Уникай фальшивого слова; не вбивай ані безвинного, ані правого, бо я не оправдаю винуватого
(Вихід, 23:7)
Володимир Петраковський, експрокурор, експерт ЦППР, викладач Києво-Могилянської академії
„Всевідаючий Бог, звісно, без зусиль відрізнить винуватого від безвинного... Проте люди на таке не здатні. Нам потрібен процес — судова система — щоб відділити безвинних від винуватих. І це далеко не просте завдання. Люди неминуче помилятимуться… Такою є природа будь-якого людського починання щодо з’ясування фактів“[1], - на зламі ХХ століття це блискуче спостереження Алан Дершовітз, професор права та один з найвідоміших адвокатів США, зробив, звісно ж, щодо кримінального суду.
Інший інтелектуал, професор психології Джордан Пітерсон, невтомно нагадує нам сьогодні, що Західна цивілізація, маючи особливу прихільність до юдеє-християнського спадку, є логоцентричною (давн.-грец. „слово“). Тобто досконалість сутностей (істот, ідей, починань), навіть якщо лишити осторонь їхній релігійний зміст, є нічим іншим як уособленням правди, а не «фальшивого слова».
Дещо з іншої перспективи, одначе те саме по суті, пише й автор книги „Людина розумна“ професор історії Ювал Ной Харарі: „Сучасна наука ґрунтується на латинському принципі ignoramus — „ми не знаємо“ <…> Визначаючи своє невіглавство, [вона] ставить собі за мету отримання нових знань“ [2].
Іншими словами, релігія й наука тяжіють до одного й того ж — до правди. Тільки кожна плекає собі інший її образ: Бога чи найбільш досконалого знання (для вірян друге дорівнює першому).
В Україні наразі заведено інакше.
Тут усім бракне лише справедливості. Активісти пропонують встановити справедливість (так чи сяк). Чиновники називають себе знаряддям справедливості. Навіть західні дипломати не пасуть задніх: тільки й мовлять що про справедливість.
Але знову ж таки: першим ідеалом Західної цивілізації є правда (логос). Досконалому Богові не потрібно її шукати (він і є логос), тому може без затримки чинити справедливо. Інша справа недосконалі люди: ми помиляємось навіть частіше, аніж це може нам здаватися. Саме тому пошук правди (фактів) лежить в основі структури людського досвіду; саме тому правда передує справедливості; тому саме правда є першим ідеалом правосуддя. (Нехай ви визнаєте тільки його секулярну природу — сучасна наука править про те саме).
Забуваючи про це, ми поступаємось правдою. Навіть обмінюємо правду на справедливість — що є нонсенсом. Зокрема, так трапилось в цей день тогоріч.
Рівно рік тому українська влада видала країні-агресору 5-тьох українських громадян, ексбійців спецпідрозділу “Беркут”, яких обвинувачують у розстрілі учасників Революції Гідності. Першу скрипку в цьому процесі зіграла прокуратура й особисто тодішній Генпрокурор Руслан Рябошапка. Аби вгамувати суспільство, його притисли етичною дилемою: чи справедливо й далі „утримувати“ наших хлопців у полоні, коли є можливість їх звільнити?“. «Справедливість» тоді перемогла. А правда…?
Ignoramus (ми не знаємо). Замість дослідження доказів та подальшого підтвердження чи спростування обвинувачень, судове провадження фактично зупинене.
Цьогоріч маємо ще приклади.
Від дня, коли Конституційний Суд ухвалив рішення у справі повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції, найбільш активна частина громадськості та прогресивні політики звинувачують суддів у низці серйозних злочинів, державній зраді зокрема. Хоч до цього часу переконливих доказів для таких звинувачень так і не було представлено, громадськість разом з Президентом намагалися «відновити справедливість» за будь-яку ціну. Правду в цій історії довелося шукати Венеційській комісії Ради Європи.
Примітно, що днями Офіс Генпрокурорки викликав голову Конституційного Суду, аби офіційно повідомити про підозру у вчиненні злочину. Однак, йдеться про випадок, який ймовірно мав місце кілька років тому, ніяк не пов’язаний зі згаданим рішенням суду, та став відомим органам правопорядку ще в жовтні 2018 року. А сам виклик стався після того, як Президент заявив в інтерв’ю: “Тупицький не може бути головою КС. Перезавантаження суду має розпочатися саме з цього. Я навіть не погрожую. Конфлікт з державою, конфлікт з суспільством, конфлікт з ВР, конфлікт з президентом.”
За декілька місяців до оприлюднення Конституційним Судом того рішення, з’явився цілий масив інформації про те, що операція українських спецслужб — з метою захоплення тридцяти бійців російської приватної військової компанії Вагнера — могла бути зумисне зірвана топ-чиновником офісу Президента. Втім, а ні справедливості, а ні правди під житлом топ-чиновника президентського офісу також ніхто не вимагав. Не зважаючи на появу цілої низки переконливих відомостей про спецоперацію та ймовірні причини її провалу, ця подія не викликала й дрібки того зацікавлення та обурення, яке викликало рішення Конституційного Суду і цією історію від початку й досі опікуються лише декілька журналістів.
Але маємо добрі новини: міжнародна група аналітиків та журналістів-розслідувачів Bellingcat готує цілий фільм цю про спецоперацію, а також планує допомогти Україні з реконструкцією трагічних подій, що відбулися на Майдані.
А поки Bellingcat робитиме те, що, певно, ніхто краще не зробить, українське суспільство й далі буде бавитися в справедливість.
Прагнути та дошукуватися правди натомість буде Західний світ.
Фото з під стін Вищого антикорупційного суду, де перед початком судового засідання у справі заступника керівника офісу Президента Олега Татарова проходила акція активістів
***
[1] Dershowitz, Alan M. The Genesis of Justice: Ten Stories of Biblical Injustice that Led to Ten Commandments and Modern Law. New York: Warner Books, [2000]. viii, p. 85.
[2] Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього / Ювал Ной Харарі ; [пер. з англ. Я. Лебеденка]. — Харків : Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. — С. 313.
29.12.2020