Їх видає взуття. Так, взуття. Коли людина мовчить або далеко на вулиці, і ви не можете чути мову, якою вона говорить (навіть якщо це українська, не російська), зауважити акцент, незвичні нам да, а не так, або в магазині у звертанні чисто літературне ні замість місцевого нє – взуття скаже все. Ніяких каблуків, парадних мештів, чогось на високих обцасах – якісь там химерні шпильки, як це люблять тут, у провінції, в парі зі спортивним костюмом. Суто практичне, спортивно-прикладне, щоби йти далеко і довго, а по можливості бігти, швидко. Кросівки, черевики, чоботи.
Їх видає одяг. Його забагато – їм ніби холодно, і вони намагаються якось додатково зігрітись. Але найімовірніше це тому, що тоді було зимно, і бралось на раз, на всі випадки. Щоб носити зі собою. Куртку можна зняти, розщепити замки. Шапку сховати в сумку, а частіше покласти в рюкзак. Вони так і ходять із цими наплічниками. Особливо це було помітно в перший місяць, коли лунало «громадяни, повітряна тривога…» – і вони першими поспішали в укриття. Місцеві, які спочатку збігали сходами мало не в домашніх капцях, потім поволі сунули з сумками, зараз взагалі не реагують на ці сирени – так і гуляють з візочками і малими дітьми, коли завивають сирени. Вони ж і зараз реагують нервово, вони відразу шукають своїх дітей, беруть їх за руку і йдуть, покидають дитячі майданчики. Так, вони знають, що буде потім, що може бути потім, що було.
Мова не про великі міста, де щось прилітало. Маленькі і зовсім малі населені пункти на заході України. Safe havens – як кажуть про наші місця західні журналісти.
Так, з часом люди поступово відходять, адаптуються – як каже наука, люди звикають до всього, навіть до такої війни. Звичайно, є винятки. Не їдуть, навіть як щось прилітає і гупає вдень і вночі. Не можуть покинути рідну домівку, поки вона є. Хтось втік в перший день. Так, хтось від’їжджає за кордон – а хтось залишається тут, у Галичині, навіть якщо є можливість повернутись, є куди. Так, люди всі різні: хтось приїхав автобусом, тягнучи возик, де вмістилося все (точніше те, що вдалося врятувати), а є й такі, що на машинах приїхали, яких тут ніколи не бачили – хіба що в журналі або в інтернеті.
Всіх нас єднає війна, біль, страх, надія на краще і віра, що ми переможемо.
Їх єднає знання, яке неможливо здобути з книжок і навіть розмов з очевидцями. Людина, пояснюють психологи, не може уявити себе в ситуації, якої не було в її особистому досвіді. У них він є, цей досвід, вони були там, де війна, де бомблять і вбивають, бачили це, пережили – так, пережили, вибрались, вижили. Хто не вижив, не зміг, не вдалось, не пощастило – назавжди залишився там, де він жив, народився, де мала батьківщина, де вони ніколи не були переселенцями, не звались біженцями, де їх не записували і не реєстрували (бо слова такого не знали, його не придумали, це сухе канцелярське ВОП – внутрішньо переміщені особи), а тільки місцеві, тутешні, свої.
14.06.2022