Герої умирають

Якщо мене це непокоїть, то уявляю собі, як воно мало травмувати мого тата.

 

 

Колись я казав своєму другові, який виявився нездалим мужем, а через то і проблемним татом, щоби він таки йшов. Ішов у море, в океан. Стосунки в їхній родині стали настільки отруйними, що через це ні він не міг бути нормально з дитиною, ні дитина, яка все це бачила, не могла – дивлячись на ставлення мами – сприймати тата з пошанівком і захопленням.

 

Другові тоді випала нагода поплисти художником (як Шевченкові на Аралі) на дуже нестійкому корабликові через Атлантичний океан. Обов’язковим пунктом маршруту був чомусь Бермудський трикутник. Ми собі сиділи, пили і радилися. Трудність полягала в тому, що властиво не радилися, а друг вимагав поради, яку я мусив негайно надати.

 

І я казав, щоби він таки йшов у то велике море і страшну небезпеку. Я казав, що є два варіанти. Або він виживе (що у цьому випадку відносно добре, бо хоч і змінить трохи образ батька, але не змінить отруйну ситуацію), або зникне у океанських водах. Стане героєм, образом, міфом. Його знимка над дитячим ліжком, ореол вписаності у історію можуть зробити загальний стан дитини і його подальше життя набагато кращим, ніж неоковирна присутність або благородна боягузлива втеча із дитячого життя.

 

Я мав право так казати без іронії, бо роками відчував, як непевність історії його батька (а мого діда) роз’їдає іржею душу і тіло мого тата. Боюся, що коли він вряди-годи повторював блатну приповідку із часів сибірської висилки – сєм’я за козла нє отвєчаєт – то несвідомо ївся і потерпав через сумніви щодо життя і смерті свого батька.

 

У вересні 1939 року почалася війна. Дідо був призваний у перші дні. Взяв якісь речі, не докінчив якихось обов’язкових у попередній ері справ, поцілував вагітну жінку, погладив п’ятимісячний живіт і поринув у бурхливий вир війни. І все. Більше ні слуху, ні духу.

 

Ясно, що з інформацією тоді було не так, як тепер. Вісті у найкращому випадку були місячними. Та й те, що пережило тоді польське військо, важко піддається систематизації. Але все ж. Повідомлення про нього не було у жодних списках загиблих, поранених, полонених, інтернованих. Не було і серед тих, хто відступив через Румунію, щоби пізніше опинитися десь у Франції і Англії. І сам він не подав про себе жодної письмової чи усної вістки.

 

Бабця – мов блудний син – поїхала народжувати до батьківського дому (і до старшої сестри, що дуже важливо). І власне тоді звідкись з’явилася версія про мужеву втечу. І поговір про те, що це цілком нормально, а тому зрозуміло, а тому ще щось. Нормально, бо той муж був на десять з чимось років молодший. І він фактично влип у всю ту безвихідну любовну історію. Тож тільки війна врятувала його від вимушеного обов’язку, який випалює молоде життя. Тим більше, що й опинився він у цих краях цілком випадково.

 

Коротше кажучи, і родина, і найкращі приятельки заспокоювали бабцю у химерний спосіб – з ним нічого не сталося, не журися, попросту наважився утекти у краще життя. Зрозуміло, що через кілька років безпосередньо чи опосередковано ця заспокійлива версія дійшла і до малого тата.

 

Шкода, що я з ним ніколи не говорив про те, що він відчував стосовно цього. Підозріваю, що то могло стати якою домінантою усього майбутнього світотворення. Він наче дав собі з тим раду. Хоча я пам’ятаю, з яким очікуванням він переглядав відкриті вперше списки катинських розстріляних. З якою надією сподівався, що рідний тато таки загинув хоча би тут. Бо татам краще гинути явно, ніж зникати невідомо куди.

 

23.06.2022