Сьогодні сто сьомий.
На сотий мені не склалось, але на сотий усі й без мене говорили про сотий. Точніше, не тільки про нього, а про всі сто днів, які він собою замикав.
І нічого дивного в цьому немає, навпаки. Сто днів – чи не перша зі значущих одиниця вимірювання політичного часу. Започаткована, як можна здогадуватися, ста днями Наполеона метода підбивати підсумки будь-якого процесу, відраховуючи сто днів від його початку, сподобалась і стала частовживаною. Вже й не метода, а ціла методика, щоб не сказати методологія: сто днів нового уряду, сто днів проваленої реформи, сто днів диктатури, сто днів пандемії, протестів, дощів, повеней і т. ін.
Згадуються й армійські «сто дней до приказа», але там ішлося про зворотний відлік, тобто про меншання, редукцію, регрес і реверс. Тобто про наближення до спрагло очікуваного чудесного нуля, з якого починалося визволення.
Тепер у нас, однак, щось протилежне: більшання, прогрес і аверс. Тиждень тому був сотий, а нині сто сьомий день війни, яку прийнято називати повномасштабною. Втім, на мій погляд, вона ще не повно-. Для повноти їй не вистачає зовсім небагато – загальної мобілізації, наприклад, або ядерного удару. Всі про це знають і про це думають.
Я теж думаю – й от назбирав собі деяких думок, чи радше їхніх невпорядкованих завихрень. Цікаво буде перечитати на двісті сьомий, триста сьомий або й тисяча сьомий день. Якщо буде кому і для кого перечитувати. Та все одно назбирую.
Отже, пунктирно. Що спостерігаємо?
1) Влада – центральна, київська – не втекла, не виїхала, не розчинилася в неіснуванні (як сама вона вихваляється, «президент тут, прем’єр тут»). Це, зрештою, нормально, так має бути. Але пропаґанда ліпить із цієї норми такий ні з чим не зрівнянний героїзм, що це, як на мене, починає відчутно дратувати. Не втекли – то й молодці. Однак герої все ж не вони.
2) У західному трактуванні українського спротиву встигла відбутись (і далі відбувається) видатна еволюція: неможливий, даремний, приречений, неочікуваний, розпачливий, жертовний, відчайдушний, сміливий, героїчний, ефективний, умілий, успішний. Нині, як здається мені, спіраль діалектично вийшла на новий виток: небезпечний і такий, що мусить бути обмежений. Україна не може програти цю війну, але й росія не може її програти. Ця абсурдна теза, схоже, стає західним, особливо європейським, мейнстрімом.
3) Мені невідомо, який мудрагель сформулював часто повторювану недавнім часом тезу, що «кожна війна закінчується перемовинами». Нє, не кожна. Бувають варіанти і з беззастережною капітуляцією. Найвідоміший у наших широтах приклад – Берлін, 8 травня 1945 року.
4) Котрась із американських розвідок уже перепросила за неточність передвоєнних прогнозів – не врахували один несподіваний чинник: волю українців до боротьби. Але справжні чорні лебеді ще попереду.
5) Знак Z дедалі виразніше оголює свою сутність як zombie. У війні проти України провідну роль відіграють мерці: кобзон, жиріновський, моторола, путін.
6) Усе з усім римується. В нас – волонтери, в них – мародери. В нас дарують, у них ворують.
7) Як у нас, так і в них умирають. Але з нашого боку – за свободу і гідність, а з їхнього – за фантазми путіна. Ніщо з нічим не римується, бо в нас рятують псів, а в них їдять.
8) Весь мережевий рейвах навколо «скасування» ВРК (Великої Російської Культури) по суті виявляється нічим іншим, як цілеспрямованим відволіканням уваги. Поки ВРК бойкотують, українську культуру знищують. Бойкот є формою ненасильницького несприйняття. Знищення є актом насильства. Кричати криком про перше, «не зауважуючи» другого, – елемент війни на боці росії. Зачистка бібліотек на окупованих територіях чомусь не обговорюється з такою жвавістю, як «заборона Толстоя й Булгакова».
9) Ще 2014-го жиріновський, а тепер уже й лавров, лукашенка, патрушев і нєсть їм ліку дедалі нав’язливіше маячать про «польську анексію Західної України». Манія розчленування заволоділа членами путінського політбюро. По Закарпаттю не б’ють на прохання Орбана. Орвелла зробилося так багато, що вся росія скукожилась у примітку до його роману.
10) Рапортуючи скрушно про мільйони refugees from Ukraine, світові опінієтворці воліють не згадувати, що ті мільйони вже на третину повернулися. Це незручно: позбавляє звичних шухлядок із колективним «сирійцем». Йому тільки дай пролізти – не позбудешся. А ці самі повертаються, хоч і пролізли. Ці не такі?
11) Ми не такі. Заходу добре б забути все, що знав дотепер про Ukraine. Нині сто сьомий день, як вона, виявляється, не така. Найкраще – навчитися її слухати, щоб менше шкодити своїми миротворчими зусиллями. Не заважати в її тяжкій роботі всесвітнього екзорциста.
12) Zло буде покарано. Бог не фраєр.
10.06.2022