто було презентовано і особливий експонат – в’язаний мотоцикл Мінськ М1М. Робота вражала до дрібниць пропрацьованими деталями – навіть рідні номери були скопійовані на в’язаному полотні! Божена, автор «светрика» для вже безнадійно старого транспорту, так пояснює свою відданість нелегкій справі:

«Пройшов рік, ми зняли "В’язану Європу", і я відчула, що мені треба ще – причому не просто, а саме публічний проект. Я ходила до Даші, ми вигадували щось до ювілеїв, мучилися, обирали простір, де би це виглядало цікаво і корисно. Ми зійшлися на варіанті подвір’я Першого українського театру для дітей та юнацтва. Але в цей момент Даша була зайнята черговою виставою, а я знайшлася з Остапом (власником мотоцикла), який сам подзвонив і сказав, що він бачив мої роботи і проект з в’язаним мотоциклом десь в інтернеті. Він колекціонер мотоциклів, і має модель, яка історично цінна, але ніколи вже не поїде. Гроші мене не цікавили. Він собі уявляв роботу інакше: ніби я вив’яжу полотно, і потім повирізаю деталі і обклею. Накупив светрів, і хотів з них робити мотоцикл. Я сказала, що так не можна – бо я ж естет! Треба підібрати нитки, кольори. Коли він побачив, як я це роблю, він передумав його продавати. Я відколупала кавалок фарби і два тижні шукала колір ниток. Він розібрав його, полакував, і кожну частину я на колінах в’язала. Поєднувала в’язання спицями і гачком – бо не всюди спиці підходять. Тепер він шукає варіанти експонування, дуже задоволений, і хоче зробити ще п’ять – бо одному Мінську самотньо. На жаль, у нас немає такої практики – брати артефакти у оренду, тому мотоцикл стоїть у майстерні власника».

Кому заважає ярн-бомбінг?

Хоч публічні відгуки про усі три проекти – і про локальні дорожні знаки на Пасічній, і про «В’язану Європу», і про «Светрик для розбитого серця» були тільки позитивні, ярн-бомбінг не аж так лагідно сприймається жителями міста, як того би хотілося майстрам. Божена Городницька ще під час першого свого проекту у своєму районі проводила невелике відео-опитування – чи вважають люди мистецтвом в’язані стовпці дорожніх знаків. І більшість молоді відповіла – однозначно "ні". Мистецтво – це картини, але не плетиво на лавках чи деревах. Чому прості і дуже інтерактивні елементи, внесені у міське середовище, викликають агресію та опір у мешканців міста – питання майже риторичне, і стосується не лише стріт-арту. Але саме вуличні твори найбільш беззахисні перед такою непідготовленою публікою.

«В’язана Європа», фото - Орест Щур

«Я говорила про це з багатьма художниками – чи повинен стріт- арт якось сублімуватися, у щось перетворюватися, як він має зникати? – ділиться своїми роздумами Божена Городницька. – Питання логічного завершення таких проектів – воно для мене відкрите. Є, звісно, якісь проекти з часовими рамками. Але зараз от ми були на ленд-арті в Поповичах на Форт.Місії, і дивилися, як вмирає "Амфітеатр" Кауфмана – він не відновлював проект, і вважає, що так і має бути. Таких амфітеатрів було три чи чотири, і один з них – у Любліні. То його розібрали бомжі на розпал вогню, щоби зігрітися зимою. Я вважаю, що це найкраща сублімація мистецтва, яка тільки може бути. Зі свого боку я можу тільки повторювати вандалам, поки їм не дійде – "вода камінь точить". Інакше до них підходу нема. У нас майже ніхто не сприймає сучасного мистецтва, але ж його привозять і показують – інакшого виходу тут я теж не бачу. Пояснювати щось немає сенсу, поки люди самі не спробують. Є варіанти: або робити і нехай нищать, або не робити. І тоді нічого взагалі не зміниться. Дерева в центрі збереглися краще тому, що все мистецтво зосереджене в центрі. Люди, які ходять тут, знають, що це може бути мистецька акція, перформанс, зрештою, хтось рекламу знімає. А люди на периферії цього не знають, з’являється щось нове, і у них починається шок. І тому треба виносити мистецтво на периферію».

Дарія Зав’ялова опитимістично і філософськи ставиться до нетривалого життя витворів ярн-бомбінгу:

«Я все одно спостерігаю якісь надзвичайно позитивні зміни. Наприклад, ще 10 років тому уявити собі, що викидати сміття у контейнери у мішках, було нереально. Це здавалося верхом цивілізації. Все змінюється потихеньку. Дуже складно було у моїй юності повірити, що можна сидіти на вулиці в кав’ярні і пити каву. Виносні майданчики – це був Париж. Але ж звикли! От я думаю, що і до всіх цих штучок звикнуть. Дуже шкода мені, що замалювали зупинку Вікторії Гергієвої (проект запрошених митців стріт-арту з Болгарії, де одним з творів був розпис бетонного паркану на трамвайній зупинці Головна пошта, зафарбований комунальними службами). Я розумію, що це швидкоплинно. Але це так гарно, це так змінює екстер’єр. У мене зараз ідея фікс – запросити львівських графітчиків і розмалювати прохід у наш театр...

Я театральний художник, тому швидкоплинність мене не лякає. У мене вже купа вистав не йде і знищено безліч костюмів і декорацій. Я колись дуже хворобливо до цього ставилася. Але ні, тепер не шкода. Одяг зношується, навіть улюблений. Ми самі зношуємося».

Як відрізнити рукоділля і мистецтво?

В'язанки Дарії Зав'ялової

«Для мене цієї межі нема – між мистецтвом і хенд-мейдом. – стверджує Дарія Зав’ялова. – Я знаю, що на певному етапі окремі мої знайомі почали носом крутити від деяких моїх речей, бо вони “більше хенд-мейд”. Та якщо ти вкладаєш в це творчу думку, ідею, то це стає мистецтвом. Якщо ти вишиваєш подушку квітами, і обв’язуєш її квітами – це прекрасний, навіть високотворчий, але все ж таки хенд-мейд. Якщо ти ті ж самі квіти підпорядковуєш певній ідеї – то це мистецтво».

Не величезні настінні розписи чи монументальна архітектура, а саме малесенькі дрібнички міського простору зазвичай найбільше западають в допитливе око: замки з милими написами, защіпнуті на певній пам’ятній ділянці паркану, табличка «Nebo 12 m» чи лавки з фірмовими левами… Львівський ярн-бомбінг відрізняється стилістикою: вишукані кольори, обов’язкова загальна концепція, а не просте прикрашання. Вуличне плетиво, здається, стає ще одним цікавим способом олюднення міста. Кілька в’язаних стовпців чи дерев, ясна річ, не змінять усієї архітектури чи сірості спальних районів. Але можуть стати імпульсом для інших подивитися на своє місто, район, вулицю як на об’єкт для креативного осмислення і перетворення.