У Сковороди Біблія – „брехлива, але й правдива, дурна, але й премудра“. Те саме можна сказати і про Конституцію. При цьому пам’ятаючи, що „з дурнем дурна, а з преподобним преподобна“.
У середині 90-х років Богдан Футей, американський суддя українського походження, дивувався не з дуалізму виконавчої влади, а з дуалізму судової¹. Пан Богдан був радником конституційної комісії України, але насамперед він був американським правником (хоч тіло федеральної судової влади США є множиною, голова у неї все ж одна – Верховний суд).
Українська Конституція дала судовій владі дві голови: Верховний та Конституційний суди. Проте все ж суддя Футей не робив з того проблеми, його насамперед турбували якість (метода) тлумачення Конституції та послідовність суддів у тому.
З оцінкою судді Футея неможливо не погодитись. Однак їй бракує поправки на те, що українське суспільство – точніше, найбільш активна його частина – може примхливо стати на шляху тієї послідовності у будь-який момент.
Нещодавно на Збручі я розповідав про дві ідентичні справи, які розглядав Конституційний суд: щодо НКРЕКП та щодо НАБУ. В обох справах Конституційний суд констатував, що органи були утворені, а їхні члени, керівники – призначені Президентом усупереч Конституції. Але оскільки НКРЕКП є колегіальним органом, суд окремо вказав, що члени мають лишатись на посадах протягом певного строку, аби парламент міг виправити ситуацію, не паралізуючи роботу НКРЕКП. У справі НАБУ такого застереження не було, відповідно, інституція мала залишитися без керівника, що був призначений у неконституційний спосіб. Проте цього не сталося. Ба більше, це створило сумний прецедент: не побоюючись негативних юридичних наслідків, Президент Зеленський усупереч Конституції призначив вигідну йому людину керувати головним слідчим органом (ДБР).
Навіть у такому вузькому контексті очевидний той факт, що верховенство Конституції є сильно загроженим. Натомість ширший контекст дозволяє говорити, що ми опинилися в ситуації, де верховенство Конституції є геть умовним. Адже конституцію ми маємо не одну.
Наприкінці минулого року Верховний суд прийняв рішення у справі, ідентичній до тих, що розглядав Конституційний суд. У другорядній ролі теж новий орган – Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). Щоправда, цього разу йшлося не про Президента, а про Кабінет Міністрів, і не про Конституцію, а про закон. У законі парламент визначив доволі складну та нетипову процедуру обрання членів НАЗЯВО: формування складу агентства мало б здійснюватися за принципом галузевого представництва й одночасно застосовуватися до всіх без винятку секторальних квот (яких налічувалося аж сім). Кабінет Міністрів був відповідальним за проведення відповідного конкурсу та затвердив додаткове регулювання для того. Однак виявилося, що додаткове регулювання дещо видозмінило процедуру, фундамент якої парламент заклав у законі. Верховний суд побачив у тому порушення принципу галузевого представництва, який закон визначив універсальним і безкомпромісним.
Усі згадані справи (НКРЕКП, НАБУ, НАЗЯВО) є ідентичними, адже ключові питання в них постають однаково: І) чи конфліктують між собою процедури формування вищого кадрового складу органу, що визначені актами різної сили (Конституція v. закон – у справах НКРЕКП і НАБУ, закон v. рішення уряду – у справі НАЗЯВО)?; ІІ) якщо так, то якими мають бути наслідки? Усі справи Конституційний та Верховний суди вирішили однаково – підсумувавши, що порядки дійсно конфліктують, та ще й на фундаментальному рівні, і що наслідком є втрата посади особами, які були призначені в дефектний спосіб.
Однак коли справа дійшла до виконання цих рішень, то їхні шляхи розійшлися. Виконаним стало лише рішення Верховного суду. Хоч для членів НАЗЯВО рішення було шоковим, вони поставилися до нього з усією серйозністю день в день. Беззаперечне прийняття ними цього факту дозволило усунути параліч НАЗЯВО рекордно швидко.
Інша річ члени НКРЕКП та керівництво НАБУ. Наслідки рішення Конституційного суду вони заперечують донині. І якщо члени НКРЕКП ще якось могли опертися на відстрочку виконання рішення суду, у справі НАБУ опорою стало лише уявлення активної громадськості про Конституцію. Не конституційний текст, не конституційна історія, не конституційний прецедент.
Такі випадки й роздвоюють Конституцію. Роблячи її неабияк слабкою, а подекуди – як у справах Конституційного суду – геть неспроможною. Послуговуючись словами судді Футея: „Метою будь-якої судової системи як у романо-германській (континентальній) системі права, так і в англосаксонській системі загального права є забезпечення стабільності через послідовне застосування правових норм і дотримання Конституції. Примхливе і суперечливе застосування судових рішень має далекосяжні негативні наслідки“².
Двоголова судова влада, здається, визначилася, що має таки спільну Конституцію, водночас найбільш активна частина суспільства уявляє собі дещо іншу. Лишилось розібратися: у кого ж – премудра, а в кого – дурна.
_____________________
¹ Становлення правової держави в Україні: 1991-2011 / Б. Футей. – 3-тє вид., доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – С. 212–229.
² Там само, С. 62.
28.06.2022